Як завжди після шостої вечора Наталя поспішала додому з роботи. Зауваживши незвичне пожвавлення за яскравою вітриною дорогого парфумерного магазину, посміхнулася: «Завтра ж День Валентина! От «порядні» закохані і поспішають придбати подарунки»…
Наталя зітхнула. Її чоловік Максим такого свята не визнавав. Він взагалі не любив усіляких заходів, коли потрібно було щось робити так, як всі. Навіть Новий рік ледве терпів. «Якщо захочу зробити своїй дружині подарунок, я й так це зроблю, і не потрібно мені для цього жодних вказівок», – сердився він, коли хтось заводив розмову на тему Дня закоханих. Щоправда, якщо говорити відверто, Наталя й сама досить скептично ставилася до всієї «святовалентинівської» атрибутики, але, з іншого боку, подарунки, квіти – це так приємно…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Вперше про День Валентина вона прочитала в школі на уроці країнознавства десь у класі восьмому. Тоді якраз вивчали традиції Великобританії, і поруч зі Днями Святого Патрика та Гая Фокса, які там святкують, «виплив» і День Валентина з його довгою та заплутаною історією про єпископа, закоханих римських солдат, яких таємно потрібно було одружувати, сліпу доньку тюремника та листи-«валентинки». Хоча тепер вже і у нас розвинулась ціла індустрія цього свята – розпродажі у магазинах, конкурси на найдовший поцілунок чи на найромантичнішу любовну історію. От минулого року на День закоханих син співробітниці з пожежної драбини через вікно своїй дівчині букет вручав – так хотів її вразити!
За цими думками не зчулася, як добігла додому. Зайшла до кухні і розсміялася: їхня восьмирічна Олеська, порозкладавши на столі кольоровий папір, якісь наклейки, блискітки, фломастери та стрічки, клеїла «валентинки».
– І скільки ж ти їх збираєшся зробити? – посміхаючись, запитала у доньки.
– Штук шість напевно, може й сім, я ще не визначилась, – задумливо відповіла Олеся, не відволікаючись від своєї напруженої творчої роботи.
– А чому ти просто листівки в крамниці не купила? – продовжувала розпитувати Наталя, ледве стримуючись, щоб не розсміятися.
– Не хочу виглядати так, як всі. Тим більше, що речі «хенд-мейд» зараз дуже популярні.
– О, «не так, як всі», – це у вас із татком сімейне, – жінка поцілувала малу в щічку, вдихнувши її рідний дитячий запах – школи, клею, шампуню, яким вчора мили голову, і ще чогось особливого, приємного, від якого на мить защеміло серце, – й взялася готувати вечерю.
За деякий час з роботи повернувся Максим.
– Знаєте, дівчата, – мовив він, заходячи на кухню, – я, певно, застудився: горло болить, морозить.
– Так у тебе температура! – стривожено скрикнула Наталя, прикладаючи долоню до чоловікового лоба. – Це все через те, що ходиш з «голою» шиєю і без шапки.
– Та скільки там – від машини добігти, для чого та шапка, тим більше з шарфом, – звично спробував сперечатися Максим, але закашлявся і знічено махнув рукою.
– Все, – вечеряти, меду, чаю з малиною, і завтра ні на яку роботу не підеш, – строгий тон Наталі аж ніяк не давався, але спробувати ж його застосувати можна.
– Ти що, – в мене ж стільки справ на завтра заплановано…
Але плани довелося відкласти – Максим цілу ніч протемпературив, заснув аж під ранок, і таки залишився вдома лікуватися.
«От вам і День Валентина», – зажурено думала Наталя, збираючись на роботу. Правда, настрій підняло знайдене на столі в кухні гарненьке сердечко з картону із рожевим намальованим зайчиком та підписом «Be my Valentine!» від Олеськи. Аналогічний виріб, тільки із синім зайчиком, донька поклала на подушку таткові.
«Якщо на нас з Максимом Олеся витратила дві своїх безцінних «валентинки», то залишається лише п’ять адресатів. І хто вони, цікаво, – посміхалася подумки жінка, ведучи малу до школи, але запитати у доньки не відважилась, – це має ж бути секрет, за традицією. Захоче – сама потім все розповість…»
З роботи кілька разів телефонувала Максимові – температура трималася, але вже не така висока, як вночі. Очевидно, горло досі болить, бо зізнався, що робив полоскання із содою та сіллю. І це з власної ініціативи без нічийого нагадування! В обід Наталя збігала в аптеку, а тоді – за лимонами продуктовий…
Після роботи поспішала додому, але не звертати увагу на святкову атмосферу, яка панувала на вулицях, було просто неможливо: веселі зграйки молоді, шумні компанії біля кав’ярень, парочки з квітами у руках. «А може й добре, що у нас теж є це свято, – чому б і не подарувати коханій квіти, навіть якщо всі це роблять у День Закоханих. А потім робити це у будь-який день, коли захочеться. Кохані ж від таких романтичних і приємних речей тільки ще щасливішими стають», – наводила Наталя подумки аргументи, немов би продовжуючи давню суперечку з цього приводу з Максимом.
Зайшла до універмагу за пральним порошком і раптом зупинилася біля відділу з трикотажем: на вітрині висіли симпатичні чоловічі шарфи, із тонкої вовни, м’якенькі, теплі, якраз під колір Максимової куртки. «От візьму і куплю йому новий шарф. Може, сподобається, і захоче носити». Гроші на цю покупку, правда, довелося дістати із «заначки», яка з осені відкладалася на нові туфлі. «Але до літніх туфель із середини лютого ще стільки часу» – переконувала сама себе…
Двері відчиняла тихенько, – думала, що чоловік спить. Але Максим відразу вийшов до неї з вітальні, взяв сумки, обійняв.
– Як ти почуваєшся? – запитала Наталя, притулившись до його грудей.
– Набагато краще, – посміхався він, не відпускаючи її. Так, обнявшись, вони разом зайшли на кухню. На столі у тоненькій вазі красувалася висока червона троянда.
– Звідки це? – здивувалася жінка.
– Очевидно, Валентин постарався або його надійний помічник, – відповів весело Максим, другою рукою притискаючи до себе Олеську, яка щасливо виблискуючи оченятами, теж прибігла за ними до кухні. – Подобається?
– Дуже! – щиро відповіла Наталя, цілуючи їх обох.
– А я вечерю приготував! – гордо промовив Максим. – А ще почитав в Інтернеті, що найкращий засіб від застуди – гаряче вино з прянощами. Тому пропоную за таким рецептом лікуватися сьогодні разом.
– А я й не проти, – засміялася Наталя. Раптом, щось згадавши, вибігла в коридор. За секунду повернулась і загорнула чоловікову шию у теплу зелену вовну. – Видужуй, татку, і не мерзни більше!
– О, який гарний шарф! – захоплено вигукнула Олеська. – Це ж мій улюблений колір!
– Мій теж! – посміхнувся Максим, стискаючи долоні донечки і дружини у своїх руках.
Олена Лайко,
“Тернопільська Липа”
