«Блискавка на голе гілля» тернопільських авторів Лілі Костишин та Богдана Мельничука – це зворушлива історія першого кохання дочки перукарки і сина мера міста. Стосунки підлітків гартуються у непростих випробуваннях. Діти ще не мають досвіду їхнього подолання, як і розв’язання конфліктів, тим паче з найріднішими людьми. Проте кохання дає підліткам і мудрість, і силу не згоріти між двох вогнів. Повістина пересипана віршами головної героїні й буде цікавою як для юних читачів, так і для батьків, чиї діти переживають перше кохання.
Ошатна книжечка з глянцевою палітуркою виглядає незвично, адже там, замість звичних колажів та ілюстрацій, багато світлин акторів Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича під час гри у виставі «Перерваний політ» за повістю «Блискавка на голе гілля» (видавництво «Навчальна книга – Богдан»).
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Кажуть, що тема батьків і дітей – вічна тема. А тема кохання? Чи замислювався хтось і колись: що з них вічніше? Погодьтесь, це, все одно, що запитувати, що було першим: курка чи яйце? Логічно мало би бути спочатку кохання, а потім і батьківство. Ніде правди діти, але у всі часи й епохи були (є і будуть) ті, які одружувались з розрахунку, і ті, які одружували інших з вигодою для себе. Звісно, про світле і чисте кохання тут не йдеться. В основі сюжету мова про чисте і світле, ніжно-тремтливе, спопеляюче і взаємне кохання. Саме таке кохання окрилює людину! Вона тоді нічого не помічає довкруж себе. Це особливий стан, який мимоволі вивищує закоханих, підносить їх в особливий спосіб над усім світом. Тоді здається, що тільки для них світить сонце, падає дощ і розцвітає все на землі. Душа такої людини витончена і вразлива, вона тоді не тільки бачитиме «зорі в калюжах» (за Довженком), а й споглядатиме довколишній світ крізь «рожеві» окуляри. Любов подарувала крила кохання головним героям вистави Вікторії та Арсену. Однак їхнє почуття спіткається об камінну стіну непорозуміння з боку батьків Арсена. Особливо – батька, мера міста. Та й звідки воно в них візьметься (порозуміння), адже вони у свій час збудували своє сімейне щастя на матеріальній основі. А матеріальний світ, який не підкріплений духовним аспектом, завжди крихкий і не певний, він не має майбутнього. Це давно вже й без нас перевірено часом.
Читач стає свідком жахливої підміни усталених традиційних норм і понять. Замість живого спілкування батьки і діти стали мимовільними заручниками новітніх комп’ютерних технологій, де відсутні загальнолюдські моральні цінності, замість них в пошані – жорстокість, насилля, всевладдя, гроші, облуда і фарисейство. Хіба можна в таких жорстких умовах і без батьківської моральної підтримки вижити і не зламатись?
Можливо, дехто хотів би побачити щасливий фінальний кінець, або, бодай, «приблизно» щасливий. У виставі кінець фатальний. У повістині, ж попри весь той трагізм є епілог, який пронизаний надією і любов’ю. Адже редакторка, яка готує до друку вірші Віки, яка вже загинула, несподівано «прозріває»… Вона згадує за свою доньку Катрусю, якій так само (як і в повісті) забороняє зустрічатись зі своїм першим коханням. Несподівано жінка дзвонить до неї і каже: «Твій Сашко, насправді, непоганий хлопець. Ну, якщо ти його вибрала… А я ж – твоя мама, тому завжди поважатиму твій вибір». Що може бути кращим, аніж такий розсудливий і мудрий крок матері назустріч своїй доньці? Якби в реальному житті було побільше подібних компромісів, скількох бід довелось би уникнути…
До слова. На обкладинці книги актриса Соломія Стус у ролі Віки та Юрій Федчук у ролі Арсена.
