Назва нової збірки тернопільської поетеси Тамари Гнатович «Лебеділи слова», а я вже не раз ловлю себе на думці, що називаю перше слово цієї книжечки інакше – «залебеділи». Чому так? Відповідь прийшла несподівано. Авторка називала її так, коли ще залишалась у процесі творіння. Бо, написавши книгу, поет ще довший час залишається у її «полоні». І це триватиме доти, доки у його лоні не «забрунькується» початок наступного нового твору (у даному випадку мова про поезію). Між тим, романтично-крилата лірика поетеси вже пішла межи люди, одним словом – залебеділа.
Збірка відкривається життєстверджуючими віршами, за кожним рядком яких – символ сонця і радість життя (розділ «Хай квітне радість!»). Мені імпонує поетичний світ Тамари Гнатович: образна глибина її письма зачіпає найніжніші струни душі: «На листок знову сонце присіло», місяць у неї «рахує зорі точеним ріжком», «спливають тихо сльози серпня», «у молодому верболозі вітрець захеканий приліг», а хрести «пропахлі вітром самоти», «забутих мрій печальні грона», «спиняють біг рясні дощі» тощо.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
«Чекаю вітру і краплин дощу» – незвична назва другого розділу. У ньому в особливий спосіб виписаний «зв’язок» поетеси з материзною – найріднішим куточком на землі: тут і рідна задумлива хата, старенькі батьки. Навіть вишня «вибігла» на стежку, виглядаючи з дороги дітей. Тема самотньої старості майстерно переплетена з описами найтихішої пори року – осені. Низка патріотичних віршів пронизані трепетною любов’ю до Вітчизни, до батька й матері, до родоводу, до рідної мови. Недарма редактор збірки письменник Володимир Кравчук, характеризуючи книжку Тамари Гнатович під час її презентації на засіданні обласного літературного об’єднання, зауважив: «Це не вибране, це вивірене часом. У кожній поетичній мініатюрі прихована сильна думка». На жаль, сьогодні в сучасній поезії наповну «процвітає» нікчемне графоманство, яке намагається у будь-який спосіб відтіснити справжню поезію. Як підтвердження цьому роздуми нашого відомого сучасника, поета Петра Сороки про сучасний стан в літературі, і в поезії зокрема: «Тож кожен має чітко і безкомпромісно визначитися, з ким він, який шлях для нього найприродніший і найвідповідніший, а критик і поготів. Звичайно, у нас не бракне таких, що метаються від одного берега до іншого, але погляньте на їхні писання, на ту страшну текстову мішанину, несправний конгломерат, що вони продукують, і ви не побачите в ньому ні душі, ні розуму, ні оригінальної думки». Творчість Тамари Гнатович – це і душа, і розум, й оригінальна думка. Шкода тільки, що справжня поезія не має державної підтримки, відповідно – великих накладів книг, аби більше українського люду могло отримувати інтелектуальну насолоду від їхнього прочитання, відтак – духовно зростати. «Хто з нас буде власником Слова, той буде і власником Всесвіту!» (за Олександром Гордоном). Як на мене, то цими словами можна сміливо підписатися під всією творчістю тернопільської поетеси Тамари Гнатович. А вона в неї щедра – понад 15 різножанрових збірок. Її віршовані п’єси навперебій включають у свої репертуари шкільні театри не лише нашого краю, а й столиці. А все тому, що загальнолюдські моральні цінності (тема її творчості) – ще ніхто не відміняв. Бо це святая святих людства.
Фото: Валентина Семеняк
