Відповідала коротко: «А ви спочатку прочитайте». Мабуть тому, що мені особисто, на відміну від багатьох, більше подобається срібло. Це моя асоціація зі світлом. Але це так, до слова. Книги, так само, як і люди: один раз народившись, живуть своїм життям.
З цією книжкою ( «Срібна пектораль», видавництво «Астон», 2008), як і зі всіма іншими, написаними мною, були цікаві, майже містичні історії, як під час її написання, так і після виходу у світ. Звісно, переповідати всі – нема потреби, краще читати. А ось «Листи від батька» таки прокоментую. Отримавши телеграму про смерть батька, поїхала на малу батьківщину, рідну Черкащину. І коли сиділа біля покійного, не помітила, як всі порозходились. Була пізня ніч. Я безперервно читала псалми, а коли змучилась (зупинилась) – відчула внутрішній поклик душі, якщо можна це так назвати. Спіймала себе на тому, що в голові прокручується одна й та ж фраза: «Візьми ручку і папір». Коли я усвідомила, що мені це не сниться – взяла ручку, аркуш паперу… «Батько» диктував мені текст, це особливий текст, там стільки недомовленої любові, стільки батьківської ніжності… Писала і плакала, писала і плакала… Потім той лист став для мене панацеєю: час від часу його перечитувала і мені було не тільки легше жити на білому світі, а й звикати до відсутності у ньому найріднішої людини.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Під час однієї із презентацій до мене підійшла школярка і почала дякувати якраз за «Листи від батька». З’ясувалось, що тиждень тому у неї помер тато і їй було важко змиритися із втратою рідної людини, аж поки до рук не потрапила «Срібна пектораль»…
А коли минуло вісім років з дня виходу книжки, до мене несподівано зателефонував незнайомець. Представився професором. Прізвище справді відоме у нашому місті. Попросив його вислухати… Вісім років тому у нього почалась депресія. Настільки упав духом, що не знаходив місця. У будинку, де жив, була бібліотека, і він пішов туди, щоб попросити «щось» для душі. Так і сказав – для душі. Бібліотекарка, не довго думаючи, простягнула перше, що трапилось під руку. Це була моя «Срібна пектораль». Професор потримав її в долонях, ніби зважуючи, як на вагах: брати чи не брати. І не взяв…
Хвороба з кожним роком прогресувала все більше і більше. Перша операція, згодом – друга. Коли знову опинився на лікарняному ліжку, попросив знайому принести щось почитати. Уявіть собі, ця знайома ( моя також) принесла пану професору, щоб ви думали? «Срібну пектораль». Відступати було нікуди – довелось читати. Коли перегорнув останню сторінку, попросив у неї мій номер телефону. І ось ми спілкуємось. «Слухайте, скажіть мені, ну чому, чому я не прочитав цю книжку вчасно, вісім років тому? Я тільки зараз знайшов там відповіді на всі запитання, які мучили мене впродовж останніх років життя». Чому? Та тому, що свідомість не була готова сприйняти інформацію, яка «закладена» в сюжети кожного оповідання. Це, по-перше, а, по-друге, душа, згідно карми, мала пройти через певні страждання. Людська душа гартується як срібло. Знаєте, як майстер з ним працює? Срібло проходить сім етапів очищення через вогонь. Тільки після цього воно стає сріблом.
