Зустрічі з батьком після того, як він відійшов за Межу

Зустріч перша

Звістка про смерть батька приголомшила, вразила, шокувала. Звісно, я знала, що мої батьки не вічні, і все ж… Малою думала, що втрати когось із рідних не витримаю. Але це неправда. Після тієї сумної події до мене прийшло усвідомлення нової, досі не знаної мною, істини: смерть іншої людини шляхом внутрішніх переживань і потрясінь гартує людські душі, якщо хочете – карбує, шліфує. Робить їх багатограннішими і добрішими. Після відходу батька я все частіше й частіше ловила себе на думці (все, щоб не робила): не лінуватись, робити абсолютно все (навіть, якщо це щось дріб’язкове) щиро й самовіддано, так, ніби ти робиш це востаннє у своєму житті.

Отже, мої зустрічі з батьком. По-справжньому почались вони в ніч з 11-го на 12 квітня. На Вербну неділю, коли природа  щойно пробуджувалась  після зимового сну, батько відійшов від нас в інші світи. Для мене особисто це була найбільша несправедливість на той момент тому, що батько відійшов навесні. Річ у тім, що він дуже любив усе садити. У нього було цікаве хобі: він колекціонував різні зернятка й насінинки. І коли його не стало, залишилось багато замоченого насіння, розсади. Полюбляв сидіти на лавці під розкішним крислатим дубом, що росте в нас під хатою. За день до смерті пішов в лікарню провідати маму, яка лежала там майже тиждень. Виглядав дуже змученим і хворобливим. Сказав, що дуже за нею сумує, перепитував, коли вже вона повернеться… Потому прийшов додому, сів на лавку під дубом – і вмер. Це була Великодня п‘ятниця у всьому світі. Шоста година вечора.

Повертаючись назад, аналізуючи події того дня, відкриваю для себе багато нового…

Я давно мріяла потрапити на Богослужіння, яке проводив о. Григорій Планчак, настоятель відомого в нашому краю Колодіївського монастиря. І якраз тієї п’ятниці 98-го року минулого вже століття, нам з сім’єю пощастило потрапити на реколекції до отця Григорія. У кафедральному соборі людей «набилось»  –  ніде яблуку впасти. Отець говорив  дуже дохідливо й цікаво, виважено. Проводив аналогії з сучасним життям. І тема того вечора, двадцять років тому, також була особлива – про цінність людського життя. Люди в церкві жадібно ловили кожне його слово, всотували в себе сотнями пар очей кожен його рух. Стояла дзвінка тиша. Це було якесь надзвичайне й врочисте невидиме дійство. І ось під час тієї Служби мені стає дуже погано. Незрозуміла млявість у всьому тілі, ноги підкошуються… Це тривало від 18 години вечора до 20-ої… Зараз  вже знаю, що в цей проміжок часу помирав мій батько. І більш ніж впевнена, що якби тієї миті я була не в церкві, то не мала б таких переживань на фізичному плані. Церква за випадковим збігом обставин стала космічним провідником між мною і батьком. Флюїди, вібрації тривоги знайшли мене в церкві…

Вдома провалилась у важкий (в’язкий) страхітливий сон відразу ж після восьмої вечора. І наснився віщий сон. Нібито я в себе вдома. На батьківському подвір’ї зібралось багато людей. Я ж намагаюсь впіймати коричневого кабана (він був у коричневому піджаку, в такому самому, в якому в останні хвилини був батько), який прагне втекти з подвір‘я. Безпорадно озираюсь навколо: «Люди, допоможіть! Що йому дати такого їсти, щоб він залишився тут назавжди?» Люди мовчать, вони не знають, що мені відповісти. Але внутрішній невидимий голос мені каже: «Нема у світі такої їжі, яка б затримала цю тварину тут назавжди». І кабан втікає…

Вранці я прокидаюсь, сповнена сил… і тривоги. Перед очима картинки дивного сну. Він мене насторожує, голочкою-колючкою сидить глибоко в серці. Не стримуюсь і починаю розповідати чоловікові. Бо ще сильні переживання якоїсь невидимої втрати, яку довелось відчути у сні. Дивно, кольоровий сон, і пам‘ятаю все в найменших деталях і подробицях. Не встигаю переповісти до кінця, як лунає телефонний дзвінок – мов ніж у серце. Дивлюсь на обличчя чоловіка, воно якесь напружене, він мовчить. Тільки перепитує: – Батько?

Не знаю чому, звідки і як, але вголос кажу: – Помер…

До мого дому на Черкащині звідси їхати п‘ять-шість годин. Приїхали ми пізно увечері, біля десятої години. Тато вже чекав на мене цілу добу. Зізнаюсь чесно, для мене найстрашнішим був момент самого повідомлення про його смерть, але не сама зустріч з ним. Коли зайшла в кімнату, де він лежав, захотілось його пожаліти, приголубити, нагріти. Тієї миті охопив мене невимовний (до цього ще незвіданий), вселенський жаль і біль за ним. І невтішна думка: «Це він хотів мені ще щось, може, й сказати, попрощатися, а поруч не було нікого – ні мене, ні мами. Відійшов сам на сам».

Змучені після минулої ночі люди порозходилися, бо попереду був важкий день. Похорон.

Батько лежав, мов живий. А може й спав. В якусь мить захотілось його розбудити. Я вперто не хотіла думати про похорон, бо батько був для мене чомусь живим…

Несподівано з’явилась потреба читати молитовник, але нічого подібного в кімнаті не було, як і не було в селі церкви – ще з часів більшовицької революції. І тоді я врапт почула всередині себе голос батька «Візьми блокнот і ручку». Я взяла. Це був лист від батька. Він починався так: «Доцю! Не переживай, поряд з тобою…». Я ледве встигала записувати. Це був лист нізвідки… Принаймні, мені так здавалось.

Отож, я ледве встигала записувати «Мені вже добре. Шкода маму. Як вона тепер буде без мене? Дуже часто я був неправий, але, що поробиш, напевно, в мене був поганий характер. Це тому, що дитинство в мене було важке, і я розізлився на весь світ. А може, гени спрацювали, бо в нашому роду всі були з характером. Обов’язково повідом в Москві брата Степана й онуку Наталину у Владивостоці (про батькову смерть – авт.). Цигарки віддай Володі… Не сумуй! Ти ж прекрасно знаєш, що всі ми тимчасові тут мешканці. Якщо був колись сердитий, то пробач, якщо зможеш. Я завжди тебе любив, тільки з вигляду був суворий… А вчора я пережив великий шок, коли схопило серце… Але зараз вже все добре». (Тут настає пауза. У моїй голові жодної думки. Я благаю Бога, щоб моя розмова з батьком продовжувалася – авт.). Зв‘язок знову відновлюється: «Готуюсь в далеку дорогу. Тут кажуть, що вона не з легких. Але це краще, аніж тут, на Землі. Де мало любові, але багато горя, я вже це відчув і можу порівняти. Ти чуєш вітер? Це мої кроки, але ти не бійся. Бережи маму, по можливості, – дім. Город комусь віддайте, хоча б частину… Як важливо берегти і цінувати своє здоров‘я замолоду. Чого я цього не розумів? Не плач, дуже добре, що ти здогадалась взяти ручку. Не переживай, домовтесь за священика. (На той час на Черкащині людей ховали, як партійних секретарів – з музикою). Приходять на розум (???) різні думки, це тому, що я дуже хвилююся, бо скоро настане момент прощання. Звичка – це дуже велика сила. Від чого й всі наші біди.

Також скажи своїм синочкам, що я їх завжди дуже й дуже любив, хоча зовні цього ніколи й не виявляв. Хай не ображаються на свого діда. Але хай і не забувають мене. Шкодую, що вчасно не віддав Саші фарби для малювання. Все думав, що він ще маленький, а він вже он який великий.

Збирався з ним йти на Штангеївський ставок порибалити, і теж не встиг. А що я встиг? На все Бог суддя, до нього й іду.

Бачиш, всі сплять, всі дуже старі на нашій вулиці і не мають сили. Так і я. Душа ж вічно молода, а тільки тіло стає старим і немічним, нікому не потрібним. Здається, ти теж дуже втомилася. Не буду тебе втомлювати ще більше. Завтра в тебе особливо важкий день, та й в мене також. Хоча, я пригадую, що зі мною таке вже було колись… Треба набратись сил. А де їх візьмеш, якщо не відпочинеш. Всьому свій час. Пам’ятай мене, не забувай. Головне, що я в тебе був. А в мене ж батька не було, я його не зазнав, бо його не стало, коли мені було шість місяців в лоні матері. Але через три дні я з ним тут маю зустрітись. Міцно обіймаю. Ми також колись тут зустрінемось. Але це буде не скоро. Тому я не прощаюсь. А просто тимчасово йду в інший світ. Молись Богу, бо я ж цього не вмів і не робив. Твій батько. Запиши час». 00 годин 28 хвилин, 1998 рік, з суботи на неділю, 11-12 квітня. Отже настала Вербна неділя. А у всьому світі – Пасха…

Хочу зауважити, що текст мені «йшов» російською мовою. Мабуть, це тому, що майже половину свого життя батько провів на Далекому Сході, куди встигла виїхати його мама, а моя бабуся – напередодні 33-го. Записувати я ледве встигала. Кожна нова думка плавно накладалася на іншу. Це був невідомий мені ще досі відпрацьований ритм. Я все дуже боялася з нього збитися. Здавалося, як тільки зупинюся, – розірветься та духовна нитка, яка в ту мить мене з‘єднувала з рідною людиною. Але Всевишній допоміг мені витримати це напруження, за що я йому безмежно вдячна…

Навіть не знаю, щоб я робила, якби не мала цього «листа» від батька з потойбік часу, вірніше – із зачасся. Річ у тім, що коли мені на ті часи було іноді важко на душі, я перечитувала цього листа, і душа окрилювалась. З’являлось чітке усвідомлення того, що життя не зникає в нікуди. Це вічна іпостась…

Вранці найпершими прийшли до мене брат з чоловіком: «Ну, як ти тут?» – запитав брат. Я мовчки простягнула йому блокнот, де був записаний лист і вірш. А вірш прийшов під ранок… Для мене це було справжнім дивом, бо віршів я до цього ніколи не писала…

НЕ СТАЛО БАТЬКА

Помер мій батько –

І згасла іскра в грудях.

Щось защеміло, запекло –

Сльозою з свічки потекло…

Я прислухаюся до світу –

Навколо темна глупа ніч.

Ні – не помер, іде від світу.

Пішов у вічність – палахкотить од свіч.

Пішов туди, де сіє вічне

Невидимий сіяч добра.

Де Сонце пломеніє вічно

Й наповнює серця Любов’ю.

Мій тато тут – і вже нема.

А за вікном буя весна.

Дарує літепло природа.

Земля чекає на зерно,

Та тільки хто їй дасть його?..

Пішов у вічність непомітний –

І зацвіте без нього вже садок.

Вбереться листом дуб столітній,

Та тільки лист його тендітний

Не впаде більш на татове чоло…

Зустріч друга

Після похорону мене дуже гнітило те, що батько відійшов на самоті і що біля нього нікого не було. У мене навіть думка нав‘язлива з’явилась – от якби приснився і заспокоїв. Перша ніч була дуже важка, звикається вже потім, набагато пізніше. Хочеш не хочеш, а очі фіксують порожнє ліжко, стілець… З цим невимовно важко змиритися.

І він прийшов, у сні. Мовчав. Я тільки бачила, що він сидить на нашій лавці під дубом, з низько опущеною головою, зсутулений. Мовчав якось так тривожно і палив цигарки – одну за другою. (Навіть не зайшов до хати, щоб нікого не потривожити. Так мені відчулось тієї миті). Та й будь-які слова на той момент були б зайвими і непотрібними. Його зігнута постать уособлювала невимовний смуток, тугу і жаль за втраченим. Був надто пригніченим. Мені ніхто про це не казав. Я просто всім своїм єством це відчувала. Подумки дуже йому співчувала. Це був короткий фрагмент сну, але мені все одно було боляче, напевно ще й від того, що батько не сказав мені жодного слова. Я дуже потім переживала з цього приводу: «Невже за щось образився?»

Зустріч третя

Пізніше запримітила, що батько приходить у снах напередодні великих свят. Я справно давала пожертву за упокій його душі на Службу Божу… Замовляла сорокоусти.

І ось Великдень. На Великдень він не міг не прийти…

Йшов у сні пішки сільською дорогою, тримаючись за велосипед (останнім часом за життя він так і робив, бо турбувала нога). Святково вдягнений, поголений. Я навіть помітила, що в новому кашкеті. А ще усміхнений і радісний. Аж світився радістю ізсередини. Я дуже здивувалась, що його побачила, бо теж тією дорогою їхала додому.

– А ти куди, тату? – здивовано запитую, бо ж знаю, що його нема.

– Вирішив маму провідати, бо ж паска сьогодні.

Мою душу після цих слів огортає дивовижний спокій і втіха. Я подумки радію за батьків, а ще міркую собі так: «Як добре! Це ж батько побачив свій дуб і дерева, які колись садив, ще у молоденькому листі. Таки побачив…»

А я опиняюсь у якомусь тунелі. В кінці є світло. Я його не бачу (лише знаю, що воно там є), але я до нього йду. Скільки про нього вже чула! У моїх руках великодній кошик, але він… порожній. Щоправда, на дні вишита серветка. Я уважно придивляюсь і… бачу, що підлога тунелю щедро встелена сапфірами. У житті я насправді ніколи не бачила цих коштовних каменів, але тут, у сні, я чітко знаю, що це саме вони. Я збираю сяючі камінці до кошика. Ще і ще. Кошик переливається дивним таємничим сяйвом. Назбиравши півкошика, накриваю його білосніжною з вишиттям серветкою і повертаю назад…

Зустріч четверта

Цей сон був напередодні Вознесіння. Самого батька я не бачила, але відчувала, що це він веде мене до величезної аудиторії у формі амфітеатру. Вона чомусь порожня, там жодного слухача. За кафедрою – людина в чорному, схоже то був чернець. І ось мені ні з того, ні з сього влаштовують екзамен, до якого зовсім не готова. Точніше, я гадала, що моїх знань досить, але…

– Що таке молитва?

– Молитва – це особлива енергетична субстанція. За енергетикою найсильніша сукупність слів на Землі. Вона очищає, лікує і зцілює душу і тіло людини. Особливо «Отче наш» і  «Царю Небесний».. Це Божа благодать сходить на людей через молитву…

Я зупиняюсь, щоб перепочити від напруження, яке мене охопило і несподівано чую з уст строгого екзаменатора мовлене з якимось розчаруванням і жалем: – Мало…

Я довго міркувала над тим словом «мало». Аж доки мені не потрапила до рук (нічого випадкового у світі нема, переконуюсь все більше і більше) книга журналістки із Прикарпаття, високодуховної постаті Калини Ватаманюк «Від лиця Твого, Господи, судьба моя іде…». Прочитавши її не лише розумом, а й серцем, починаю розуміти того загадкового ченця зі сну. Справді, мало… Подумалось тоді: мало я ще знаю. А чи вистачить фізичних і духовних сил, щоб осягнути більше…

Це було 19 травня 1998 року, на сороковини. Я їхала додому і добре знала (саме знала!), що вдома на мене вже чекає батько. Звичайно, побачити не побачу, але щось мені підказувало, – його присутність там буде. Вдома я й справді відчувала батька, – навіть зі спини. Але кому про це скажеш? Як передати на словах ті відчуття, які безмірно переповнюють твою душу. Хіба це можливо? Десь там, глибоко-глибоко у серці, жевріла надія, і я подумки просила: «Боже, допоможи. Тату, я знаю, що ти зараз тут. Дай про себе знати, благаю тебе…»

У розпалі буяла весна. Того дня птаство, мов навіжене, щебетало, тьохкало, цвірінькало – закінчувало вити гнізда. Після поминальної трапези всі повиходили на вулицю, крім нас двох. Ми з братом залишилися сидіти. Усі двері були розчинені навстіж. Заговорили про батьків. І раптом до нашого столу, де ще горіла свічка, стрілою влетіла ластівка. Вона зробили два кола над нами і вилетіла на веранду. Там почала кружляти і голосно кричати, ніби благаючи нас з братом вийти на вулицю. Ми мовчки перезирнулись і пішли. Слова були зайвими. Все було і так зрозуміло, без слів. Я тремтіла від хвилювання і не могла вимовити й слова. В горлі «душив» зрадливий і підступний клубок. А ластівка, захопивши нас зненацька в полон, спочатку піднімалась вгору, а потім грудкою падала нам до ніг. Ще раз вгору, і знову – вниз. Я боялась навіть поворухнутись. Відчувала себе в епіцентрі якогось особливого дійства. Так, ніби мені хто привідкрив краєчок таємничої завіси і дозволив зазирнути туди… Я навіть насмілилась подумати: «Якби-то ластівка та й сіла мені на плече». Але «ластівка» піднялась над хатою і зробила два великі прощальні кола. Потім – над хлівом. (Брат сказав тоді: «Це ж ми з батьком робили цей хлів»). Потім стрілою кинулась у небесну прозору височінь, туди, де панує всевічність, – і розтанула.

Нам ніхто не говорив, але ми з братом (не змовляючись) вже знали, що це в такий спосіб нас відвідала батькова душа і попрощалась з нами.

Зустріч п’ята … і остання

Батько прийшов на «Спаса». Був змучений і мокрий, особливо сорочка, знаючи, що його вже нема серед нас, зовсім не дивуюсь. Але завжди здебільшого при його появі огортає вселенський жаль.

– Знімемо сорочку, вона ж мокра, як хлющ.

Батько слухняно перевдягається в суху і чисту. Лише після цього від нього віє спокоєм і теплотою. Він знову усміхнений і радісний. І я запитую:

– Як тобі вдалося з таких далек прийти до нас?

– Це зовсім не складно. А на великі свята й поготів.

І більше ні словечка. Сон на цьому обривається. А я вже вкотре ставлю собі запитання:

– Чому батько нічого більше не сказав?

Час від часу замовляю за покійного Службу Божу в церкві, сорокоусти. Але не для того, щоб він більше мені не снився, ні. Щоб допомогти йому очиститись від земних гріховних пут, щоб йому там було легше. Хоча, на все воля Божа…

Мені подумалось тоді, що в такий незвичний спосіб батько, навпаки, допомагав мені морально змиритися і прийняти його відхід як звичайне природне явище. Без слів я «читала» його думки, в яких він казав, що тут, на Землі, все у нас тимчасове. І ми самі також. І що є оте «щось» особливе, і воно набагато важливіше, бо стоїть поза нашим розумом і нашим буттям…

Згодом отримала від матері листа. Вона писала: «Сьогодні вночі «приходив» батько. Каже до мене: «Я б до тебе давно прийшов, але ніяк не можу, бо в хаті свічки горять…» І я згадала. Коли від’їздила з дому, то залишила мамі багато свічок, вона боялась сама залишатись. І от вона їх запалювала доти, доки вони всі не згоріли…

Я ж після того зрозуміла велику й очисну силу вогню. Інша справа, що ми не намагаємось про це дізнатись більше. Мої думки підтвердила знайома : «Сьогодні вогонь практично прихований від сучасної людини, особливо міської. Люди перестали використовувати його зцілюючу й очисну силу. Недарма в церквах і біля покійника запалюється багато свічок». А ще вона сказала цікаву річ: «Коли дуже плачуть і жалкують за померлим, то не добре. Але всі ми живі люди. Ми «прив’язані» одне до одного, бо любимо рідних. Хоча насправді, якби ми любили цих людей (що відійшли), то ми б знали і робили те, що добре їм, а не те, що добре нам. Виявляється, оплакуючи мертвих, ми оплакуємо себе, бо без них нам погано. Їм вже добре, то чому своїми емоціями та думками не відпускаємо їх від себе? Ми повинні все зробити для того, щоб їх відпустити, звільнити від себе. До слова. У Тибеті, який знаходиться між Китаєм та Індією, відхід душі допомагає супроводжувати спеціально навчений чернець. Він сидить біля тіла і читає йому з «Книги мертвих», як душі поводитись далі, що робити. Абсолютно всі речі покійника віддають бідним, або в монастирі. Цим самим покійного звільняли від його дому. Ніби намагались його звідти «вимести», щоб душа летіла якомога вище, очищалась і проходила ретельний перегляд життєвих подій, аби потім вийти на вищий рівень свідомості».

Востаннє батько приснився на Різдво. Коли до мене говорив, то я помітила, що він тримає шматочок проскурки у роті.

– А чого ти її не з’їсиш?

– Бо мені так добре.

Це були вагомі й переконливі слова. А для себе я зрозуміла, що мої молитви таки дійшли до Бога…

Валентина Семеняк
Із книги оповідань «Срібна пектораль».

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram