Південь Індії. Штат Андхра Прадеш. Цьогоріч, як ніколи, зустріла тут багато українців: з Києва, Фастова, Львова, Харкова, Хмельницького, з Одеси. Коли чуєш рідну мову за океаном, тішишся немов дитина. Зауважила. До 2013-го року, зазвичай, чула тільки російську, а потім з’ясовувалось, що люди з України.
Кілька днів тому чую, як українською розмовляють між собою двоє дівчат.
Перегляньте також:
- Не спитав поради: жінка пішла від чоловіка через два помідори
- У Збаражі на Тернопільщині побував Надзвичайний Посол Республіки Індія в Україні
– Ви звідки? – запитую з цікавості.
– Я з Хмельницького, а Лариса – з Одеси, – чую у відповідь і не перестаю дивуватись. А якось підіймаюсь східцями багатоповерхівки і раптом поверхом вище чую розмову двох росіянок:
– О! Я в свойо врємя об’єзділа всю Росію: і Рігу, і Мінск, і Ужгород, і Львов…
– Що-що? – обурююсь я всередині себе і прискорюю крок, аби догнати. Доганяю.
– Доброго дня! А відколи це Ужгород і Львів стали Росією? – запитую з обуренням.
– Чєво, чєво? – не розуміють мене чи тільки роблять вигляд, що не розуміють. Тому цю фразу повторюю ще раз, але вже російською.
– Ну, как же нє Росія, – пом’якшила та свій тон, – ето же бил совєтскій союз.
– Але там були Україна, Латвія, Білорусія.
– Ну і что? – здивовано дивиться на мене.
Мене ментально просто знудило від того погляду, бо зрозуміла, що далі розмовляти нема змісту, та й здоров’я шкода…
Іншим разом стоїмо з чоловіком біля ліфта. Біжить якась жінка, за нею ще одна. Побачили нас і вголос коментують: «О! Наші! Рускіє!». Чоловік повертається і спокійно українською відповідає: «Ні, ми не рускіє, ми українці!». Дама просто отетеріла від такого «нахабства».
– Так ми же братья і сьостри!
– Які ми з вами братья? Братья так не поступають…
І якраз у цей момент опустився ліфт, треба заходити. Збоку сидить ліфтер і контролює, щоб заходили тільки по четверо. Оскільки ми були першими, то й поїхали першими, бо нас було троє, ще одна спільна знайома. Але відчуття в душі після того діалогу було дуже неприємним…
Одного разу побачила гурт жінок, які про щось розмовляли. Серед них стояла білява жінка невисокого зросту у вишиванці… Ця вишиванка дуже вирізнялась серед решти одягу, особливо – на тлі індійських сарі. Я не втрималась, щоб не підійти.
– Звідки ви? – запитую з цікавості.
– З Красноярська.
– А вишиванка? Такий рослинний орнамент на моїй Черкащині, звідки вона у вас?
– Моя мама була з Маріуполя. А вишиванку я замовляла аж в Сибіру…
Шкода, що не встигли сфотографуватись. Бо та вишиванка була не простою, нею промовляла пам’ять сотень тисяч замордованих і висланих до Сибіру українців. За тією вишиванкою враз постала велика недомовленість і таїна. Аж мурашки по тілу…
Жінка з групою сідала вже в таксі, вони поспішали, а біля мене не було телефону. Але мова не про це. Мова про людяність і теплоту людських сердець, не амбітних імперських, а звичайних – простих і людяних.
