28-го травня у рідному селі відомого українського письменника Петра Сороки (1956-2018) Кретівці Збаразького району, на стіні місцевої школи на його честь було відкрито пам’ятну таблицю. Того дня на шкільному подвір’ї зібралося багато люду, аби вшанувати світлу пам’ять про світлу людину – геніального Майстра пера. Серед них – родина, односельці, колеги, друзі, письменники, громадські діячі краю, представники місцевої влади, учні та педагоги школи.
Освятили меморіальну таблицю на честь світлої пам’яті Петра Сороки отці Віктор Здеб ( парафія церкви «Всіх святих українського народу» у селі Петриків Тернопільського району) та Василь Погорецький із Копиченців.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Всі, хто виступали, з глибоким щемом і добрим словом згадували Петра Івановича Сороку: директор школи Богдан Клюк, заступниця голови Збаразької районної ради, Юлія Чванкіна, автор меморіальної дошки письменник і художник Зіновій Кіпибіда.
Олександр Смик – очільник Тернопільської обласної організації НСПУ, заслужений діяч мистецтв України:
– Видавництво «Український пріоритет» започаткувало Всеукраїнську премію імені Петра Сороки. Вже було перше вручення. Що-денники… денники… як прожити цей день? Як не зганьбити його… Основа християнської творчості об’єднує багатьох людей, які сюди приїхали. Хочу ініціювати у Збаразькому районі Сороківські читання по школах. Ми (спілка – авт.) готові їхати до вас. Дітям нагадую, введіть традицію, читання денників.
Леся Романчук – письменниця, громадська діячка, духовний побратим Петра Сороки.
– Ми стоїмо на цій горі і дивимося вже згори на ті літа, які прожив Петро і радіємо кожному слову, яке він подарував нашій Україні. Я навіть не пам’ятаю скільки часу знаю Петра. Це почалося ще на початку 80-х коли ми видали перший номер альманаху «Курінь». Це було Галицько-Волинське братство, редактором був Петро Сорока. Далі ми працювали разом мабуть років 20, тримали на плечах Тернопільську письменницьку організацію. У це важко повірити, що людина, яка творила, більше не напише денників, що дні його на землі скінчилися. Але для поета все тільки починається, коли закінчуються його денники. Тоді починаються його вічники. Петро завжди жив Вічністю, ніколи не жив повсякденністю. Завжди був десь високо. Десь там, де й нам хотілося сягнути, але не кожному вдавалося. Коли Петро жив, до нього тулилися серцем люди зі всієї України, із за кордону. Володів особливим даром об’єднувати людей. Про багатьох писав, писав щиро, можливо навіть краще, аніж вони про себе думали. І в тому був Петро. Слово поета є каменем, на якому постала поетична правда і віра. Він завжди є з нами.
Юрій Бірковий-Збаразький – композитор, співак.
– Ми познайомилися з Петром на початку 80-х років у редакції Збаразької районної газети «Колгоспне життя», зразу потягнулись один до одного, знайшли спільні знаменники. Починали з дитячих пісень, потім перейшли до більш серйозних. Пригадую, як Петро Сорока організував у замковому палаці Збаража комедійний клуб. Не було вільного місця! Але тодішня влада зробила певні висновки і нам заборонили проводити ці вечори гумору, а дехто у Збаражі втратив роботу. Разом з Петром Івановичем створили першу первинну організацію Народного Руху України з інтелігенції творчої молоді міста. Тоді це було сміливо. У 90-ому році, коли був живий ланцюг між Львовом і Києвом, ми написали пісню «Живі ланцюги». Вже підготовлена до друку збірка пісень «Петро Сорока-Юрій Бірковий».
Оксана Василівна Бойко – директорка Збаразької районної бібліотеки:
– Петро Іванович – людина великого таланту і глибокої душі. Дуже часто приходив до бібліотеки як тільки мав вільну хвилинку. Все просив, щоб нагадали йому годину, бо в 6.15 у нього останній автобус. Щедра і мирна доля подарувала мені бути сусідкою цієї сім’ї. Ми жили в одному домі. Тільки їхні двері були на схід, а мої – на захід. Це велика глиба, розкрилля його творчості, доброта, людяність, любов до Бога, любов до природи.
Володимир Кравчук – письменник:
– Світло не вмирає, вмирає тільки тіло. Так сказав український філософ Микола Руденко. Згадую, коли був в армії, Петро написав мені листа, де були такі ось рядки: //Листи напнули райдужні мости//Між нашими бентежними серцями//, //І вже здається, поруч ти і // //Вже зникає відстань поміж нами//.
Не думав я тоді, Петре, що стоятиму на відстані пам’яті. Пам’ять існує доти, доки існує слово.
«Особливим рядком його творчості є «Денники» – квінтесенція сповідальної прози високого інтелектуала, дослідника, тонкого лірика, глибинного аналітика потоків літературних енергій. Нас тут багато – друзів, побратимів, близьких і не дуже. І всі ми досі не можемо ні усвідомити втрати, ні змиритися з нею, – написала Леся Романчук у себе на сторінці ФБ. –
Пригадую, як майже рік тому потелефонували з видавничої ради і попросили ЗАМІНИТИ кимось Петра Сороку. Замінити? Петра? Ким? Ніким.. Ніким його нам замінити…
А він не вірить. Усміхається з гранітної дошки, наче щойно вийшов зі свого лісу. І знайшов нас».
Під час цієї пам’ятної події прозвучали пісні на слова Петра Сороки у виконанні композитора Юрія Біркового-Збаразького. Школярі декламували поетичні твори.
Кинуть грудку глеєву на груди
Й тлінне тіло перейде у глей.
Бог мене, напевно, не осудить,
Бог мене притулить до грудей.
Стисне жаль за скоєні провини,
Як усе пізнаю до кінця,
Може, був я не найкращим сином
У свого Небесного Отця.
Але був не пасинком, а сином,
Не втрачав духовного зв’язку
І ні разу світ для мене клином
Не зійшовся на моїм віку –
На кар’єрі, славі чи достатку,
Не для них я мучився і жив,
Працював я для одного спадку
І одним на світі дорожив –
Рідним словом. О моя тривого!
Все тобі віддав я без жалю,
Ти одне було для мене Богом,
Тож у тебе душу переллю!
Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.
Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…
Петро СОРОКА, фото: Валентина Семеняк
