27 серпня о другій годині дня, біля пам’ятника Іванові Франку зібрався чималий гурт тернопільських поетів, літераторів та бібліотекарів, які прийшли привітати Великого Каменяра із 162 річницею з Дня народження. Поетичним дарунком присутніх частували Олександра Кара, Ніна Фіалко, Тетяна Дігай, Богдан Кушнірик, Валерій Дідух, Зіновій Казьо, Зіновій Кіпибіда, Василь Глемба.
Зустріч відбувалася на хвилі експромту: кожний, хто сюди прийшов, прагнув сказати дещицю добрих і щирих слів про українського поета. Почали з ліричної поезії, а закінчили патріотикою. У просторі витав невидимий дух єднання: до гурту стали підходити зовсім незнайомі люди. Вони прислухались до поетичної «ріки» і вже далі не йшли, зупинялись, аби й собі щось продекламувати. Якась старша жінка прочитала авторський вірш про нещасливу заробітчанську долю. Вона ледве стримувала сльози, і було зрозуміло, що читає про себе. Непомітно всі об’єднались в живе коло і «розговорились» від серця до серця – інакше й не скажеш. Несподівано посеред кола опинився голуб і став статечно походжати, та так, ніби прислухався до поетичної бесіди. Хтось вигукнув: «Це мабуть, душа Франка поміж нас голубом ходить!». Важко було з цим не погодитись. Та на цьому містика не закінчилась. Я підняла голову і помітила, що каштанове дерево, що навпроти пам’ятника, зацвіло білосніжними свічками, незважаючи на серпень. Де не візьмись – шанований всіма професор Микола Платонович Ткачук, завідувач кафедри теорії і методики української та світової літератури ТНПУ імені Володимира Гнатюка. Як кажуть в народі, сам Бог велів йому розповісти про роботу над монографією «Жанрова структура романів І. Франка». Усі ще раз переконались, що нічого в житті не має випадкового. До гурту приєдналась туристка із Борисполя, що біля Києва, інша була із селища Піски Донецької області, Валерій Дідух – родом із Житомирщини, я – із Черкащини. Ось таким містичним чином Поет ще раз натякнув усім нам про те, що ділити Україну не можна, бо вона неподільна. Вражаючими спогадами-спостереженнями поділилась Емілія Стасіна (бібліотека Етно-центр) – донька легендарних артистів, заслужених акторів України, Анатолія та Євдокії Бобровських. Її батько дуже довго не хотів грати головну роль Франка у виставі «Тричі мені являлась любов». Щось було таке, що не пускало. Однак його вмовили, зіграв. Після того дуже швидко пішли із життя і автор п’єси, і режисер, і через якийсь час батько пані Емілії.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
На середину кола вийшов сивочолий чоловік і став читати неперевершену лірику Франка. Згодом з’ясується, що це колишній викладач української мови і літератури ЗОШ №4 та вищого професійного училища №10 Зеновій Павлович Крупник (83!), який проходив повз наш гурт і не втримався, щоб не підійти, коли почув поезію. Знаменитий вірш Івана Франка «Не пора» ( цикл «Україна» із збірки «З вершин і низин») став завершальним акордом у виконанні педагога-старійшини.
Незвична серпнева прохолода і палахкотіння білосніжного цвіту каштанових «свічок» на тлі шпилястих верхівок кафедрального собору налаштовували на особливий і незбагненний стан душі. Мабуть, саме тому довго ніхто не хотів розходитись…
Фото: Валентина Семеняк
