Ця благословенна оаза посеред колгоспного поля, неподалік Шалашського лісу, була для начальства, як більмо на оці. Ще б пак! Коли наставала пора орати, трактористам доводилось кружляти довкола дідового «маєтку», як планеті Земля довкола своєї осі. І не було на те ради. Остаточно виселити з цього місця побоювались, а все через оте «Пчеловодство». Так називався всесоюзний журнал, редакція якого знаходилася аж у Москві. Тоді все, що було найголовнішим, знаходилося там, а решта вважалося провінцією.
Мій двоюрідний дід Яків був запеклим бджолярем і передплачував вищезгаданий журнал. Якось навіть взяв участь у конкурсі, який оголосив часопис і йому за це прислали медаль «ВДНГ» (хто не знає – виставка досягнень народного господарства, ідентичне творіння є у Києві, якщо його ще не приватизували ). Дід дуже пишався тією нагородою. Носити не носив, але як тільки колгоспне начальство, яке він спересердя називав шарподзвонами, починало натякати на чергову «висилку», то відразу нагадував їм про Москву. Ті остаточно притихали, як ті щурі перед повінню, і на якийсь час давали дідові спокій.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Тим часом, уявіть собі зелений острівець із груш та яблунь, вишень, абрикосів, сливок, кущів смородини, червоних порічок та агрусу. А ще ж – стрімкі тополі, кучеряві ясени, пухнасті ялини та ялиці, зарості бузини, колючого глоду – що там тільки не росло! Біленька хатинка потопала у цьому зеленому і хвилюючому плесі і, мабуть, десь там – високо у піднебессі, нагадувала пташкам напіврозкриту мушлю на дні світового океану, з якої ледь-ледь проблискує своєю прихованою білизною рідкісна перлина. Ця перлина, себто хатина, завжди зусібіч була захищена від польових вітрів, які полюбляли тут частенько гайцувати, бо ж довкола розпростерся такий безмежний простір для волі, що годі! На подовгастому подвір’ї стояли довжелезні ряди вуликів. І коли на полі сіяли гречку… біло- пінне шумовиння квітуючого полотна зливалось із монотонним бджолиним гудінням: як тут кипіла робота! Це треба було бачити і чути. Нічого не змінювалось й тоді, коли поле довкруж обсіювалось соняшником. А от коли сіяли буряк… Тоді невтомним бджілкам доводилось міняти звичну траєкторію лету і «простували» до лісу, в посадку, одним словом – туди, де було достоту польових квітів і різнотрав’я.
Дід Яків був страшенно скупим. Щоб ви це краще зрозуміли, одна побутова деталь: сіль, цукор, крупи і борошно було в комірчині на замку. Щодня він відмірював певну кількість цих продуктів і видавав бабі Явдосі, яка мала приготувати їжу. Та коли наставала пора витягати з вуликів рамки і качати мед, дід скликав дітей і давав важливу роботу: ставив велику миску із порізаними стільниками і ми мали їх жувати. Серед тих дітей була і я. Це було неймовірно! Стільки солодощів на той час я не мала і не бачила. Ми заввиграшки жували, жували, жували… А нажувати треба було велику миску. Це вже згодом я дізналась, що з тих жуйок дід робив, здається, віск. Коли змучувалися і нам набридало оте жування, бігли гратися в хованки: найвідчайдушніші з нас забиралися вглиб соняшникових джунглів, де легко можна було загубитися. Але згодом на порозі з’являвся дід Яків і всі притьмом бігли на його голос: вискакували, мов навіжені, хто звідки. Діда не цікавило, що нам хотілось награтись до несхочу, йому потрібні були наші віджовані «жуйки». То були особливі смакові відчуття: шкарубкі духмяні шматочки розбризкувались в роті солодко-нектарною рідиною. Тоді здавалось, що ота райська солодкість проникала у все твоє єство і наповнювала собою кожну клітиночку. А ще відчуття особливої причетності до важливості дійства: з того воску робились свічки.
Тільки от до цього часу ніяк не второпаю: чому дід не любив свою Явдоху, з якою нажив аж шестеро дітей? Мені розповідали, що навіть бив її. А вона його прощала і любила, бо коли помирала, то просила доньку посадити на її могилі липу. «Вона виросте, а коли цвістиме, то бджоли Якова все одно прилітатимуть до неї за нектаром» – казала перед смертю. Так воно й сталося. Нема вже давно ні самого Якова, ані його бджіл. Липа розрослася в крислате дерево. Щороку летять до неї бджоли, тільки чужі. А мене зрідка гріє думка про те, що у моєму дитинстві були соняшникові джунглі і бджоли діда Якова. Життя триває.
