Мені неймовірно пощастило, пам’ятаю, як мене… хрестили в церкві. Як я розумію, батьки тим не дуже переймалися. Не ті часи були, кінець шістдесятих. Але обидві мої рідні бабусі Марфа і Ганна наполягли на цьому, за що я їм безмежно вдячна.
Це було тоді, коли вже не весна, але ще й не літо, одним словом – рай земний. На той момент небеса нарахували мені вже аж три роки. Не зовсім «солідний» вік, аби вдаватись до самостійного аналізу довколишніх подій, але достатній для того, аби сприймати світ таким, який він є… Через серце. Власне, це і є ота «родзинка», яка робить межу між світом дітей і світом дорослих.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Того дня бідолашне дитя (себто я) встигло зранку вскочити в халепу, кажучи сучасною мовою, потрапити в стресову ситуацію. Уважно «вивчаючи» рослинний світ власного городу і сусідського – тітки Ганни Фуртихи, я… заблукала. До речі, це надзвичайно цікаво, коли із чорної землі просто на твоїх очах «вилізає» все зелене і різної форми. А на дотик: одні листочки гладенькі і ніжні, інші тверді і холодні, ще інші – пухнасті, колючі, м’якенькі… Одні з них обрамлені якимись химерними цяточками, інші – рисочками, а на ще інших сидять такі чудернацькі потворні створіннячка жовтогарячого кольору. І тут, як на лихо, де не візьмись, прямісінько над моєю голівонькою з жахливим ревищем з’явився величезний птах, який несподівано закрив собою півнеба… Що мені залишалось робити? Звісна річ, рятуватись. В якусь мить здалось, що він ось-ось схопить мене своїми лапами-пазурами і… кінець.
І от біжу я городом і репетую не своїм голосом: «Ганю! Ганю!». (До речі, завжди в екстремальних ситуаціях дорослих кликала лише поіменно). Не знаю, чим би все це скінчилось, якби не городня берізка (це такий довгий-предовгий бур’ян, що обвиває на своєму шляху все живе і зелене), за яку я перечепилась і щосили гепнулась на землю. Отак я вперше в своєму житті познайомилась з авіацією. Те «знайомство» мені запам’яталось надовго. Бо навіть зараз, коли бачу в небі «кукурузник», то в мене з ним виникають не вельми приємні асоціації. Ох і сміху тоді було! Хочете вірте, хочете ні, але я добре запам’ятала, як з мене сміялись всі, хто на той момент все це бачив: опецькуваті горобці (о, ті чомусь найбільше тішились з моєї пригоди), кострубаті сороки, пихаті індики, рябенькі курчата, і навіть сусідський Сірко. Одне лише сонечко ніжно «гладило» мене своїми промінчиками по голівці і обціловувало мої заплакані очі. Воно усміхалось і ніби проказувало: не бійся, не бійся, нічого й ніколи не бійся! А може то був голос ангела-хоронителя?
Наступні події того дня розгортались приблизно так. Не встигла оговтатись від пережитого, як перед нашою хвірткою зупинилась величезна-превеличезна карета, запряжена кіньми. (Ну, звідкіля мені було знати, що насправді то була звичайнісінька колгоспна бричка, якою їздив бригадир, і на той час це був єдиний в селі доступний для всіх бажаючих транспортний засіб, так би мовити, сільське «таксі»). Ця чудернацька машинерія трималась на двох великих круглих сонцях (це тепер я знаю, що то були колеса), які приводили її в рух, і вона від того їхала! Сонячні колеса були більшими за мене, але я боялась до них навіть доторкнутись, бо мені здавалось, що вони гарячі і об них можна обпектися. Коні-звірі були нетерплячі, вони раз у раз фиркали, тупцювали на місці, жували жуйку і шкірили свої жовті зуби – це вони так до мене усміхались. Іноді хвицали своїми довгими розкішними хвостами, відганяючи від себе настирливих і кусючих мух. Для себе я вже знала, що один із цих звірів – це коняка, бо над вухом в нього була прив’язана дуже гарна червона стрічка.
Дорослі між тим метушились, перешіптувались, дивно зиркали одне на одного, ніби боялись самі собі зізнатись у якійсь таємниці. Тим часом батько підхопив мене своїми дужими руками догори, і я миттю опинилась у… бричці, яка щойно була для мене недосяжною, як китайська стіна. Там вже сиділа моя мати і ще одна незнайома чужа жінка на ім’я Марія, яка через коротку хвилю часу стане мені другою матір’ю – хресною. Інший, також чужий дядечко, якого всі звали Михайлом, сів на місце «водія» – і, вйо… ми поїхали. Біля хвіртки залишились стояти баба Ганна і баба Марфа. Їм не було місця у нашій сонячній бричці, а так би вони також з нами поїхали. Як я знаю? Так у них про це на лобі «було написано» і я, не вміючи ще читати на ту пору, умудрагелилась «це» відчути. Втім, з іншого боку – як каже українське прислів’я: баба з воза – коням легше. Де б вони нас всіх витримали, навіть на сонячних колесах!
Куди ми їхали, чого ми їхали, – я не знала. Всі тихо сиділи – і ні пари з вуст. Але для мене це була дивовижна і найперша у житті (як я тепер розумію) подорож в інші світи. За селом, обабіч дороги, нас зустріли рівненькі ряди поташських черешень. Незважаючи на свої округлі форми, дерева стояли за командою: струнко! І о диво – я махнула їм руками, а вони у відповідь так само захитали гілками і почали струшувати мені навздогін – в подарунок – своє білосніжне пелюсткове вбрання. Дорога перед нами раз у раз вигиналась в шанобі то змійкою, то безмежним перевеслом, то безтурботною річкою. Далеко попереду сміялось у піднебессі сонце, і наша сонячна бричка летіла йому назустріч прямісінько у сонячні обійми. Але цього наразі не сталось, бо несподіваною перешкодою на дорозі став ліс. Він миттєво «проковтнув» сонце, і нас поглинули сутінки. Я від страху притулилась до батька і заплющила очі: звідусіль до мене поповзли химерні і кудлаті потворні істоти. Здавалось ще трохи і… ми знову на сонячній бричці летимо сонячною дорогою назустріч сонцю. Вона й виносить нас до дивовижної хатки з дивовижним дахом, яку всі чомусь тут називають дивним та інакшим словом – церквою. Заходимо всередину, а там пахне чимось таким гарним-прегарним, аж в горлі лоскоче, і я відразу ж починаю позіхати. З усіх боків за мною уважно спостерігають променисті і лагідні очі намальованих на стінах людей, яких я ще ніде не зустрічала і не бачила, принаймні, на нашому кутку. Всі вони – і чоловіки, і жінки – одягнуті в довгу променисту і сонячну одіж. Один з них (виходить з бокових дверей) несподівано з’являється перед нами в подібному сонячному вбранні і про щось тихенько перемовляється з моїми батьками. Після того батько віддає мене «водієві» брички – дядькові Михайлові. Отець Михайло, якого так само звати, запалює свічки, потім відкриває велику-превелику книгу, повертається до нас спиною і починає звідти «щось» читати. Оте «щось» звучить монотонно, лагідно жебонить і заколисує мене солодким сном: хтось Невидимий вперто і наполегливо тисне на мої повіки, вони стають важелезними. Якусь хвилю часу намагаюсь боротись зі сном, але мені це не вдається, це понад мої сили. Очі міцно заплющуються, і я… знову бачу. Біля мене безліч невеличких білосніжних дітлахів, вони всі в білих льолях і з крильцями за спиною. А крильця ще біліші, аніж самі льолі, – як оті пелюстки з поташських черешень. Для себе знаю, що їх звати ангеликами. Вони обступили мене з усіх боків і гойдають, немов у колисці. Потім непомітно підхоплюють під руки і запрошують летіти з ними, але я боюсь, адже крил у мене ще немає. Натомість мої нові знайомі усміхаються і кажуть, що з ними можна й без крил літати. Коли вони усміхаються, то повсюдно чути малиновий дзвін. Від почутої мелодії все довкола заповнюється сріблястими видовженими до безкінечності променями, які проходять крізь стіни і невідомо де зникають.
Ми весело кружляємо у безтурботному танку, оповитому сріблом. Але триває це не довго, ангелики загадково нахиляють свої голівки, складають докупи крильця і… я чую крізь сон, як хтось нетерпляче мене будить. Це батько. Але заснула я на руках в дядька Михайла. Мені в нього стає незатишно, і я починаю плакати. Все дуже просто, як тільки я це роблю, батько відразу ж бере мене на руки: там я почуваю себе завжди в безпеці. Останнім часом, зізнаюсь чесно, я дуже зловживаю цим… Батькові нічого не залишається, як взяти мене на руки. Але отець Михайло, який терпляче чекає, поки я нарешті вгамуюсь, каже, щоб на руки мене взяв дядько Михайло, який має бути моїм хрещеним батьком. Як тільки батько хоче знову передати мене в руки хрещеному, я знову заходжуся плачем. І тоді священик в сонячному одязі каже: «Добре, хай вже рідний батько тримає». Так я залишаюся «в рідних тенетах». Але це ще не все, бо доволі часу йде на вмовляння аби «сонечко» (себто я) відкрило ротик. Ну не хочеться мені зовсім відкривати ротик. Взагалі, все це мені починає не подобатися, і я щосили стискаю зуби. В цей момент мені чомусь подобається робити все навпаки. Сонячний отець не стає від того строгішим – він подумки молиться. І раптом я чую, як хтось всередині мене каже: «Сонечко, будь чемною, відкрий, будь ласка, ротик». Не знаю чому і як, але мої вуста мимоволі самі розтягуються в усмішці і розтуляються. Щоправда, триває це кілька секунд, але й цього достатньо, аби із золотої ложечки, яку тримає в руках отець Михайло, в мій рот потекла кисло-солодка рідина вишневого кольору. Це так вражає, що я готова знову «вибухнути» черговою порцією плачу… Але, але щось невидиме мене зупиняє. Моє маленьке тільце огортає тепла хвиля спокою і умиротворення. Навіть здалося, що очі намальованого образу Великої жінки на стіні, яку звали так само, як і мою хрещену, Марією, підморгнули і усміхнулися. Церква всередині несподівано спалахнула сонцем, яке заходило вже на другу половину дня і шукало спочинку за Шалашським лісом. Сонячні промені пронизували наскрізь всіх присутніх. Біля сонячного отця Михайла стояли, сповиті сонцем, мої рідні і названі батьки: Микола, Феодосія, Михайло та Марія. А біля них і я, маленька неслухняна дівчинка, котра щойно прийняла хрещення.
