Ця історія сталася з випускниками однієї з Тернопільських шкіл. Імена героїв не змінені, оскільки вони вважають, що їхнє життя – приклад того, що справжнє кохання існує і його потрібно берегти, а втративши – перш за все прагнути відшукати. Бо воно і тільки воно є істинним сенсом нашого життя.
Юля і Роман вчилися в одному класі. Ще в 15-річному віці їх, через збіг імен та щире кохання, яке вони не приховували, називали не інакше, як Ромео і Джульєтта. Коли вчилися у випускному класі, вже ніхто не сумнівався, що вони одружаться. Батьки обох були не проти – діти вчилися на «відмінно», планували вступити до одного вузу. На випускному вечорі Роман і Юлія були найкрасивішою парою.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Дівчина закінчила школу із золотою медаллю і легко вступила на факультет іноземних мов. Але Роман, який подав документи на той же факультет, несподівано «провалився». Це стало yдаpoм для хлопця, адже вони хотіли і далі навчатися разом, удвох ходити на заняття, складати іспити, отримати дипломи.
А тепер його чекала армія, а Юлю – безтурботне студентське життя. Вперше між закоханими немов кішка пробігла – Роман нервував, ревнував, хоча і намагався це приховати. Однак настав вересень, Юля пішла на заняття, а Роман – працювати на завод, і все налагодилося. Він чекав її після лекцій, проводжав додому, дарував квіти.
Коли хлопця забирали в армію, закохані клялися один одному у вірності, домовлялися про часте листування. Так і було: Роман в довгих листах розповідав про своє життя в армії, Юля – про навчання. Але вона уникала подробиць про веселе студентське життя, інстинктивно відчуваючи ревнощі хлопця. Тим часом веселощі захопили дівчину – відмінниця, вона не відчувала труднощів у навчанні, і в неї залишалося багато вільного часу.
Спочатку Юлія постійно сиділа в бібліотеці, не бажаючи брати участь в розвагах однокурсників – адже там, далеко, чекав її листів дорогий Ромчик. Йому було важко в армії – м’який і романтичний по натурі, причому зі слабким здоров’ям, він ніяк не міг звикнути до сyворoго армійського режиму, неможливості усамітнитися, мріяти, читати разом з Юлею їхні улюблені книги.
Але минав час, і чомусь таке життя, яке складалося з незмінного маршруту «інститут-бібліотека-дім», ставало все важче для Юлі. Вона, найкрасивіша дівчина в групі, одна з найкрасивіших на своєму курсі, почала нудьгувати. Так, вона продовжувала любити Романа, але що поганого в тому, щоб піти, скажімо, на танці? І ось поступово дівчина почала урізноманітнити свій вільний час, проводити його з університетськими друзями. А потім на горизонті несподівано з’явився Ігор.
Він був старший за Юлю на кілька років, вже отримав професію і працював. Ігор відверто залицявся до дівчини, і це було зовсім не схоже на їх з Романом стосунки, такі звичні і теплі. Ігор, навпаки, був прuстрaснuм і наполегливим, постійно запрошував кудись: не в парк або кінотеатр, куди ходила Юля з Романом, а в ресторани і на природу. Але дівчина категорично відмовлялася.
Хороше і легке життя обіцяли їй, але вона продовжувала любити свого хлопця. Так тривало більше півтора року. Юля чекала Романа, а Ігор вперто залишався поруч. За цей час він став Юлі близьким другом.
І ось настав час Романового «дембеля». Він повернувся, влаштувався на завод, де працював ще до армії, але чарівна казка їх з Юлею стосунків не повернулася. Те невидиме зламалося і стало стіною між ними. Дівчина була студенткою третього курсу, відмінницею, красунею, вважалася своєю в так званій «елітній» компанії, та й просто дуже змінилася. А ось Роман повернувся таким же романтичним юнаком, переконаним, що за два роки нічого змінитися не могло.
Незабаром між закоханими почалися свaрки, і головним чином тому, що Роман хотів негайно одружуватися. Юля ж стверджувала, що необхідно почекати – нехай коханий спершу вступить до вузу, а ще краще почекати, щоб вона закінчила свій інститут. Адже жити тільки на стипендію – далеко не мед, і це вона побачила на досвіді своїх однокурсників, які вже одружилися.
Роман ображався – він не хотів жити на її зарплату, а відразу піде вчитися на вечірнє відділення і працювати. Насправді ж Юля сама собі не хотіла зізнаватися, що просто не хоче зараз цього шлюбу: все так змінилося – і вона, і Роман, і їхні стосунки. От нехай пройде час, все налагодиться, а тоді вже вони одружаться. Свaрки змінювалися примиренням, зовні їхні стосунки нагадували колишні – він зустрічав Юлю після занять, а після роботи йшов не до себе додому, а до неї.
Але одного разу, прийшовши в інститут, він побачив, що Юля йде назустріч якомусь чоловікові, а той дарує їй не простий букетик, як він сам зазвичай, а розкішний охапок троянд. Роман не став з’ясовувати, що до чого, а розвернувся і пішов геть. Ревнощі засліпили його, і згодом він вже не слухав Юліних пояснень про давнього друга Ігоря, який приїхав з відрядження і подарував їй квіти як звичайний знак уваги.
Згодом закохані все ж помирилися, але з тих пір свaрки виникали постійно. Юля потім і сама не могла згадати, що стало останньою краплею, після чого вони взагалі перестали розмовляти. Тим часом Ігор запропонував їй руку і серце, і вона погодилася. Правда, весь час сподівалася, що Роман таки прийде, вибачиться, і все повернеться назад.
Однак він не прийшов, і теплим весняним днем Юлія стала дружиною Ігоря. Потім закінчила інститут, пішла працювати, нaродuла сина, через два роки – доньку. Про Романа вона знала лише те, що після її весілля він поїхав з міста. Колишні однокласники розповідали, що живе він в Дніпропетровську, одружився, а ось дітей немає.
Тим часом настали зміни, діти росли, разом з незалежністю прийшла необхідність мобілізувати свої здібності, і з вчительки англійської мови Юлія стала підприємцем. Життя з Ігорем для неї не було складним, але справжнього кохання теж не було. Їх об’єднувала тільки діти – Павлик і Олеся. І коли Юля дізналася, що у чоловіка є інша, без жодних вагань розлучилася з ним. Все частіше і частіше згадувала вона свого романтичного Ромео і думала: «Як він? Як склалася його життя? ”
Одного разу Юлія разом з шестирічною донькою купувала подарунок до дня народження сина. Вони довго розглядали фірмові футбольні м’ячі, коли поруч почула напівзабутий, але до болю рідний голос:
– Здрастуй, Юлія!
Це був Роман, ставний, широкоплечий, з тими ж синіми очима, що снилися їй всі ці роки. Юля раптом відчула, що земля попливла під ногами, і немов здалеку почула щебет дочки Олесі:
– Ви мамин однокласник? Класно, а я вже сама вчуся в школі! А це ми моєму братові подарунок купуємо.
Юлія і Роман довго того вечора гуляли по місту, парком їхньої юності. Олеся, зазвичай стримана з чужими, бігла попереду, періодично підбігала і довірливо запитувала щось у Романа. А Юля розповідала йому про своє життя – і про бізнес, і про невдалий шлюб, і в кінці запитала, ховаючи затьмарений слізьми погляд:
– Чому ж ти тоді не прийшов, не сказав мені: «Не роби дурниць»?
– Я хотів. Але мені заважала гордість. А потім вже було пізно. Я поїхав звідси, досяг успіху, зробив кар’єру – пам’ятаєш, як це було важливо для тебе? Був одружений, але недовго. – Тоді тоскно подивився на Олесю, яка розглядала щось на дні озера. – Вона така чарівна, схожа на тебе. А у мене ось немає дітей.
Їх однокласники були вражені, коли найкрасивіша пара в школі, Ромео і Джульєтта, все ж одружилися – на десять років пізніше, ніж планували. Зараз в їхній родині підростає ще одна дитина.
