Християни у Великому пості. Кожен з нас замовляє в церкві сорокоусти, щоб помолитися, пом’янути родичів, які пішли в засвіти.
Пам’ятати — одна з головних засад не лише духовності, а й українського життя, звичаїв та обрядів. Адже скільки часу пам’ятатимемо про людину, яку покликали небеса, згадуватимемо її, стільки житиме її ім’я на білому світі.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
У вічність летять не лише люди, а й цілі населені пункти. Як-от моя рідна Вільшаниця на Львівщині, де я вперше побачив земне світло, пізнавав світ, зростав і виходив на самостійну дорогу долі.
Моєму селу доля судилася трагічна. Коли заснували Вільшаницю, достеменно не відомо. Один з архівних документів свідчить, що 1456 року тодішній польський король заставив Вільшаницю разом з іншими селами та містом Яворів якомусь каштелянові (управителеві) з Познані за борг. Від цієї згадки село проіснувало понад півтисячі літ. Зате точно відома дата, коли виконавчий комітет Львівської обласної ради зняв з обліку Вільшаницю. І сталося це 19 вересня 1989-го — 30 років тому.
До такого сумного завершення кількасотрічного існування села спричинилося відкриття в 1960-х роках найбільшої в Союзі сірчаної копальні. Гори, що з’явилися на яворівській рівнинній землі від так званих породних відвалів, поглинули не лише чудові озера Сльоза, Вир, річку Вільшаниця, а й луки. Понад те, зникли з географічної мапи менші навколишні села та хутори: Тараньки, Зозулі, Шоти, Баджеґи, Велика й Мала Толоки, Гноєнець, Загрушка. Їх теж пожер величезний кар’єр, де відкритим способом добували сірку, чи засипав мергель.
Вільшаниця була селом-умільцем. Тут здавна плели з рогозу пантофлі, кошики, брилі — ажурні, елегантні, надмодні. Не знайти було, пригадую, в селі хати, де б довгими зимовими вечорами не палахкотів вогник свічки, гасової лампи чи згодом не горіла б лампочка. Під їхнє світло односельці творили з боднару чи шавару (місцеві назви рогозу) чудові вироби. Вільшаницькі пантофлі з’являлися на ринках не лише Львова, а й багатьох міст України. Про них знали і на Західі, і в усьому Союзі.
Було, було… Залишилися хіба спомини.
«Людина завжди повинна знати, звідки пішла в життя», — повторюю за Олександром Довженком. Знаю, звідки походжу, не зачерствів, не збайдужів, пам’ятаю колиску свого буття. Та найбільше тішить, що багато моїх колишніх односельців теж підтримують у серцях яскравий вогонь любові й пам’яті про Вільшаницю. З’явилася ініціативна спільнота, яка взялася за шляхетну місію — відновити історичну пам’ять про знищене село. У Фейсбуці відкрила свою сторінку. Адже від Вільшаниці ще залишився слід.
Сірчаний кар’єр за незалежності України закрили, точніше, залили водою. Тож тепер тут Яворівське море, яке стало улюбленим місцем відпочинку жителів не лише Яворівського району, а й львів’ян. Нині підприємливі люди тут розбудовують відпочинкову інфраструктуру.
Неподалік від цього кар’єру-моря залишилися давні ознаки чи свідки життя Вільшаниці. Звісно, знищені, але свідки. Адже про тутешню церкву Св. Юрія нагадує хіба підмурівок, про цвинтар — поодинокі хрести на могилах. Старовинний храм понад 20 років тому розібрали й перевезли до Новояворівська, він став у цьому місті основою іншої церкви. Останки вільшаничан, які покоїлися на сільському цвинтарі, свого часу вирішили перевезти на кладовище селища Шкло. Але деякі могили, надгробки все-таки залишилися.
Тепер почала діяти ініціативна група вільшаничан з відновлення історичної пам’яті про рідне село. Дуже добра справа. Відповідне розпорядження щодо цього видав голова Яворівської районної держадміністрації Ігор Самардак. Усі роботи тривають за рахунок пожертв колишніх односельців, людей, яким не байдужа минувшина краю.
Передусім у селі піднявся криничний журавель. Про колодязь подбав Ігор Стецик і його батьки. Вдалося провести аерозйомку певної території, зробити її планування, розширити під’їзні шляхи. Про дерев’яну церкву, яка стояла тут понад 400 років, нагадує пам’ятний знак. Біля фундаменту цього храму планують встановити статую Матері Божої й побудувати капличку. На втілення задуму вже збирають пожертви.
Вільшаниця зникла з географічної мапи, щоб дати життя новому місту Новояворівську, щоб невеличке село Шкло виросло у чимале селище. Райцентр Яворів віками мав добру сусідку, а тепер розрісся новими вулицями аж до її колишніх меж. Колись я писав у пресі, зокрема й «Урядовому кур’єрі», що було б мудро, якби в Яворові з’явилася вулиця Вільшаницька. Як добрий спогад, як незнищенна пам’ять і душевний щем-смуток. Такі вулиці мають бути, на моє переконання, і в Новояворівську, Шклі.
Перший проблиск у справі вшанування знищеного села ніби з’явився. Принаймні у селищі Шкло це питання вже на стадії обговорення. Про історію села із трагічною долею готують до друку книжку.
Душа радіє, що пам’ять про Вільшаницю жива, що багато односельців не поховали її, кажучи поетичними словами однієї з краянок, у закутках буття.
