Ярослав Бенза вражав скромністю і … дитинністю. Щомісяця цей худенький і невисокого зросту чоловік приходив у приміщення спілки письменників, де збирались талановиті літератори зі всієї області і обережно сідав скраєчку. Відчувалось, що хотів бути непоміченим. І головне – мовчки. Він просто сидів і слухав. Зрідка щось черкав у блокноті. Так само було і того разу, коли на засіданні літературного об’єднання у приміщенні Тернопільської обласної організації НСПУ я презентувала свою нову книгу для підлітків “Спитай у свого янгола”.
Під час виступу розповідала про містичні зустрічі, які передували написанню книги, читала уривки. Після того до мене підійшов пан Ярослав і попросив зустрітися на радіо, щоб записати кілька розділів з книги для його “Медоборів”. Мені було цікаво і я погодилася. Під час запису жодного разу не перебив, не зробив зауваження. Дуже тішився подарованій книжці. Усміхався, але усмішка видалась мені якоюсь сумною. Тоді, до слова, я вперше відкрила для себе феномен сумної усмішки. Виявляється, бувають і такі. Час від часу на радіо звучали “Медобори” і я з подивом слухала саму себе, малюючи в уяві образ Ярослава Бензи, який сидів поруч і уважно слухав… Якось на початку Великого Посту пан Ярослав знову запросив на радіо, щоб поспілкуватись на “вічні” теми і заодно погортати сторінки давнішої книжки “Світ, який люблю”. Розмова видалась жвавою і цікавою, почасти ілюстрована моїми філософськими текстами із згаданої книжки. І коли запис було вже зроблено, поставлена крапка… з’ясувалось, що з технічних причин розмова не записалась. Оскільки “рубка” для записів була вже далі кимось запланована, довелось нам іти до кабінету і знову записувати все від початку і по-новому. П. Ярослав дуже дивувався із того, що сталося, бо у його практиці нічого подібного ніколи не було. А я не дивувалася, бо з цією книжкою це було вже вдруге – під час запису розмови із Анною-Віталією Палій. Як тільки розмова торкалась тонкого невидимого світу… у боротьбу “включались” ті його аспекти, яким це зовсім не подобалось. Світла і темна сторони буття зацікавили п. Ярослава і ми спілкувались ще майже годину, але вже без диктофону.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Іншим разом випадково зустріла його напередодні Різдва на вулиці Чорновола. Сніжило. Тьмяним блиском відсвічували вечірні ліхтарі. Зсутулена чоловіча постать когось нагадувала. Це був Ярослав Бенза. Наші погляди зустрілись: очима Вічності на мене дивилась неймовірна самотність. Мені це зарубцювалось у пам’яті, бо перекинулись кількома словами.
– Я чув, що Ви їдете до Індії. Хочу Вас щось попросити. Сфотографуйте для мене якийсь індійський пейзаж.
– Звичайно!
Тоді я ще не знала, що через місяць його не стане. Приїхала в лютому з Індії і пішла вже до Ярослава Бензи… на похорон. І дотепер не знаю, кому віддати світлину з індійським пейзажем, щоб виконати останнє прохання Ярослава. Може, доньці? Може, його другові? Хто знає – підкажіть, порадьте.
До слова. Презентація третьої (посмертної) збірки віршів Ярослава Бензи для дітей «Нові чарунки» – це світла пам’ять про поета в особливий спосіб, через величальне Слово, яким Ярослав володів бездоганно. Вийшла вона у світ наприкінці минулого року в Тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Упорядкував її до друку колега і друг поета, заслужений журналіст України Євген Баров.
