— Ми лежали на землі. Вдень мокрі від туману й дощу. Вночі замерзлі від морозу. Коли російські терористи не змогли вибити нас із позицій, то підіслали провокатора, — згадує боєць 90-го аеромобільного батальйону Збройних сил України 43-річний Віталій Зварич на позивний “Рекс” із міста Заліщики на Тернопільщині, – пише online.te.ua.
Був у Донецькому аеропорту в останні дні його оборони в січні 2015-го.
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
— Кричав: “Возьмите меня в плен, возьмите в плен!”. Десь за будинками. Не могли бачити його, — продовжує. — Мовчали, щоб не видати себе. Коли голос затих, розпочалися важкі обстріли.
Віталій змалку займався карате. У Чернівцях вивчився на охоронця. Не знайшов роботи, тому пішов служити в Нацгвардію у Львові. Потім працював на будівництві у Західній Європі, Казахстані. Звідти під час Майдану повернувся в Україну. Вступив у загін самооборони. У березні 2014-го влаштувався на роботу в столиці.
— 24 серпня 2014-го змінило моє життя, — каже Віталій Зварич. — У столиці тривав парад. Ішов додому. Побачив бійців, що повернулися з Донбасу, які крокували вулицею. Мене охопив дух війни, — розказує Віталій. — Почав шукати, куди записатися. У “Правий сектор” не взяли, бо колись служив у Нацгвардії. Попав у підрозділ добровольців через житомирський військкомат. З них потім сформували 90-й батальйон 95-ї бригади Збройних сил. Згодом увійшли у 81-шу. Кілька місяців навчали військових хитрощів. На початку листопада попали в Костянтинівку. Місто стало нашою базою.
Читайте також
Нас поділили на кілька груп. Перші дві направили в аеропорт ще до Нового року. Мою не посилали. На свята поїхав додому. Там застав дзвінок командира: терміново повертатися на Донбас. Моя група їде в аеропорт.
Що сказали рідні?
— Не говорив їм нічого. На базі не застав хлопців. Догнав у Водяному, за кілька кілометрів від летовища. 16 січня 2015-го спробували виїхати туди. Не вийшло з технічних причин. Ми були готові по максимуму. Весь МТЛБ (легко броньований бронетранспортер. — ГПУ) забитий боєприпасами. Наша група з п’яти людей їхала на два тижні. Наступного дня біля машини було ще дев’ятеро. Мали виконувати окреме завдання. Нас 14 прорвалося туди. Через сильний туман помилково заїхали на метеовежу. Мали — в пожежне депо. Як ніхто не загинув, лише Богу відомо. На місці розділилися. Наш підрозділ із п’яти снайперів плюс два кулеметники рушили у точку призначення. Інші лишилися на станції. Розпочалися бойові будні.
Якось на нас по рації вийшов Іван Зубков — тепер Герой України. Сказав, що біля нього бойовики, і викликав вогонь на себе. Наші хлопці відпрацювали відмінно. Відсікли цих виродків, але цим виявили себе. Ті перенесли вогонь на нас. Була спроба штурму. Проте їм не вдалося нас вибити.
Не було страху?
— Усі ці дні перетворилися на одну мить. Це було земне пекло. Лише щасливі моменти допомагали триматися. До терміналу прорвався МТЛБ. Неподалік перекинулися. Вийшли троє. Один — легендарний кіборг “Рахман”, обличчя в крові, покалічений. Запитав, чи сильно лице обгоріло. Підбадьорили його, що все буде гаразд. Встав і пішов прориватися на метеовежу, щоб допомогти побратимам. Там був лікар. Це вселило надію.
Потім до нас прорвався “Окунь” із 81-ї бригади, передав рації. Доти були без зв’язку з командирами. Кругом творився хаос. Невідомо — де наші, де вони. Повідомив, що в полон до росіян попав наш комбат Олег Кузьміних. Терористи вели такий вогонь, що голови не можна було підняти. Обстрілювали з важкої зброї. Ми лежали мокрі від дощу, туману. Вороги били по всьому, що рухалось. Уночі одежа замерзала. Щастям було зрідка робити собі гарячий чай.
Пізніше надійшла команда відходити. Коло змикалося. До нас знову пробилися “Окунь” і “Єшка”. Вивели до радіолокаційної станції. Звідти бійців нашого бату вивезли у Водяне. Зустріли командири “Біба”, “Красота” та хлопці зі взводу. Сиділи в підвалі й раділи, що живі. А росіяни накривали з “Градів”.
Ваша війна тоді закінчилася?
— Мене оточували супергерої. Один — мій командир “Адам” — Макс Ридзанич. Попив із нами чаю у Водяному — і назад на метеостанцію, витягувати поранених. Це викликало повагу. Тому війна тривала. Бої йшли під ДАПом. Могли вкотре стати смертельними для мене. Господь вирішив, що маю жити.
26 лютого 2015-го наша група бійців пішла на підсилення позицій. Почали обстрілювати з важкого. Ми залягли. Четверо заховалися за пагорбком, ще троє — збоку у ямі. Пагорб не міг усіх закрити. Побратим “Фотограф” сказав мені відкотитись у яму, бо був найближче до неї. Сам ліг на моє місце. І тут біля нас упав снаряд. Усі, хто був за пагорбом, загинули. Мене в останню секунду врятував “Фотограф”. Після вибуху перестав чути. Мусив їхати в госпіталь. 20 березня загинув “Адам”. Біг рятувати пораненого побратима. Кулі зрізали його. Ще встиг повідомити по рації, що не може просуватися далі, в очах темніє.
“Моментами не знаю, чи це був не сон”
— Згадувати аеропорт важко до болю, — каже боєць Віталій Зварич. — Інколи сниться мені. Моментами не знаю, чи це був не сон.
Після аеропорту досі лікується й проходить реабілітацію.
— Важке лікування триває дотепер. Виявили гепатит, проблеми з циркуляцією крові в голові і багато іншого. Проте завдяки батькам, рідним, дружині й небайдужим тернополянам вижив. Перетерпів усе, хоча і став інвалідом. Пристосувався до нового завдяки друзям, які загинули заради нас.
