«Пошепки і вголос» – це назва шостої поетичної збірки відомої поетеси Юлії Бережко-Камінської (Український письменник, 2017. – 240 с.), яка навесні провела ряд творчих зустрічей у Тернополі. Книзі вже два роки, а я тільки зараз тримаю її в руках і занурюю очі в одухотворені рядки чистого плеса талановитого труду згаданої поетеси.
Це шляхетна інтимна, пейзажна лірика, яка пронизана такою філософською глибиною, що змушує не просто замислюватися над власним життєвим досвідом, а й зненацька для самого себе подивитись на довколишній світ іншими очима і, зрештою, радіти життю, а саме – кожній його днині. Адже це і є оте вселенське правдиве щастя, яке кожний з нас «носить» всередині себе, не усвідомлюючи того святочного торжества правди, яка, насправді, криється від нас самих у буденних дріб’язкових речах і… подекуди, навіть – явищах.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Для поезії Юлії Бережко-Камінської притаманні витончені метафори, епічність, широта світоглядного мислення, багатовимірність, невсипуча жага до життя і духовного поступу. Особливо вражає широка палітра художніх засобів: алегорії, гіперболи, синоніми, порівняння, метафори тощо. Поетеса проходить через два шляхи: осмислення і переживання. Тож «Коли в поета таке глибоке розуміння слова, коли в нього така природність, то в нього попереду багато творчої радості» (за В. Мисиком) . Саме таку творчу радість отримала і я від прочитання поезій поетеси особисто:
«Відлущилося літо на льоту,
Змарніла осінь і пішла у спокій,
Свою набрало небо висоту,
Прийнявши безумовну одинокість…»
(«Цей світ без нас, напевне б, не збіднів…»)
Немов дорогоцінні смарагди, вихоплюю з поетичних текстів особливі поєднання слів, які неможливо оминути, бо від наповнення ними лагідніє на серці. Дослухайтесь самі: первинно чиста радість, шаленство злив, шелест полів, бездонний простір, напнута рівновага тиші, перламутрова синь безмежжя, несмілі спориші… Їх тут чимало. І як підтвердження, слова самої поетеси: «Бо моє слово – то не гостра зброя//, А призабута м’якість молока//». Людина, яка усвідомлює глибину написаного рядка «Усесвіт наді мною і в мені», викликає щиру довіру до наступного створеного нею ж «Я живу між видихом і вдихом», //«Моє серце в точці перехрестя,// За яким нічого або все!»//. Не кожний, хто вважає себе поетом, може відчути і відчувати оту сакральну мить, коли «слово в серці зрощене гуде…». Повірте, зараз таких, на жаль, обмаль. А ще ж у поетеси особливі «стосунки» із тишею, бо ж сказано було ще до нас, що Бога можна почути у тиші. Може й тому у збірці чимало рядків, які їй (тиші) присвячені: «Творити тишу важче, ніж слова. //Творити тишу на усіх началах.//Аби почути, як зросла трава//У час, коли душа твоя мовчала//». Для пересічного читача «Творити тишу міцністю з базальт//, Коли усе зрива на децибели//» – можливо, й нічого особливого. Але ж не для творця цього рядка. Бо у думці – поєднуване з непоєднуваним. Виявляється, людині під силу творити саме «таку» тишу, яка таїть свою силу між «вдихом і видихом». Тобто тут і зараз. Коли людина живе тут і зараз, вона в ту мить не розтрачує енергію ні на минуле, ні на майбутнє. Тому в неї усі шанси пізнати справжню саму себе, своє вище «Я». І прошепотіти про це спочатку пошепки, а потім – вголос. (Ось воно – зерно цієї книжки!) Тільки у такому випадку можна сягнути зрілого слова і відчути, як «малює сонце ранок солов’ю, «ліс душею п’янить сосновою», «ходить місяць навшпиньки, дерев’яні сходи зітхають тишею, і диха сон невигаданим щастям, сотається дощ у підніжжі весни, вином зробився виноград, а щастя – воно тихе, як ніч на Спаса, між тим «на сходах літа – осіння злива», і «хвилини скрапують холодні», коли «у снах дерев таїлось літо», «де чай і час неспішно стигнуть…», а «зрілий серпень зійшов на шепіт»…
У поетеси надзвичайно вразлива Душа. Довколишній світ, який потрапляє в поле її зору, ніколи не буденіє. Це свято, яке авторка щиро ділиться з нами. Людина, яка вміє ділитися радістю з іншими у наш прагматичний вік… сьогодні велика рідкість. Юлія ж у всьому бачить глибокий сакральний зміст. Як на мене, то цю книгу варто було б прочитати, в першу чергу, абсолютним скептикам: вона (книга) відкриє і розчулить серце найзапеклішого з них. А світ від того, погодьтесь, стане добрішим і людянішим. Наприклад, одного разу, ви так само як і авторка вже згаданих поезій,звичайний осінній ранок відчуєте не так як завжди, а через безліч запахів і звуків – і це не зможе вас не вразити… Свої надтонкі відчуття й особливі переживання поетеса викладає на папері через Слово. І читач мимоволі стає співучасником цього поетичного священнодійства. Бо й для нього «Ця осінь пахне медом і корицею//, Опалим листям яблунь на карниз,// Гарячим хлібом, вітром, залізницею…// І чимось рідним – рідним аж до сліз!». Поетеса так талановито вміє нанизувати слова у рядки, що читаючи їх, сам в душі стаєш поетом і починаєш звертати увагу на такі деталі у буденному плині життя,яких раніше взагалі не помічав.
Бо Слово ж… Спочатку було Слово. У Юлії Бережко все починається і йде через Слово і від Слова (//Душа долучена до Слова//, Зросте потрібною колись//). У неї особливий пієтет до Слова, як такого. Прошу вибачення за тавтологію, але це слово «слово» авторка вживає у книзі, якщо не помиляюсь, аж 138 разів! І щоразу воно (слово) доречне, бажане і на своєму місці. Тож її «Молитва» – це сповідальна Ода тому живому Слову, яке у Бога. Тому Слову, яке ще не народжене, але яке вже виношується-леліється в лоні думок і яке у передчутті величальної з’яви на світ. Загадка слова вічна. //Приходять звідтіль, де – ні часу, ні меж, ані дна…//. Лиш деякі поети мають особливу Божу мітку – мають унікальну можливість торкатись тої метафізичної таїни: «Де серце – сонце. Сонце – Серце». Саме тому музика її слова-серця особлива і натхненна, бо відчуває як «Серце планети повне//Передчуттям хурделиць»//.
Кожна строфа цього поетичного книгопису – це стигла зерниста думка на колосі Божого промислу. Може тому «Пошепки і вголос» – проросла у моєму серці тихою радістю. «Нехай живе нетлінне у рядках!». Та мало не забула. Окрім емоційних одкровень, у віршах багато… тиші. Так-так, тієї сакральної тиші, яку дуже часто люди починають шукати, коли стають на шлях духовного пошуку до… самого себе. Однак це вже окремішна цікава тема, про яку не напишеш одним рядком. Тож не відкладайте на потім, годі ремствувати на життя, читайте «Пошепки і вголос», відтак збагачуйте свою Душу вічним і нетлінним Словом української поетки Юлії із поєднаними не менш сакральними прізвищами. Бо Бережко – в моїй уяві – це ніжна жіноча енергія (Інь), суть якої – Берегиня. А Камінська – захист, сила і міць чоловічого начала (Янь).
Довідка. Юлія Бережко Камінська, журналістка, редакторка, яка на роботу добирається на велосипеді – із Бучі в Ірпінь. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Авторка поетичних збірок: “Є задля чого нам жити”, “Контрасти”, “Між видихом і вдихом, “Так хочеться жити”, “Сад (зриме і незриме)”, “Пошепки і вголос”. Член Національної спілки письменників України та Всеукраїнської творчої асоціації “Конгрес літераторів України”.
Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника (2017 р.), міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» (Канів, 2017); міжнародного фестивалю «Зірка Різдва» (2017 р.); лауреат премії «Літературний Олімп» – І місце у номінації «Поезія» (Ірпінь, 2017); переможець ІІ Всеукраїнського літературного конкурсу «Відродження поезії – 2017» (Одеса, 2017 р.); володар Гран-прі ХVI Всеукраїнського фестивалю аматорських театрів та цирку «Театральний форум – 2016»; переможець конкурсу Київської обласної держадміністрації «Людина року» у номінації «Молодий журналіст року» (2014 р.); володарка Гран-Прі Всеукраїнського фестивалю поезії і авторської пісні «Лицарі слова» (Дебальцеве, 2011 р.); переможець поетичного фестивалю «Пристань менестрелів» (Балаклава, 2008 р.); міжнародного поетичного фестивалю «Сінані-фест» (Ялта, 2009 р.) тощо. Книга “Пошепки і вголос” номінована на здобуття Державної національної премії ім. Т. Г. Шевченка (2017 р.).
Фото: Валентина Семеняк
