Микулинці – «Королівський костел» та примари (Фото)

Пересічний українець знає про Микулинці, що біля Теребовлі, переважно завдяки чудовому місцевому пиву. Про інші принади цього надзвичайно цікавого і симпатичного галицького містечка загалу відомо набагато менше. Натомість серед шанувальників мандрів вітчизняною “глибинкою” Микулинці давно користуються заслуженою славою, – пише RISU.

Давно відомо, що туристів-“глибинників” зазвичай цікавлять три головні принади — замок, храм (звісно, що мова переважно не про типові новобуди) та старий цвинтар. Досить часто вистачає чогось одного. Взяти, наприклад, Шарівку чи Сутківці, куди туристи приїздять виключно заради знаменитих оборонних храмів.

У Микулинцях зі згаданим вище “тріо” все гаразд та навіть більше. Крім класичних замку-храму-цвинтаря тут можна помилуватися унікальним палацовим комплексом з парком та цікавою міською забудовою. До речі, — місцева броварня славна не лише пивом, але й архітектурою — еталонним зразком “індастріалу” початку ХХ ст. Про красу природи та краєвиди мовчимо. Це присутнє “за замовчуванням”.

Що стосується “туристичної трійці”, то принаймні до двох її складових цілком пасує визначення “унікальні”.

Взяти, наприклад замок. Він не лише один з найбільших та максимально збережених, але й єдиний “жилий” в Україні. Лише в Микулинцях можна побачити у вікні суворої фортечної башти легковажні фіранки і вазони на підвіконні.

Замкові мешканці, зауважимо, — не аристократи чи багатії, як то бачимо десь в Англії, Шотландії чи Франції, а “посполиті”. Ще в 1920-тих роках графиня Юзефа Рей поселила тут свою улюблену служницю Анну. Сьогодні тут живе її донька Стефанія.

Замок, його мешканці та примари

Микулинці, тоді ще Микулин, вперше згадується в “Повчанні дітям” князя Володимира Мономаха (1084 р.). Вважається, що топонім походить від храму на честь Св. Миколая.

За княжих часів Микулин був поважним та стратегічно важливим поселенням, що неодноразово згадується в літописах. Місто не лише прикривало Теребовлю з північного напрямку, але й контролювало стратегічно важливий торговий шлях з Галича на Київ, яким постачалася сіль з солеварень Коломиї.

У 1387 р. Галичину, у тому числі й Микулин, захопили поляки, які й перейменували поселення на Микулинці.

Від XV ст. починаються регулярні набіги кримців на Поділля та Галичину. Відповіддю на цю загрозу стало масове замкобудування на цих теренах. У1550 р. власниця Микулинець Анна з Йорданів (Сенявська) теж зводить мурований замок. Він постав на місці старого дерев’яно-земляного укріплення, що існувало ще від княжих часів.

Новий безпечний сховок від набігів сприяв швидкому зростанню населення. Вже 1595 року Микулинці отримали статус міста, магдебурзьке право і привілей на щотижневі торги та проведення трьох щорічних ярмарок.

Історія замку була досить насиченою. Найтрагічніші події відбулися 1675 р, коли під його мури підійшло величезне турецьке військо на чолі з Ібрагімом Шишман-пашою.

Багатотисячній орді яничар протистояли усього кілька сотень захисників, які протягом 15 днів мужньо відбивали всі спроби штурму. Османам не допомогла навіть міна, підведена під одну з башт. Вибух завдав більшої шкоди самим нападникам, ніж захисникам. Залога швидко ліквідувала пролом, але ситуація була безнадійною, тож турки запропонували оборонцям почесну капітуляцію та гарантували безпеку та свободу усім, хто ховався за його мурами. Воїни Пророка, хоч і поклялися на Корані, але вочевидь вирішили, що клятва перед невірними нічого не варта. Щойно захисники вийшли з брами, османи накинулися на довірливих “гяурів” та вирізали всіх чоловіків, а жінок і дітей полонили…

Путівники стверджують що сліди тієї давньої баталії можна побачити й сьогодні. Мовляв на мурах й досі збереглися патьоки смоли, яку оборонці лили на голови яничарам. Автору, однак, нічого хоч трішки схожого знайти не вдалося.

Незабаром по тому поляки відбили замок і перетворили його на один з головних форпостів Речі Посполитої в протистоянні з Оттоманською імперією — остання чверть XVII ст. стала для фортеці “золотим періодом”. Однак після відходу турок з Поділля (1699 р.) замок одразу ж втратив будь-яке військове значення та до другої половини XVIII ст. використовувався виключно як резиденція власників містечка.

У 1795 р. Микулинці викупив барон Петро Конопка, який незабаром вирішив облаштував на території замку суконну фабрику. Аби краще освітлювати цехи, вузькі бійниці в мурах розтесали в широкі вікна. З мануфактурою у Конопки нічого путнього не вийшло і виробництво незабаром довелося закрити — воно не витримало конкуренції з австрійськими виробниками.

Після закриття фабрики замок остаточно занепав та почав поступово руйнуватися. Руїни оживали лише на час проведення великих гуртових ярмарків, на яких торгували кіньми та різноманітною худобою.

Під час Другої світової війни замок знову став військовим об’єктом. За окупації тут базувалася танкова частина Вермахту. Пізніше у фортеці діяла велика ветеринарна клініка, де радянські військові “айболити” лікували хворих та поранених на фронті коней.

Одна з таємниць замку. Камінь з фрагментом єврейського напису. Літери, на жаль, хоч у хоч щось зрозуміле не складуються. Звідки взялася каменюка, та що це було від початку — незрозуміло. Достеменно можна сказати, що це не надгробок.

Наостанок про потойбічне. Загальновідомо, що у кожному поважному замку живуть привиди. Микулинецький у цьому питанні задніх не пасе і теж має свою примару.

Розвідають, що десь наприкінці XIX століття в одному з казематів замку жив коваль з красунею донькою. Остання не лише не вберегла цноту, але ще й принесла в подолі “подаруночок”. Часи тоді були вже не такі суворі, як за Тараса Шевченка, та й містечко — не патріархальне село. Тож сумна доля нещасної Катерини покритку оминула. З дому ні її, ні дитинку не вигнали, але постійні докори батька та кпини сусідів звели молодицю в могилу. Дівчину, як неодружену, поховали в шлюбній сукні. Незабаром серед похмурих замкових мурів стала з’являтися напівпрозора дівоча постать в білому.

Палац та непрості Атланти

У середині XVIII ст. господаркою Микулинець стала графиня Людвіка з Мнішеків Потоцька. Перш ніж облаштовувати власний побут, ця розумна та дієва пані потурбувалася про підлеглих — зокрема у 1758 р. вона повторно виклопотала магдебурзьке право для містечка. Попередня грамота, видана королевою Анною Ягелонкою ще у1595 р., зникла під час війни з турками.

Нагадаємо, що з другої половини XVIII ст. почалося масове переселення аристократів із замків у палаци. Високі мури та потужні башти на той час стали вже неактуальним, а комфорт у вогких, холодних та похмурих цитаделях — ще той.

Людвіка Потоцька виключенням не стала. Поруч зі старим укріпленням вона наказала звести новий палац та закласти біля нього розкішний парк. Від того первісного палацового комплексу збереглися лише флігелі, з’єднані з сучасним палацом напівкруглими галереями. Згодом Людвіка Потоцька подарувала микулинецькі маєтності своєму братові — грандметру Галичини графу Мнішеку.

Сучасного ампірного вигляду палац набув у 1820-1830-х роках завдяки барону Яну Конопці (сину згаданого вище Петра Конопки), який вирішив створити на базі палацу та місцевих сірководневих вод елітарний бальнеологічний курорт. Він, зауважимо, успішно діяв до початку Першої світової війни. Останнім власником палацу стала вже згадана Юзефа Конопка Рей (1856-1938 рр.).

Цікавий факт: у 1914 р. палац в Микулинцях виявився чи не єдиним не пограбованим маєтком на Теребовлянщині. Нагадаємо, що наступ царської армії супроводжувався традиційним для росіян масовим мародерством. Палац вцілів завдяки Мечиславу Рею (чоловікові Юзефи), який на відміну від інших магнатів не утік, а залишився вдома. Як він домовлявся з окупантами — невідомо, але факт беззаперечний — палац тоді не пограбували.

Натомість російські більшовики, які в 1920 р. завітали в Микулинці, у “білих рукавичках” не воювали. Борці за справедливість винесли все — картини, меблі, килими та гобелени, величезну бібліотеку… Що не могли вивезти — нищили. Росіяни також спалили праве крило палацу. По війні графині Юзефі Рей вдалося відновити поруйноване, але більшість кімнат стояли абсолютно порожніми — меблів і предметів декору вистачило всього на кілька приміщень.

Окрасою палацу є фігури чотирьох кремезних Атлантів, що прикрашають його фасад. Архітектурні атланти та різні там каріатиди, зазвичай кам’яні або залізобетонні. Якщо ж вірити путівникам — микуленецьких атлантів вирізьблено з дерева.

Зовні споруда збереглася чи не у всій красі. Це один з найбільш вцілілих палацово-паркових комплексів в Україні. На жаль всередині всі інтер’єри, ліпнина та розписи — втрачено.

Сьогодні в палацу Канопок-Реїв працює обласна фізіотерапевтична лікарня.

“Королівський” костел

Одразу навпроти палацу, на одній з ним лінії, височіє костел Пресвятої Трійці. Власне палац та храм є одним архітектурним комплексом.

Місцевий костел, як і замок з палацом, заслуговує на епітет “унікальний”. Це зрозуміло навіть людині, абсолютно далекій від історії, архітектури та краєзнавства. Одразу кидається у вічі, що храм завеликий та зарозкішний, як для майже сільських Микулинець. Така споруда більш гармонійно виглядала би посеред Львова чи, принаймні, Тернополя. Що й не дивно, якщо врахувати, що костел зведено за мотивами знаменитої Гофкірхе — храму при палаці короля Саксонії в Дрездені. Він, до речі, теж присвячений Пресвятій Трійці.

Раніше на цьому місці стояв храм, зведений ще Анною з Йорданів (Сенявською). Його було присвячено Св. Анні — небесній покровительці фундаторші. Цей костел простояв недовго та був знищений татарами в 1619 р. По тому на згарищі звели дерев’яну капличку. Її спалили турки під час облоги 1675 р. Одразу по тому, як осман вибили з Микулинець, капличку відновили — християнські лицарі, які воювали з магометанською навалою, потребували духовної підтримки та місця молитви. Пізніше, у 1718 р., тут постав дерев’яний костел на честь Івана Хрестителя, зведений з міцних дубових колод.

Сучасний мурований костел почали зводити у 1761 р. (одночасно з палацом) коштом графині Людвіки з Мнішеків Потоцької.

Будівництво храму Людовіка Потоцька доручила своєму родичу — графу Августу Фридерику Мошинському (чоловіку онуки). Згаданий пан був не лише родичем, аристократом та високопосадовцем, але й знаним архітектором та масоном.

Архітектуру Мошинський вивчав під керівництвом італійця Ґаетано К’явері — придворного архітектора короля Авґуста ІІІ, а загальну освіту він отримав у військовій школі в Дрездені.

Очевидно саме дрезденські спогади стали визначальними при проектуванні нового храму, проект якого архітектор створив за мотивами Дрезденської Гофкірхе.

Наріжний камінь костелу заклав Львівський архиєпископ Вацлав Сераковський. Як для такого масштабного проекту будівництво завершили досить оперативно. Вже 1779 р. храм освятили.

Август Фридерик Мошинський є також автором проекту домініканського костелу в Тернополі. Сьогодні це катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (УГКЦ).

Ліворуч від костелу видніється двоповерхова старовина споруда типової “кляшторної” архітектури. Звели її близько 1780 року коштом все тієї ж Людвіки Потоцької для монастиря отців-місіонерів ордену Св. Вінцента. У 1785 році австрійська влада закрила всі монастирі на щойно-приєднаній Галичині, у тому числі й монастир в Микулинцях. Якийсь час колишній кляштор використовували, як притулок для сиріт та убогих калік.

1859 р. у храмі сталася пожежа, що повністю знищила дах. Костел швидко відбудували, але від того він втратив не менш, ніж від вогню. Зокрема оцинкованої бляхи вистачило лише на центральну баню, а дах довелося крити ґонтом. Зрозуміло, що таке покриття на “майже-королівському” храмі виглядало не зовсім доречно. Костел привели до ладу лише в 1926-1929 рр. Масштабну реставрацію провели під керівництвом професора Вітольда Мінкевича.

У повоєнні роки костел закрили. Спочатку тут був склад боєприпасів, по тому зерносховище та склад мінеральних добрив. Вірним костел повернули лише під час “пєрєстройкі”, наприкінці 1989 р. На той час храм був у досить жалюгідному стані. Наразі проведено ремонт та часткову реконструкцію за проектом архітектора Зеновія Логуша у ході якої, зокрема, дещо змінили форму центральної бані.

З цією банею, зокрема, пов’язана одна трагічна та надзвичайно романтична пригода, варта екранізації в Голлівуді. Цю історію розповів місцевий краєзнавець Андрій Бабицький:

— Сталося то за окупації, коли німці гнали місцевих євреїв на розстріл. Серед приречених була одна дівчина, дивовижної вроди. Офіцеру, який командував розстрільною командою, стало її шкода. Він підійшов до неї та сказав, аби та тікала, як хоче жити, а він зробить вигляд, що не помітить утечі. Та відповіла, що сама не втече, а хай відпустять ще її брата і батька. Офіцер сказав, що брат хай йде, а батько старий і йому вже все рівно.

Втікачі сховалися під мостом, де їх побачив микулинчанин Янко Місевич. Він нишком привів їх до костелу, де органістом працював його брат Фелько — чоловік онуки Осипа Шкамбари (бургомістра Микулинець).

Фелько йому допоміг сховати втікачів у куполі костелу, де ті й знаходилися аж до другого приходу совітів.

За той час Янко дуже закохався в ту єврейку, тож коли вона захотіла переселитися до Ізраїлю, поїхав услід за нею. Тоді Сталін ще сподівався, що нова країна стане “16-ю республікою СРСР”, тож перепон влада не чинила. Не зважаючи, що дівчина була зобов’язана своєму рятівнику життям, та врешті відмовила, і Янко переїхав до Польщі, де у нього жив брат.

Красуня та її брат були не єдиними врятованими Янком Місевичем євреями. Разом зі своїм другом Михайлом Огірком він переховував ще трьох євреїв. Найцікавіше, що криївка була облаштована у будинку, де квартирували німецькі вояки. Серед врятованих був й Леон Кагане, який згодом опинився у США. На запрошення останнього, навесні 1976 р., Янко Місевич гостював в Лос-Анджелесі, де йому урочисто вручили диплом Праведника світу. А от Михайла Огірка з СРСР не випустили.

Поруч з костелом знаходиться старовинний католицький цвинтар. Тут можна побачити багато красивих надгробків у вигляді скульптур християнських святих. Впадає в очі білокам’яна фігура сумної дівчини, що сидить на тлі обеліска, вирізаного з червоного пісковику. Це гробівець Мечислава, Марії і Юзефи Реїв.

Завдяки кам’яній дівчині виникла легенда про юну красуню Марію Рей, яка ніби-то випила отруту через нещасливе кохання. Природно її неприкаяна душа потім стала примарою, яка тиняється околицями палацу. Насправді Марія Рей прожила майже п’ятдесят років і померла своєю смертю.

“Просвіта”, поліціянти та пиво

Під замково-палацово-костельною горою, у затишній долині Серету розкинулася історична частина Микулинець. Не зважаючи на досить поважний вік містечка, якихось аж занадто цікавих пам’яток архітектури тут немає. Причина проста — 1903 року величезна пожежа знищила майже все містечко. Відповідно, Микулинці довелося відбудовувати ледь не з нуля. За цих умов було не до архітектурних “витребеньок”.

З “цивільної” забудови варто виділити колишню читальню “Просвіти” (1914 р.), де й сьогодні знаходиться місцевий осередок культури.

Якщо будинок “Просвіти” важко не помітити — він стоїть просто біля головного майдану містечка, то іншу архітектурну перлину доведеться пошукати — це будинок, де знаходиться осідок місцевої поліції. На жаль, завдяки двом величезним туям, що ростуть просто перед його фасадом, зробити нормальну світлину неможливо. Але особняк дійсно дуже гарний. Подейкують, що хатинку звів для себе якийсь полковник цісарської армії.

Зі старих сакральних споруд варто згадати греко-католицьку церкву Пресвятої Трійці (сучасне фото Миколи Василечка).

Перші письмові згадки про унійні храми в містечку відносяться до 1761 року. Зокрема, в міських протоколах йдеться про дві дерев’яні церкви — “стару”, на честь Св. Миколая, i “нову”, на честь Пресвятої Трійці. Коли ці храми звели, невідомо. Можна припустити, що “стару” звели десь на початку XVIII ст., одразу після закінчення війни з турками. Церква Св. Миколая згоріла на межі 1870-1880-х років. По тому парафії об’єдналися. Відповідно старий храм Пресвятої Трійці виявився замалим. Його розібрали, після чого на місці старої дерев’яної церкви звели великий мурований храм. Будівництво тривало з 1883 по 1889 рік. Значну суму на це (половину від потрібного) пожертвувала графиня Юзефа Рей.

При храмі діяли церковне братство і сестринство. Була своя організація дівиць й для неодружених дівчат. Крім того діяло товариство тверезості.

Колись в Микулинцях була велика єврейська громада, але якихось помітних пам’яток від неї не залишилося. Дерев’яну синагогу XVIII ст. знищила пожежа. Замість неї звели муровану (кошти, до речі, виділив цісарський уряд), але й вона простояла недовго. В 1941 р. нацисти наказали євреям її розібрати і тим камінням вимостити дорогу.

В сучасних путівниках у якості ніби-то колишньої синагоги подають світлини одного зі старовинних будиночків, але то помилка. Ця споруда аж ніяк не схожа ні на синагогу, ні на молитовний будинок, а от на якусь школу — в самий раз. Вважаючи, що місцеві жителі наполегливо асоціюють цей будинок винятково з євреями, з великою ймовірністю можна припустити, що раніше тут було єврейське училище, фундоване знаменитим меценатом бароном Морісом фон Гіршем.

З єврейських пам’яток збереглися також жалюгідні рештки колись великого цвинтаря. Кіркут знищили нацисти. Сьогодні тут можна побачити заледве з десяток уламків надгробків.

Екскурсію Микулинцями кожен порядний турист закінчує броварнею, збудованою ще графом Мечиславом Реєм. Це один із найстаріших пивзаводів України. Головний, схожий на казковий палац, корпус заводу — теж пам’ятка архітектури. Правда, потрапити на територію проблематично і доведеться задовольнятися оглядом прохідної, теж графських часів.

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Сучасні фото — автора

Фото костелу Пресвятої Трійці 1989 р — М.І.Жарких.

Історичні світлини — ФБ спільнота “Микулинці — Mikulińce”

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram