Поїхали ми, значить, якось групою в Карпати. Ну, «групою» – то дуже сильно сказано. Бо поки ми нарешті розворушилися, частина людей похворіла, в інших з’явилися справи… Словом, від групи залишилося троє чоловік, тож довелося доукомплектовувати компанію всілякими друзями й родичами. Вербували кого лише могли. От і вийшло, що кістяк нашої туристичної команди складала сім’я нашої кураторки. Однак, якщо ви думаєте, що це пішло на шкоду поїздці, то ви глибоко помиляєтесь. Пізніше виявилось що запалу й наснаги в них не набагато менше ніж в нас студентів. Але давайте про все від початку.
А початок видався не дуже веселим. Будь-який початок невеселий, якщо доводиться прокидатися о п’ятій ранку і витримувати більш ніж тригодинну поїздку бусом. Дружня розмова не клеїться (повторюсь: шоста ранку), за вікном нічого цікавого, схід сонця теж якийсь геть не вражаючий. Одним словом – від нудьги вмерти можна.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Але поступово все змінювалося. Чесне слово, як заїжджаєш в туристичний регіон, то ніби в іншу країну потрапляєш. Замість миршавих ланів і жалюгідних лісків – величезні громадини гір. Аж заздрю людям які тут живуть – що для нас екзотика, то для них повсякденність. Кожного ранку можуть вийти з будинків і витріщатися на гори, скільки влізе. До речі, про їхні будинки окрему історію можна написати. Навіть найбідніші хатини виглядають так, що аж хочеться сфотографувати. Здається, ніби між всіма мешканцями Карпат існує неписана домовленість: перетворювати свої житла на справжні витвори мистецтва, в міру можливості, звичайно. Елементів декору – хоч відбавляй. На кутах, балках, вікнах, перилах – де не глянь, всюди оздоблення. Дуже багато дерев’яних хаток, що рідкість в мене на Тернопільщині. А ще, вельми характерними для карпатських будинків є високі дахи. Схили даху сходяться під гострим кутом. Це робить будиночок ніби стрункішим, вищим, а ще з’являється простір для мансарди, яка зусрічається тут досить часто. Не в останню чергу здивували і дороги. Їдеш такий і думаєш: «Що? Куди поділися ями? Я точно в Україні?». Одним словом, все дуже незвично.
І от нарешті ми добралися, поселилися в готелі, поїли і готові зробити те, заради чого власне сюди їхали – піднятися на гору Хом’як. Варто сказати, що я ставився до неї дуже несерйозно. Ну а що, я вже на Говерлі побував – ніби нічого складного. Що мені якийсь там Хом’як? Одним словом, я очікував легкої прогулянки. Вид з підніжжя на далеку-далеку кам’янисту вершину, і порослі лісом схили трохи остудив мій запал, але на той момент, коли ми вирушили вгору крутою стежкою, я все ще не уявляв, які труднощі чекають попереду. Внизу залишився лише водій. Самотність йому не загрожувала – поруч тусувалися декілька його «колег по цеху». Судячи з того, скільки транспорту стояло біля підніжжя, на Хом’як заманулося вилізти не лише нам. І от, йдемо ми лісовою стежкою. Зліва прірва, справа схил. Багато повалених дерев, таке враження, що по дрова сюди ніхто не ходить. Невже це заповідник? Листя шумить, птахи співають, одним словом, все як і має бути в пристойному лісі. Лише мох вище по схилу якийсь специфічний – росте ніби каскадами. Ніколи нічого подібного наживо не бачив. Красиво, що скажеш. Час від часу трапляються лавочки, альтанки. Зроблені вони всі грубо, але це лише плюс. Ми ж не в міському парку, а в бісовому гірському лісі! До дідька цивілізацію, дайте мені дикої природи! Тут як на замовлення – на тобі! – гірський струмок. Щоб продовжити сходження, треба було перейти його, ступаючи з одного валуна на інший. Час від часу ліс поступається місцем розсипам каміння. В таких місцях нам відкрилися перші мальоничі панорами. Ну і добре – чим різноманітніший маршрут, тим цікавіше ним йти.
Варто сказати, що стежки на вершину навпростець немає. Хом’як в цьому плані суворий і безпощадний. Маєш час – йдеш по стежці, яка тягнеться не прямо вгору, а зигзагом. Туди-сюди. Через це виляння, в плані часу і відстані, підйом на Хомֺ’як як мінімум не уступає підйому на Говерлу. Можна зрізати, але доведеться дертися крутим схилом через хащі.
Чим далі вгору, тим гірше йти. Дорога стає все вибоїстішою, каміння розсипано все більше, коріння стирчить все частіше. Ми починаємо розминатися з іншими туристами. Вони виглядають дуже вдоволеними. Ну звичайно, вони ж то вже спускаються. Це нам ще лізти і лізти. Зі всіма вітаємось – така собі туристська солідарність. І всі, кого тільки минаємо, заявляють, що оце ще були квіточки, а от далі… Одним словом, лякають нас як тільки хочуть. Ну нехай.
Яка ж була наша радість, коли вдалині завиднілася галявина, а на ній якась табличка, і повно відпочиваючих людей. Ми, наївні, подумали, що то вже кінець. А потім виявилося, що до вершини ще п’ятсот метрів. Ну добре. Метрів через сто закінчився ліс і почалося найцікавіше. Ми дряпалися на вершину поміж величезних кам’яних брил, густющих чагарників, і талого снігу, який зусиллями попередніх альпіністів був успішно перемішаний з болотом і перетворений на грязюку. Бажано не падати, якщо не палаєш бажанням відчищати одяг.
Врешті решт, ми якось таки добралися до кінця. Сидимо на каменях, роззираємося навкруги. Нагорі повно людей – не очікував такої кількості сміливців. Першими словами, почутими мною на вершині, була чиясь голосна розмова: «Ну шо, ти горівку ше маєш, чи вже по дорозі всьо випив?!». Люди розважаються як можуть. На постаменті, викладеному з місцевого каменю стоїть статуя Матері Божої. Якийсь дядько розказав, що вночі вона освітлюється, бо волонтери встановили на горі сонячну батарею. Від неї і телефони зарядити можна. Ти диви! Дрібниця, а приємно.
Стою. За десять метрів від мене завис орел. Просто на рівні моїх очей, не вище і не нижче. Вже заради такого видовища, варто було тут побувати. Я вже не кажу про кругову панораму з горами на горизонті. Це словами не передасиш, просто треба прийти і побачити.
Спуск давався набагато швидше ніж підйом. Частково тому, що повертатися завжди швидше, але в основному через те, що ми пішли іншим маршрутом. Крутішим, але коротшим. І ось ми вже на галявині біля нашого транспорту. Втомлені, захекані, але задоволені. Знайшли ще в собі сили порадіти за наших водіїв – поки ми підкорювали Хом’як, ці хитруни назбирали грибів і влаштували собі пікнік. Виявляється, для того щоб отримати задоволення від гір, зовсім не обов’язково на них вилазити.
Ось такі враження залишила по собі поїздка в Карпати. Це справді дивовижний край, що чарує своїм колоритом. Дуже хочеться повернутися сюди в майбутньому.
Фото: Надія Янець
Фото: Надія Янець
Фото: Надія Янець
