Історія про зняття анафеми з патріарха Філарета – це не лише історія про самого патріарха Філарета. Це довгі тридцять років новітньої історії, де тисячі священиків і єпископів щодня боролися з обставинами та тиском цього світу: весь світ проти тебе, а ти стоїш за правду. Тебе принижують – ти не принижуєшся. Тебе ображають – ти не ображаєшся. Тебе проклинають – ти благословляєш. Тебе ненавидять – ти молишся.
Як православні християни ми вчимося себе слухати якомога менше, а шануючи та поважаючи інших – вчимося дослухатися до більш старших, розумних, авторитетних людей. Якщо всі навколо тридцять років називають тебе неканонічним і неблагодатним розкольником , (а так до нас реально ставився увесь світ!), рано чи пізно кожну мислячу людину починає точити черв’ячок сумніву. А що, коли всі навколо, дійсно, мають рацію, а я один помиляюся? Знаєте, так буває не тільки з релігійними, але й будь-якими іншими питаннями: чи то світоглядними чи елементарними, побутовими. Ні в кого з нас немає підстав вважати себе непомильним навіть в церковних питаннях. І справа конкретних особистостей і ваги питання немає абсолютно ніякого значення.
Перегляньте також:
- За крадіжку грошей з церкви в Зарваниці жителя Тернопільщини засудили на 5 років тюрми
- Дзвін єдності: в Бережанах пройшли урочистості з нагоди 260-річчя Вірменської церкви
Сумніви – завжди прямі супутники розумних і мислячих людей. А впертість і сліпа віра, відсутність критики і самокритики навпаки – характерна риса фанатиків, людей недалеких і відсталих. Для живої, думаючої людини більш характерним є зміна вподобань і смаків, їм часто притаманна навіть кардинальна зміна політичних поглядів, моральних і релігійних орієнтирів, аніж мертве, безбарвне, статичне жевріння, при якому саме життя швидше нагадує смерть, а в феномені смерті таких осіб може бути більше життя, ніж у самому житті. Як багато є людей, про яких казали і писали – «він своєю смертю зробив більше, ніж життям». Це дуже жахлива характеристика людини! Майже вирок.
Бог благодатно та явно діє в нашому житті, чує наші молитви та особливим способом присутній на наших богослужіннях і Таїнствах, преображаючи, освячуючи та обожуючи нас
Що мені, як православному священику, дає це визнання? Думаю, що зараз можу відповісти на це не тільки від самого себе, але й від сотень інших своїх братів священиків і мирян. Життя в Церкві – це неймовірний містичний і фізично-містичний досвід, диво особистісного Богоспілкування. Це життя в повноті та особливій духовній реальності, яка в багатьох випадках відчутна не тільки на духовно-душевному, але й духовно-тілесному рівні.
Коли хтось стверджував, що в нашій Церкві «немає благодаті» в той час, коли ми, (принаймні, багато хто, принаймні в окремі моменти свого життя) реально її відчували, приймали й переживали, то всі чужі слова про це виглядали не тільки наругою над Самою Церквою та Богом, але й над нашими власними переживаннями та відчуттями.
У багатьох випадках навіть я, перший з грішників, особисто бачу й відчуваю, що Бог благодатно та явно діє в нашому житті, чує наші молитви та особливим способом присутній на наших богослужіннях і Таїнствах, преображаючи, освячуючи та обожуючи нас. Мені не треба це розповідати зайвий раз, бо віруючі люди (навіть миряни, а не тільки служителі Вівтаря) самі все це чудово відчувають. Скажу навіть більше. Мені ніхто не зможе довести того, що в нас немає благодаті точно так само, як безглуздо доводити живій людині, що вона мертва. За двадцять років свого священнослужіння Господь сподобив навіть мене грішного бути свідками неймовірних див, які знову й знову доводили, що моя хіротонія це не тільки кабінетний «указ» архієрея про дату рукоположення, але й цілком конкретна метафізична й благодатна реальність.
Люди, які сповідаються в наших священиків, безперечно відчувають реальне прощення та примирення, якщо з вірою та покаянням схиляють свої голови під єпитрахиль. Люди, які причащаються Святих Христових Таїн – відчувають неймовірну радість і очищення, які словами описати не можна, бо вони не плід рук людей і тим більш – не плід наших фантазій. Звісно, відчуття благодатного відновлення у св.Таїнствах триває не завжди довго – але це залежить вже не від священика, а від самої людини. Люди, які просять про молитву духовного зцілення чи освячення також отримують їх у Таїнствах Маслосвяття чи всіх інших церковних обрядах. Кожна людина ці особливі моменти відчуває по-своєму, відповідно до властивостей своєї душі.
Священики, які своє життя цілковито присвятили Богу, Церкві та людям, тим більше є чутливими до таких питань, і в ту міру, в яку вони самі наблизилися до Бога отримують від Нього утвердження та певні фізично-духовні докази свого сану, який дається не за власні заслугами, а за благодаттю Божою, яка діє тільки в живій Церкві. Наша Церква – Українська Православна Церква – жива та дієва, стовп і твердиня істини. І, думаю не відкрию великої таємниці, що в кожного священика є свій особистий список явних див, яких вчинив в житті людей Господь саме через їхні молитви – молитви священиків Київського Патріархату.
Так, Бог слухає молитви всіх людей. Він чує молитви явних грішників, а не тільки священиків і єпископів. Він навіть одного разу виконав молитву бісів, які просилися ввійти стадо свиней. Але, треба бути реалістами. Для Бога мають значення духовні властивості того, хто молиться. А, як показує досвід, часто найгірший священик у багатьох речах є кращим за мирянина. І так, я знаю, що багато хто буде обурюватися і плюватися в мене після цих слів. Але ви маєте це знати, і чітко розуміти важливість священицького сану. Навіть коли ти все життя просидів за партою з Ваською, з яким пив і курив, з яким билися й ходили на дискотеки, після рукоположення отець Василь вже внутрішньо інший, хоча ззовні може аж ніяк не змінитися. При чому, зміни ці відбуваються не на психологічному (душевному), а на духовному рівні, себто тому рівні, який відповідає за стосунки з Богом. Це не мої фантазії, а віра Церкви. Єпископ підведений Церквою ближче до Бога ніж священик, а священик ближче ніж диякон. Не тому, що єпископ завжди кращий за диякона, а тому, що так захотів сам Бог. І ми не знаємо чому, а іноді не можемо взагалі збагнути певну абсурдність такого становища. Божі дороги – не людські дороги.
Якось один мій товариш-священик у розмові про майбутнє Помісної Церкви сказав: “- Якщо для того, щоб мене прийняли в нову Церкву, треба буде ще раз рукопокладатися – я туди не піду. Буду в миру працювати на світській роботі, але не допущу зневаги Святого Духа”. Сам я раніше про таке ніколи не думав, але переконаний, що це дуже вірне й цілком не оригінальне переконання. Так треба думати всім людям і всім священикам. У нас завжди була канонічність і благодатність. Ми не отримали їх із підписами синодалів вселенської Цекрви. Ми всього лиш офіційно дізналися, що інші люди нашу благодать у нас побачили.
Що ж відбулося на Синоді в Константинополі насправді? Мені складно говорити про варіанти з хіротоніями звершеними в УАПЦ, бо Макарій Малетич покинув РПЦ в сані священика, і з цього погляду його єпископська хіротонія є сумнівною, як і всі інші звершені ним хіротонії. Однак, скасування несправедливих, політичних і «особистісних» анафем на святійшого патріарха Філарета свідчить і про те, що всі його священнодійства визнаються чинними, а значить чинними є всі єпископські та священицькі хіротонії. Отже, я б не поспішав (принаймні на сьогодні, суботу 13 жовтня) говорити словами журналістів про те, що «ми отримали томос». Ми його не отримали. І не факт, що це відбудеться саме в той спосіб, як ми собі плануємо.
Однак, Синод Вселенської Патріархії зробив інше – він визнав Київський Патріархат, як законну Православну Церкву, рівну серед інших Помісних Церков світу в питанні нашої сотеріології та догматики. Це значить, що ми є православні християни, православність і християнство яких не піддається жодним сумнівам іншими Помісними Церква світу. Однак, потрібно провести ще кілька цілком формальних і бюрократичних процедур з питання легалізації нашого статусу: хата в нас уже є, світло й газ там горить, жити можна, та й власне, ми там давно живемо. Треба тільки прописатися. Чи важлива прописка? Так, з точки зору юриста це важливо. Навіть дуже. Але ось для безхатченка значно важливішие мати реально де жити, ніж просто мати штамп у паспорті.
Наші священики – це духовні герої. Попри всю нашу людську недосконалість і вади – більшість із них віддані служителі Христа та патріоти своєї землі, які не спокусилися на чужоземні обіцянки, змінявши свою родину та апостольське першородство на дешеву сочевичну юшку від Москви чи Ватикану. І якщо у нашого патріарха була власна «точка неповерненя», то в кожного священнослужителя Київського Патріарху завжди було безліч значно привабливіших альтернатив. Як казала дружина багатостраждальному Іову: прокляни Бога та помреш, так світ тиснув на наших отців кажучи: відречися від України, відречися самої ідеї Української Церкви, забудь про анафемованого Філарета й свій розкол – і твоє життя одразу налагодиться. Ти будеш жити в теплі й добрі, тебе будуть приймати греки на Афоні, ти будеш служити в Барі та Єрусалимі, будеш молитися як священик у всіх інших православних святинях світу, і навіть у Лаврах, а після твоїх таїнств ніхто знову їх не буде повторювати, приймаючи за недійсні. Диявол спокушав нас своїми обіцянками, за ширмою земного благополуччя готуючи духовне рабство, яке і є рабством дияволу.
А нині, через чверть віку новітньої історії ми нарешті отримали ту пасхальну радість, про яку вже й втомилися мріяти. Ми знали, що вона в нас буде, як знав боговибраний народ, що єгипетське рабство це не назавжди. І тільки віра та довіра до українського мойсея – патріарха Філарета, який вивів нас із землі рабства, підтримувала нас. Ми покладалися на його духовну мудрість, часто не розуміючи її, але знаючи, що патріарх знає та розуміє, як буде краще. А нині, стоячи на фінішній прямій цього духовного змагання, ми вкотре переконуємося, що він дійсно знав, як буде краще. Це не просто улесливі слова – це вже констатація очевидного факту.
Тому нині, дорогі отці, канонічні й благодатні мої брати, дочекалися ми почути сліва від Бога, які треба виправдати з подвоєною ревністю: «У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим». Це радісно, але й відповідально. Будемо молитися й працювати на користь нашої Помісної Церкви, бо Помісна Церква це не щось абстрактне, а всі ми разом – велика родина наших архієреїв, тисяч братів пресвітерів, із чесним чернецтвом, усім нашим боголюбивим Українським народом, під першосвятительським омофором святішого патріарха Філарета. Дякуємо Богу за дар Української Церкви, дякуємо всім нашим живим і полеглим воїнам, які захищають нашу Україну, дякуємо нашій духовній матері, великій церкві Констинтинополя та його всесвятості Варфоломію, дякуємо Президенту України, Верховній раді, дякуємо всім, хто хоч на йоту на своєму місці спричинився до того, щоб була Україна та жила її свята Православна Церква. Дякуємо тим бабусям, які щонеділі приходять на служби, прибирають храм і своїми пожертвами підтримують свого отця-настоятеля.
Не проспімо Україну. Війна триває. Роботи багато.
