Дуже часто можна почути як старші люди, підсумовуючи розмову, або ж підтримуючи з кимось спілкування, ніби, між іншим, кажуть: «На все свій час». Ця фраза звучить автоматично скрізь і всюди. І тільки нещодавно вона почулась мені не такою, як завжди. Мені подумалось: «А який він, отой свій час?».
Час як такий, зрозуміло, космічна величина, проте на Сході кажуть ще інакше, глибинніше: «Час – це Бог, не розтрачуйте його намарно». Коротко і зрозуміло. Якраз це визначення асоціюється із всеохопністю і водночас безмежністю, більше того – з недосяжністю. Насправді ж дещиця цього часу належить і нам з вами, адже ми його мікроскопічна часточка. Неймовірно, але факт. Однак «свій час» – поняття набагато стисліше і проникливіше. Все, що нас оточує, також має… свій час. Візьмімо для прикладу природу, зокрема пори року. Весна, літо, зима, осінь – все має свій час. На півдні Індії: весна, літо. Життя людини також: народження, дитинство, юність, зрілість, старість, перехід із земного плану в іншу форму життя. На все відведений свій час. Навіть небесні світила його мають. Уявімо на хвильку, щоб могло бути, якби сонце не захотіло вранці сходити над світом, а увечері – заходити? Зрозуміло, тоді б порушився природній цикл і все (катастрофічне руйнування) відбулося б за невтішним принципом «доміно». Це треба просто прийняти, усвідомити і зрозуміти. Недарма ж хтось колись сказав: «Жили наші діди – не знали біди, стали жить онуки – набралися муки». А все тому, що порушувався принцип «вчасності» і космічного порядку, який закладений у вищезгаданому вислові. І замість сталого поняття «на все свій час» вкралося інше – хай хоч гірше, аби інше. Але де гарантія, що те інше буде на часі, що воно буде вчасним і нічого не порушить? От скажімо, останнім часом багато балачок за нейроінтерфейс (замінник смартфонів, який має допомогти людям обмінюватися думками). Подумалось, а що, наші люди вже настільки готові до телепатії? Особисто мене це насторожує. Бо, враховуючи ментально-емоційний рівень всього людства (мова про всіх, незалежно від національності), так не довго і до дідька в зуби. Вже була колись цивілізація із загадковою назвою Атлантида – спілкувались телепатично, навіть літали з допомогою думки. І де вони зараз?До чого тут це? Нейроінтерфейси не на часі. Треба спочатку відпрацювати Живе спілкування. Чим більше заглиблюємось у нано-технології, тим далі віддаляємось від самих себе. А з цим у нас вже не просто прогалина – прірва. 100 років самотності (майже за Габріелом Маркесом) інтелектуального і духовного (перепрошую за тавтологію) – Духу на території, відведеної нам Богом. Щоб глибоко пізнати довколишній світ, спочатку треба пізнати самих себе. За часи радянщини ми не робили ані того, ані другого. Тому й не треба дивуватись, що пізнаємо його згодом, але через біду, криваві війни, голодомори. І ще один важливий момент. Коли ми безкінечно згадуємо минуле – призначену життєву енергію для сьогоднішнього дня добровільно віддаємо в минуле. Куди думка – туди й енергія. Коли ж мріємо про майбутнє – частково енергію посилаємо туди. Візьмімо собі на замітку: оскільки думка матеріальна, то куди її посил – туди й енергія. А що залишаємо собі для реалізації на сьогодні?
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Якось у лекційній аудиторії зібралось чимало слухачів. Індійський професор обвів усіх присутніх мудрим поглядом і запитав: «Підніміть, будь ласка, руки ті, хто зараз у цю мить думає про минуле». Руки підняла добра половина аудиторії. «О’кей, підніміть руки ті, хто зараз думає про майбутнє» – знову попросив професор. Руки підняла друга половина зали. «А чи є тут ті, хто тут і зараз, але думає про сьогодення?». Уявіть, жодна рука не піднялась. «Ну, тоді мені нема з ким спілкуватись» – сказав професор і покинув приміщення, так і не розпочавши лекцію. Своїм запитанням він показав нам, що ми були ще не готові сприйняти інформацію, яку він хотів нам дати. Іншими словами – ще не настав «наш» час.
Біжимо, поспішаємо, не помічаємо довколишнього світу, який час від часу посилає нам важливі підказки через певні знаки. Відтак тотальна втома, незадоволення, роздратування, зрештою – розчарування і депресії. Зверніть увагу: навіть термін з’явився «синдром хронічної втоми». В основі слова «хронічний» закладено інше слово грецького походження – хронос, що означає час, тобто щось таке, що незмінне і постійне. На дотик і на смак його не відчути. Хоча… То що, не треба поспішати жити? Треба, але поспішати не поспішаючи, і тоді у вас буде на все свій час.
