У 18 років, коли її однолітки готувалися вступати до навчальних закладів, Яна Зінкевич вирішила свою мрію про фах лікаря відкласти, натомість вона взяла у руки автомат і пішла на фронт. Згодом вона створила один з найкращих парамедичних підрозділів «Госпітальєри». Потім була страшна аварія, тривале лікування, реабілітація, інвалідний візок, народження доньки. Але такі, як Яна ніколи не здаються. Вона продовжує керувати «Госпітальєрами», працювати, а тепер вона №7 у списку «Європейської солідарності» до парламенту.
Перегляньте також:
- Чорна звістка для Тернополя: загинув боєць Віталій Бабій
- “На щиті” додому на Тернопільщину повертається захисник Дмитро Самосюк
– Давай почнемо здалеку. Всі чули, що про Яну Зінкевич, яка 18-річною дівчиною, замість сісти за парту вишу, пішла на фронт, де створила підрозділ парамедиків. А що було до цього? Тобто чи було у житті до війни щось, що так сильно вплинуло на формування твого характеру, що ти саме така, а не інша?
– Я тільки закінчила школу і готувалася до вступу в медичний університет. Що сформувало? Я, чесно кажучи, не знаю. Я була звичайною школяркою. Не було нічого виняткового, особливого. Якось навіть історією не особливо цікавилася. Просто так співпало, що брала активну участь в Революції Гідності. На початку війни зрозуміла, що по-іншому не зможу і першим автобусом вирушила добровольцем.
– А як сім’я поставилася до цього рішення?
– Вони були готові до цього, бо знали, що рюкзак у мене запакований ще з лютого, коли почалася анексія Криму. Було зрозуміло, що цим не закінчиться. 3 квітня я вже поїхала. У мами, звісно, трохи був шок, але вибір мій вона зрозуміла, прийняла, підтримувала мене, наш підрозділ, а потім, 2016 року, і сама до нас прийшла у підрозділ.
– Яно, чому ти обрала медицину? У тебе в сім’ї є медики?
– Ні, у мене в родині нема медиків. Просто під час шкільного періоду подобалася біологія, медицина, тому я вирішила, що буду вступати в медичний.
– А як так сталося, що у такому юному віці, ти вже була сформованим парамедиком?
– Насправді не була. На фронт я прийшла бійцем. І вже в процесі того, як ми звільняли міста, я зрозуміла, що на фронті немає медицини. А оскільки я мала бодай невелике поняття, тому що готувалася до вступу у медичний виш, то вирішила стати медиком.
– Але ж і щоб стати бійцем, теж треба готуватися?
– Ми готувалися ще у період Майдану. У нас був рівненський «Правий сектор», і я брала участь у цих тренуваннях.
– З чого почалося формування батальйону «Госпітальєри»?
– 2014 року після перших звільнень міст були поранені, стало зрозуміло, що сформованої військової медицини немає – панує цілковитий хаос навіть коли треба вивозити поранених чи тіла. Тому я вирішила, що треба сформувати невеликий підрозділ, швидше навіть екіпаж з чотирьох-шести людей, одного-двох автомобілів, який буде цим займатися. З кожним місяцем нас ставало дедалі більше, дедалі більше ставало автомобілів, і уже на період Донецького аеропорту нас було приблизно 30 людей. На той момент ми думали, що війна закінчиться швидко – за декілька місяців все відвоюємо. А після Дебальцевого зрозуміли, що нічого швидко не буде, що це не на три і не п’ять років. Тобто треба було займатися підготовкою якісних кадрів і для себе, і для інших підрозділів. Адже як було? Хтось навчався з книжок, хто – із YouTube, хтось – від інших, а хтось був лікарем і мав бодай якесь поняття. Але це все було дуже хаотично, не за одним протоколом, люди не вміли працювати між собою і треба було щось із цим робити. Після Дебальцевого, у березні 2015 року, я започаткувала навчальний центр, підготувала декількох інструкторів за міжнародними стандартами. Тоді вже вони у центрі почали навчати інших парамедиків. Це були кадри, які йшли і в наш батальйон, і в ЗСУ, і в Нацгвардію, в інші військові підрозділи. І ось так вже майже п’ять років ми проводимо ці навчання досі – однотижневі для 20-30 людей. Ми вже дійшли до того, що у нас такий високий рівень навчання, що якщо спочатку з групи у 20 людей до нас йшли 2-3, то тепер вони так заражаються нашою атмосферою, що йдуть у батальйон 16-17, тобто понад 70%.
– Сьогодні батальйон «Госпітальєри» це скільки людей?
– У середньому це близько ста людей. У нас кілька основних позицій, ротації по 15 днів. Ми маємо утримувати ці позиції. Люди міняються кожні 15 днів, повертаються додому, де працюють, навчаються, продовжують своє звичне життя. Приїхали, ротацію відпрацювали,повернулися назад. У 2014-2015 роках ми зробили помилку, що занурилися у це з головою, залишаючись на фронті рік, а то й два. Але потім почалася хвиля самогубств, птср, важкі наслідки, розлучення, тобто у житті людей настав повний безлад. Після цього я вирішила робити короткі ротації – 15 днів для новеньких, а ті, що «старенькі», можуть залишатися 30 або 45 днів. То вже хто, як витримує. Зрештою це дало те, що люди у нас в батальйоні залишаються довго і не виснажуються, бо в них дома справи не валяться, а кількість ротацій вони регулюють самі. Хтось працює сезонно. Наприклад, він взимку не має роботи, приїжджає, відпрацьовує свої ротації і повертається додому. Хтось приїжджає на канікулах, хтось під час відпусток. Тобто дуже-дуже по-різному. У нас є графік на рік уперед.
– Багато є фахових медиків серед «Госпітальєрів»?
– У різний період по-різному. У якийсь час було навіть 50%, а зараз десь, мабуть, 20-30%. У нас здебільшого парамедики, тому що ми працюємо на першій лінії, де медичну допомогу і не надаси, лише першу домедичну, згідно із міжнародними стандартами. Складні медичні маніпуляції там не завжди проведеш. Якщо говорити загально, то через наш батальйон вже пройшли понад 970 добровольців.
– Ти цілеспрямовано серед перших поїхала на фронт. Чи була ти готова до того, з чим стикнулася на війні?
– Перший час ти взагалі нічого не відчуваєш – таке собі відтермінування емоцій. Те, що відбувається, починає доходити десь через рік. Звісно, було складно. Але, напевно, найскладнішим було завоювати довіру та авторитет, тому що жінок і так дуже мало, а жінок-командирів ще менше.
– А як ти завоювала авторитет серед чоловіків?
– Здебільшого у боях. Там проявляється нутро людини, її стержень. Тому в мене це вийшло швидко – десь за місяці два-три. У мене в підрозділі перший час були лише чоловіки 30-ти, 40-ка, 50-ти років.
– Яно, як у цей період складалися стосунки з родиною?
– З мамою перший рік я майже не спілкувалася, зрештою ні з ким – ні з родиною, ні з друзями старими. Намагалась їх трішки вберегти від правди і реальності. Відновили спілкування вже наприкінці 2015 року, коли я отримала травму. Мама мені тоді допомагала.
– Ти згадала, що треба було скороти ротації у батальйоні через самогубства та птрс. Як загалом у нас в країні з цим ситуація?
– На жаль, не ведеться статистика самогубств серед ветеранів. Коли вони служать, то це вважається не бойова втрата і вона фіксується. Але якщо говорити про ветеранів після демобілізації, коли вони вже не є військовослужбовцями, то жодної статистики немає. Викликають поліцію, але ніде не зазначається, що людина – ветеран. Реальних цифр нема, рахунок не ведеться. Тому складно говорити про якусь допомогу, якщо ми не знаємо реальної картини. А самогубства у нас лише починаються. Основна хвиля буде через 8-10 років, після того, як з фронту почали повертатися перші ветерани. Тобто йдеться про 2024 рік. Бо саме через 8-10 років починають загострюватися проблеми із здоров’ям, зокрема і психічним. Навіть якщо говорити про досвід американців, то під час В’єтнамської війни загинули 52 тисячі вояків, а за наступні 10 років – 56 тисяч.
– Маючи ці знання, ми можемо щось зараз зробити, аби запобігти масовим самогубствам серед ветеранів?
– Так. Цим опікується Міністерство ветеранів. Раніше цим займалися 24 різних відомства. Кожен мав свій маленький шматочок, це не координувалося між собою, все відбувалося хаотично, кожне відомство отримувало окреме фінансування. Водночас не була сформована комплексна допомога, навіть немає єдиного стандарту поховання військовослужбовця. Саме для цього було сформоване Міністерство ветеранів, щоби перебрати усі ці функції на себе, запровадити єдині стандарти, протоколи, зокрема психологічної та фізичної реабілітації, тому що не потрібно вигадувати велосипед. Досить обрати одну діючу систему, копіювати її та множити по областях, райцентрах тощо.
– На війні ти рятувала життя не тільки українським бійцям, а й проросійським бойовикам. Як ти опановувала себе, адже, мабуть, не просто рятувати тих, від чиїх рук гинуть твої побратими?
– Тут все неоднозначно. У моєму випадку я досить легко себе опановувала. Якщо говорити про інших, то частину людей ми не допускали до цієї роботи, тому що вони її просто б не виконали. Я налаштовувала і налаштовую зараз на курсах сприймати людину просто як пораненого і як цінний товар для обміну, який треба вберегти, врятувати, щоби потім обміняти на наших полонених. Так думаючи, більшість буде намагатися зберегти життя. Нещодавно був випадок, коли наші захопили полоненого, надали йому допомогу, він вижив. Далі буде суд і обмін.
– Після аварії ти довго лікувалася і проходила реабілітацію, мала можливість бачити лікування і реабілітацію бійців і в Україні, і за кордоном. У чому різниця? Що треба міняти?
– Насправді, тут немає ніякої однозначності. Якщо говорити про міжнародні клініки, то так – вони дуже професійні, дуже сучасні, але воно якось безособово. Людина робить маніпуляції, але ветеран з України для неї нічого не означає. Вона не буде ні розмовляти з тобою, ні підтримувати. Просто медик надає кваліфіковану допомогу. А в нас може бути якась бідна занедбана лікарня, але при цьому лікар буде патріотом і з усіх сил намагатиметься надати якнайкращу допомогу. І навпаки, людина може бути геть байдужою. Так само за кордоном бувають дуже дбайливі люди. Напевно, державі треба більше вкладатися у фінансування і забезпечення медичної галузі, медичної реабілітації, осучаснення наших центрів, особливо військових госпіталів. Тоді справи підуть краще. До прикладу, Клеванський військовий госпіталь на Рівненщині. Дуже хороша команда, патріотична. Їм потрібно допомагати пророщувати те, що вони і так роблять. Тривали час вони працювали взагалі на голій ініціативі, а вже торік їм виділили фінансування, вони побудували новий сучасний корпус, доступний, а це дуже важливо, адже шпиталь спеціалізується на нейротравмі, тобто черепно-мозкова травма й ураження спинного мозку. Йдеться про адаптовані палати, туалети, входи, територію тощо. Чудово, що це їм вдалося. Це треба підтримувати. А в ідеалі – множити.
– Яно, ти багато подорожуєш Україною. Як загалом ситуація із доступністю для людей з інвалідністю?
– Доступність дуже плачевна. Не скажу, що нульовий рівень, десь кілька відсотків. Залежить від міста. Є міста більш адаптовані, бо там сильне громадянське суспільство, достатньо адекватні мери міста, вони йдуть на поступки, намагаються усучаснити свої міста, більше їх урбанізувати, зробити доступними. А є такі міста, що людина з інвалідністю самотужки не зможе пересуватися. Але треба розуміти, що маломобільні люди – це не тільки люди з інвалідністю. Це мами з візочками, це літні люди, навіть жінки на підборах не дуже можуть пересуватися бруківкою чи давно не ремонтованими дорогами. З цим, на жаль, все складно.
– У тебе маленька донечка. Хто тобі допомагає про неї піклуватися?
– Моя мама. Вона повністю займається вихованням, тому що торік я нарешті вступила до медичної академії, одночасно займаюся фронтом, працюю, тому що все ще треба забезпечувати себе, доньку, маму. Тому дитина зараз у Рівному, а я у Дніпрі. Їй майже три роки. Навіть бачимося, як коли. Оце у червні бачилися, а перед тим три місяці не бачилися, бо робота, сесія, я ще їздила на навчання від конгресу США.
– А як буде з навчанням, якщо станеш депутатом?
– Зараз я закінчила другий курс. Розумію, якщо стану депутатом, мені доведеться взяти академвідпустку, тому що третій рік – це здається «Крок». Надзвичайно важливий екзамен. Або здаєш, або тебе виключають. Я не вмію робити щось поверхнево. Якщо я буду виконувати депутатські обов’язки, то змушена буду зануритися у це з головою і навряд чи потягну ще й навчання. Тому воно ще на рік відкладеться.
– До речі, країною саме прокотися низка протестів студентів-медиків через цей екзамен. Ти як оцінюєш нові навчальні стандарти у медицині?
– У цілому потрібно розвиватися, але цей екзамен ввели дуже пізно. Ті, хто навчався на третьому курсі, дізналися не так вже вчасно, щоб добре підготуватися. Плюс частина тестів англійською. А в медичних академіях тільки одна академгодина на тиждень виділяється на англійську. А тут 50 тестів англійською, до того ж медичною. Мабуть, запровадження цього екзамену мало б бути більш поступове. Наші студенти до цього просто не готові, навіть сумлінні студенти, відмінники. А якщо екзамен не складеш, то втрачаєш три роки – тебе виключають.
– За останні роки у твоєму житті сталося чимало подій – війна, створення медичного батальйону, аварія, лікування, реабілітація, народження доньки, розлучення, а тепер ти наважилися йти в політику. Чому саме «Європейська солідарність»?
– Перші негативні дзвіночки з’явилися ще під час президентських виборів. А після оголошення результатів здалося ніби ти у якійсь паралельній реальності. Я просто сиділа і дивилася в одну точку. Я себе за три години загнала в депресію. Не вважаю чинну владу проукраїнською, відчуваю, що вона несе загрозу і, як ветеран, відчуваю це дуже яскраво. За ті три години я прийняла для себе рішення, що треба йти на вищий рівень і робити зміни не тільки локальні, а й захищати ті здобутки, які ми маємо за ті роки. А рішення щодо «Європейської солідарності» було саме собою зрозуміле, бо я була в армії з самого початку, з 2014 року, коли не було ні що їсти, ні що пити, не було навіть елементарного забезпечення, армія була зруйнована. Ми втрималися тільки завдяки підтримці людей і сильному добровольчому рухові. Досить порівняти з тим, що ми маємо тепер. Була змінена система харчування. До речі, минулого місяця цю реформу зупинили. Будівництво нових гуртожитків теж зупинили. За п’ять років я бачу реальні здобутки і зміни. Звісно, не все ідеально, мало уваги приділялося внутрішній політиці. Щодо зовнішньої політики, то так, ми були сильні. А ось у внутрішній політиці наших громадян утримували надто далеко від війни. Навіть Дніпро, який знаходиться у 200 кілометрах від лінії фронту, не відчуває цього. Для багатьох це стало не актуально. Ми чуємо тези про втому від війни, але як можна від неї втомитися тому, хто там ніколи не був. Не був ні волонтером, ні меценатом, нічим не допомагав. Це абсурд.
– Ти впевнена що можеш на щось вплинути, ставши депутатом? Адже ми бачили вже в парламенті і героїв Майдану, і героїв війни, і далеко не всі вони виявилися героями і патріотами в парламенті?
– Я розумію, що треба спробувати. Без цього я ніколи не дізнаюся і буду все життя себе картати, що коли в країні відбувалися такі події, я нічого не зробила. Для мене такі речі, як переговори з Росією, телемости з Москвою видаються просто неможливими. Це наш ворог. Я розумію, що багато залежить від людей. І водночас не обов’язково, що всі комбати чи ті, хто пішов на війну, хороші люди. А ще менше тих, хто повернувся хорошими людьми. На жаль. Це треба розуміти. Думаю, що той, хто був адекватним, він не скурвиться. Принаймні я на це сподіваюся.
– Якими питаннями плануєш займатися у Верховній Раді після обрання?
– Буде залежати від комітету, в який я потраплю. Сподіваюся, що це буде комітет охорони здоров’я, підкомітет військової медицини. Раніше цими питаннями займалася Оксана Корчинська. Це означає входити в усі міжвідомчі комісії з питань, які стосуються військової медицини, лобіювати інтереси медиків. Адже буквально місяць тому пройшла заява, що при госпіталях будуть скорочувати тисячу штатних місць. У час війна – це нонсенс, тому що у кожному госпіталі буде скорочено від 15 до 50 людей. Навпаки, потрібні додаткові кадри, адже не йдеться про пацієнтів терапевтичного відділення, яких прийшов, прокапав і все. Це пацієнти, які потребують постійного супроводу, починаючи від просто дійти до туалету. Це тема, яка мені знайома, болюча. І, звісно, це соціальні питання. Насамперед це захист людей з інвалідністю, тому що це і мій особистий біль, і багатьох людей у нашій країні, а також захист соціально вразливих категорій. У мене теж була дуже складна сім’я, я пережила дуже складне розлучення і насилля. Тому я розумію, що цьому треба приділяти належну увагу, аби якнайменше людей потерпали від знущань. 1 з 4
– Як оцінюєш ситуація в країні після президентських виборів?
– Особисто для мене наявні усі ознаки реваншу. Це сумно, коли частина країни тішиться через те, куди ми котимося. У зовнішній політиці ми втрачаємо. Раніше – нічого про Україну без України. Тепер нас сприймають як якийсь об’єкт, про який можна говорити, незважаючи на нашу думку. Така ж ситуація щодо ПАРЄ, коли МЗС не мало жодного контакту з Зеленським. Чому він відмовився від зустрічі? Потім був відкритий конфлікт з Клімкіним. Сварка у Фейсбуку – це абсурд. А ми від цього тільки втрачаємо. У ветеранів насправді відчуття сильного замісу. Сподіваюся, що до цього не дійде.
– Ти завжди підтримувала політику Порошенка чи це був якийсь тривалий процес?
– Я не сказала б що я підтримувала чи була противником. Якщо були хороші дії, підтримували, негативні – на це вказувала. Позитивні зміни треба підтримувати, на негативні реагувати. Ніколи не можна нікого ідеалізувати і підтримувати на всі 100%, сліпо довіряти. Завжди потрібний громадський контроль. Я, до речі, кажу людям, які мене підтримують, щоби зберігали зі мною живе спілкування, аби не втратити зв’язок з реальністю.
Оксана ДУДАР, Фото Микити ПЕЧЕНИКА
Дивись.info
