1. Право на придбання земельної ділянки для ведення сільського господарства, як правило, надається фізичним особам, які проживають на території придбаних земель або неподалік (у Данії ця територія — 10-25 км).
2. Покупці, як окремі фізичні особи, так і, можливо, кожен член різних сільськогосподарських об’єднань, зобов’язані працювати безпосередньо на цій землі, на своїх сімейних фермах чи господарствах.
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
3. Важлива вимога до покупців — наявність диплома про сільськогосподарську освіту чи іншого професійного документа. Також встановлюються термін професійного стажу (у Франції це 5 років), наявність засобів виробництва чи худоби, птиці, свиней.
4. Заборона або обмеження на придбання землі іноземцями. В одних країнах вона визначена законодавством національного рівня (ЄС, Японія, Австралія), в інших — регіонального (США, Канада).
5. Унормування мінімальних і максимальних розмірів господарств на законодавчому рівні: у Німеччині максимальна ділянка (власна чи орендована) становить 400-500 га (залежно від федеральних земель), у Польщі — до 300 га, в Іспанії — до 100 га, у Данії — верхня межа 150 га.
6. У багатьох країнах розмір землекористування пов’язують з ефективною зайнятістю працівників, членів фермерських чи сімейних господарств. Наприклад, у Швейцарії максимальною вважається ділянка, яка забезпечує рівень доходу трьох осіб, котрі зайняті її обробітком, у Франції — двох (середній розмір ділянки в країні — 25 га).
7. Регуляторна державна політика спільно із державною фінансовою підтримкою. Держава стає партнером для фермерів, виступаючи гарантом кредитування, довгострокового кредитування, бажано держбанками із компенсацією 50-70% банківської відсоткової ставки. Приблизно така модель діє у США, Канаді, Мексиці, Болівії, Венесуелі.
У Чилі викуплені та експропрійовані землі передавалися сільським сім’ям із оплатою у розстрочку. В Бразилії держава викупила 18 млн га угідь, на яких створено 285 тис. фермерських господарств. І такі приклади світової практики щодо чинного ринку землі та її оренди можна наводити й наводити.
Як бути Україні?
На мою думку, варто проаналізувати та видокремити найбільш придатні для нас норми іноземного законодавства високорозвинених країн для створення ефективної законодавчої,бази.Адже на кону 68% території України.
І ще один важливий нюанс. Мені здається, що найбільші іноземні, так би мовити, інвестори та країни бояться, щоб Україна не створила сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу, сімейних ферм і фермерських господарств. Адже тоді «закордон» можуть залишити мільйони українських молодих, освічених, із європейським мисленням і досвідом заробітчан. А це вже для наших потенційних глобальних конкурентів — дефіцит дешевого робочого ресурсу.
