Мистецтво живопису завжди було для мене вершиною недосяжності і таємничості. Пригадую, шестирічною дівчинкою захотіла намалювати як цвіте біля нашої хати старенька яблунька. Була впевнена, що для цього достатньо кілька кольорових олівців. З цієї затії, звісно, нічого не вийшло і я дуже плакала. Це було вселенське горе! «Намалювати» весну я зуміла трохи згодом, але вже з допомогою слів і ручки…
Обожнюю занурюватися «з головою» у мистецький простір презентованих виставок у часі особливої Тиші – коли там нікого немає, коли не горять софіти і не працюють камери, не спалахують фотооб’єктиви. Ти залишаєшся віч- на-віч із живописними полотнами. І це особливе споглядання. Адже мистець, який творить картину, так само залишається наодинці (не беремо до уваги Того, Хто посилає творчий імпульс). Впевнена, тільки у такий спосіб у споглядальника є унікальний шанс відчути написане живописцем через дотик серцем і душею, чи, хоча б, наблизитися до того сакрального моменту священнодійства. А як інакше можна назвати творчий процес, як такий?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Мені пощастило опинитися у виставковій залі Тернопільського обласного краєзнавчого музею, де цими днями експонується виставка живописних полотен талановитої української художниці, нашої краянки Наталі Басараб. Під час огляду (перегляду), несподівано осяяла цікава думка: центр картини (точка відліку – задуму) з’являється спочатку не на полотні, а в серці того, хто її творить. Влучніше сказати, мова про своєрідний духовно-пізнавальний трикутник (Творець-сотворець-споглядальник), третя ланка якого замикається на тому, хто хоче пізнати й оцінити Сотворене. Представлена експозиція сяє веселковими барвами: яких тільки там немає кольорів! На полотнах майстерно виписані затишні куточки нашого міста – з його архітектурними спорудами, романтичні портрети жінок і квіткові композиції.
Про квіти
Їх чи не найбільше. Квіти, квіти, квіти… багато квітів. З цього можна зробити остаточний висновок: як пощастило Тернополю! Адже тут живе ніжно-світла і романтична душа в особі талановитої художниці Наталі Басараб. Ніби ще недавно була її квіткова виставка, присвячена ірисам, але час невблаганний над нами – він, як той легкокрилий невловимий птах, і ось новий творчий дарунок, новий вернісаж.
Зізнаюсь, найбільше затримувала свій погляд над квітковими мистецькими шедеврами-композиціями, вдивлялася у кожну рисочку, кожну лінію, барву: гармонія, спокій, внутрішня радість, відтак – цілісність. Такі відчуття після споглядання: грайливі і безтурботні ромашки, лагідні волошки, шляхетні півонії, принцеси-іриси…
Про кольори
Рожевий, голубий, синій, блакитний, фіолетовий – їх у творах Наталі Басараб найбільше. Принаймні, я так відчула. Вони сяють у поєднанні з іншими, іноді виокремлюються, ніби аж вивищуються, іноді непомітно зникають і перевтілюються у, здавалось би, непоєднувану іншу барву. То нагадують початок зими, хоча мова про літо, то розчиняються у якійсь нерозгаданій таїні, яка ось тут – поряд, але її неможливо спізнати, вона недосяжна. У градації кольоротерапії згадані барви відносять до духовного світу, світу – не матерії. Бо вони здатні впливати на ментальний план людини, її інтелектуальний розвиток. У художниці винятковий смак і хист саме у поєднуванні кольорів. Бо їхня колірна палітра надихає на позитивний настрій і пробуджує всередині ледь-ледь вловиму радість. Просто в якусь мить ти ніби збоку починаєш спостерігати свій новий «радісний» стан. Скажіть, будь ласка, а що ще треба сучасній людині, яку вщент поглинуло урбанізоване середовище?
Про жінок
У представлених роботах вони сяючі. Крізь них променяться Ніжність, Любов, Доброта, Мудрість, Розсудливість, Несуєтність, Умиротворення, Спокій, Елегантність, Жіночність. Ці жінки з іншого світу. Таких зараз годі пошукати, хоча… Мало не забула. Кілька полотен, де зображена реальна особистість, героїня нашого часу – заслужена артистка України Віра Самчук. Цікавий образ. Художниці вдалося вихопити його з часового плину й увіковічнити для нас з вами на полотні. Про що це говорить? Нам треба прагнути такого Образу, щоб залишатись у своїй, Богом даній, природі і, насамперед – жіночності. А ще там є одна картина (на фото), перед спогляданням якої просто тамуєш подих: струнка дівчина у капелюшку (обличчя не бачимо) зосереджено дивиться кудись вбік, можливо, туди, де стоїть рояль з відкритими нотами. За її спиною ряд високих аж під стелю, вікон. Крізь їхні шиби просочується густо- насичене проміння… Світло пронизує юну постать наскрізь. Воно її одухотворює. Юнка у пориві руху: її спина рівненька і натягнута, як струна скрипки. Це просто феноменально! Художниці вдалося зафіксувати мить народження музики-нового твору, через Світло, через барви, з допомогою пензля. Дивишся і розумієш, що ось-ось, в цю мить клавіш торкнуться тонкі довгі дівочі пальці і простір наповниться неймовірною чарівливою мелодією ніжних звуків… І музика та, до слова, один раз заполонивши усе моє єство, продовжує ще й досі звучати всередині мене, збагачуючи мою творчу уяву, моє серце і душу. А справжнє мистецтво таким і має бути.
Валентина Семеняк, письменниця
Фото автора
