Олександр Іванович Хара – лікар, громадський діяч, віце-президент Асоціації дерматовенерологів і косметологів України, котрий упродовж майже 35-ти років очолював Тернопільський обласний шкірно-венерологічний диспансер, півроку не дожив до цього ювілею.
Його смерть була несподіваною для всіх, хто знав Олександра Івановича. Навіть у цьому Хара залишився вірним собі – він вмів дивувати: невичерпною енергією, якоюсь аж дитячою цікавістю до всього, всеохоплюючою небайдужістю – і разом з тим вражаючою ерудицією, енциклопедичними знаннями, аналітичним розумом, лікарським талантом, любов’ю до людей і української землі.
Перегляньте також:
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
- YAKTAK виступить у Тернополі з додатковим концертом
З Олександром Івановичем ми познайомилися завдяки роботі: журналістка-початківець отримала редакційне завдання написати інтерв’ю з головним лікарем сумнозвісної в народі лікувальної установи. Чи хвилювалася тоді, вже не пригадую. А от те, що співрозмовник з перших слів завоював мою прихильність, пам’ятаю досі. Попри факти і терміни, сипав жартами, цитатами, перемежовуючи розповідь про не найприємніші людські недуги історичними екскурсами й паралелями.
Не знаю Олександра Івановича як фахівця – Бог милував. А от що шкодую про нечасте спілкування, то й мови нема. І так про Хару може сказати кожен мій колега, кому пощастило як журналістові працювати з ним.
Фото: Іван Пшоняк.
Можна досить просто пояснити його легкість у спілкуванні з пресою: Олександр Іванович у юності мріяв про газетярський фах, часто сам готував публікації і навіть інтерв’ю, які щоразу ставали окрасою номера. Досі у моїх документах на робочому комп’ютері є папка з його фото. Фотографуватися Хара не любив, а ілюстрації до публікацій потрібні. Іван Пшоняк зазнимкував Олександра Івановича ще в червні 2009-го, але й до останнього нашого інтерв’ю фото підійшло якнайліпше: здавалося, Хара не був підвладний впливові безжального часу.
Головний лікар закладу на Острозького, котрий усі воліли обминати десятою дорогою, полюбляв жартома наголосити на важливості свого фаху. Бо ж, як відомо, всі хвороби – від нервів, крім тих, що від кохання. А ще жодного разу не дав приводу засумніватися у його порядності – чи то в питаннях фахових, а чи в людських.
Уродженець славного Берестечка, він всім серцем любив Тернопіль, котрий став йому рідним, де народилися і стали на ноги його двоє дітей, які за прикладом батьків пов’язали своє життя з медициною.
Його зірка згасла наступного після тернопільського празнику дня – торік 29 серпня. Під час нашої останньої зустрічі десь за півтора місяця перед тим він ділився думками про плюси і мінуси впроваджуваної МОЗ медичної реформи. Оперував фактами, наводив вражаючі цифри. Зрештою, як завжди.
Після закінчення інтерв’ю розговорилися про життя-буття. Олександр Іванович – попри свою душевність скептик і прагматик – зізнався, що не так давно прийшов до Бога, знайшов храм, де щонеділі разом з дружиною Марією не лише молиться, а й відпочиває душею, і священика, з котрим йому цікаво спілкуватися поза службою і отримувати відповіді на питання духовного плану.
На жаль, не належала до друзів Олександра Івановича. Проте з перших днів знайомства він був для мене авторитетом не лише в галузі охорони здоров’я, а й краєзнавства, поезії, а ще – таємниць душі, бо знав, розумів і поважав людей. І це було взаємно.
Може, це вікове, та недавно зрозуміла, що смерть кожної людини, з котрою перетиналися життєві стежки, а тим паче рідної по крові чи по духу, наближає нас до Вічності. І кожна гірка втрата відлунює нагадуванням про те, що думала чи відчувала, але не знайшла зручного моменту, аби сказати; пообіцяла, але з думкою, що встигну ще, не зробила…
Олександр Іванович Хара за життя мав багато відзнак і нагород. Тепер найбільшою нагородою може бути наша пам’ять про нього. Світла пам’ять про світлу Людину.
Віра Касіян.
