Дуже часто у відповідь на чиєсь: «Дякую!» можна почути традиційне (саме у нас, українців): «Та нема за що!». Європейці цієї фрази не розуміють. Ми ж настільки вже звикли до подібних висловлювань, що вимовляємо їх автоматично, не усвідомлюючи насправді їхньої глибинної суті, навіть не глибинної, а…первинної. Справді, мусило ж щось бути причиною їхньої появи.
Ниточка відповіді тягнеться дуже далеко – до наших пращурів, які мали щире і відкрите серце, жили за космічними законами, а саме: любити всіх – служити всім. Безкорисно допомагати всім – це було усталеною звичкою. Отож, коли я саме так відповіла німкені, та здивовано і запитально зиркнула на мене, щоб почути тлумачення сказаного: «Чому нема за що? Адже ви стільки для нас зробили! Ми ж, перебуваючи у вашій країні, того б не втнули». Приблизно таким було запитання. «Та що ви, та це ж дурниця, яка не варта уваги» – намагалась я викрутитись із словесної ситуації. Однак, людина з іншим ментальним світобаченням мене так і не зрозуміла. Через те, спілкуючись з іноземцями, навіть якщо це діаспора і навіть родина, моя вам порада: уникайте цієї фрази, щоб не було так, як сталося з однією знайомою тернополянкою…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Далекий американський вуйко, переконавшись, що ми тепер ні від кого не залежні, вирішив (нарешті!) відвідати рідну землю. Бідолашна жінка, яка ледве зводила кінці з кінцями, працюючи відразу на трьох роботах, кинулася готуватися до зустрічі з дядьком: по-тернопільськи. Навіть ремонт затіяла, як тепер модно казати, європейський. Але цього їй здалось замало і вона, позичивши гроші, купила нові меблі. З думкою: «Та якось воно буде» й – «Окупиться дядьковим доляровим гостинцем». Відтак пішла на закупи і «наталувала» холодильник харчами. І ось, нарешті, приїхав довгоочікуваний заморський гість… Гостював не мало не багато – тиждень. Всередині душі жінка все леліяла думку про грошовий гостинець. Дядько був приємно вражений щирою гостиною, не міг надякуватися. А жіночка, скромно опустивши очі, все приказувала: «Та нема за шо». І ось завершився візит. Повезла племінниця дядька до львівського летовища. Міркувала так: напевно уже там, в аеропорту, дядечко розкошелиться і, як слід, віддячить своїй кревній родичці. Але не так сталося, як гадалося…
Дядечко міцно потис їй правицю і розчулено мовив: «Я не просто вражений, я приголомшений твоїми статками та добробутом, у мене нема навіть половини того, що ти маєш. Хотів було дати тобі трохи долярів, але бачу, що тобі їх не треба, то я дуже дякую за гостину!». Бідолаху немов хто мокрим рядном накрив від почутого… І знаєте, якою була її відповідь? «Та нема за що…». «Є, є за що», – радісно поплескав вуйко племінницю по плечу і… тільки його й бачили.
Епоха, в яку виник вищезгаданий вираз, відрізнялася від нашої – однозначно. Це була зовсім інша людська ментальність, не засмічена матеріальним світом: наші предки спілкувалися на телепатичному рівні. Епоха становлення Духу й Духовності, епоха, коли за словами – «спасибі» (спаси, Боже), «здрастуйте» – стояла невидима сила Творця. Добрий вчинок, щиро мовлене Слово, лагідна усмішка – усе це несло в собі могутній енергетичний заряд, який людина відчувала буквально на фізичному рівні. Вона усвідомлювала себе інструментом у Божих руках. Саме тому інша людина, яка відчувала, а отже, й отримувала великий позитивний приплив енергії від одного тільки слова «спасибі», казала фразу «Нема за що», бо енергія, яка йшла через неї, була не її, а Того, хто її Творив. Людина про це тоді знала… Сьогодні, на жаль, енергетика виразу «нема за що», здебільшого звучить у трохи іншому контексті.
