Чоловіку поламали ноги і кинули в колодязь: подробиці жорстокого вбивства на Тернопільщині

«Я доводила слідчому, що вбивав не один…»

Чи не найкраще знала Костянтина родина Кривокульських із Соколівки. Оскільки стара хатина самотнього чоловіка розвалювалася, він тинявся селом, де б переночувати, то вони й прийняли його до себе. У їхньому помешканні він мав кімнату, їв з усіма, разом працювали на городі, поралися біля худоби.

— Рік за роком — і Костя став для нас рідним. Він був неконфліктним, добродушним, мухи ніколи не образив. Нам не завдавав незручностей, єдине, іноді заглядав у чарку, але то через безпросвітне життя… — зітхає пані Люба Кривокульська. — Було, що ми якось посварилися, він пішов до інших людей, але потім знову повернувся. На похороні люди з двох сіл плакали за ним, а ось рідних не було… За день-другий до трагедії Костя попросив у нас 500 гривень і сказав, що їде до Почаївської лаври. Він часто навідувався до монастиря, знаходив там душевний спокій. Ми підтримували його прагнення. Думали, що поїхав, але того фатального дня я ішла на зупинку в селі і несподівано зустріла його. Мабуть, горе-друзі заманили на чарку… «Іди додому!» — просила я. А коли повернулася, мені повідомили страшну новину… Прибіг хлопчина, що живе навпроти нас, і сказав, що Костя мертвий… Та жахлива картина досі перед моїми очима: стіни оббризкані кров’ю, «стежка» з крові від хати до криниці, покатоване тіло… Скоро роковини, а я досі не можу відійти… Ми з сільським головою забирали тіло з моргу, я взяла кредит, бо не мала тоді грошей на поховання… Я доводила слідчому, що вбивав не один, не можу конкретно на когось вказувати, бо не була там, але Костя був дуже сильний — легко виходив на пагорб із мішком зерна, тож, думаю, від одного він оборонився б… Хоча кажуть, що його вбивали непритомного… Досі не знаю, за що замордували сироту… Спершу в селі говорили, що Костя нібито знав, що односельці пограбували когось і хотів «здати» їх поліції, згодом поширили версію, що конфлікт виник через назбиране в селі пір’я для продажу. Судять одного, який взяв усе на себе, проте його мати всіляко намагається довести, що він не винен… Мене поки що не кликали до суду як свідка. Рано чи пізно правда мусить бути встановлена, вбивці мусять сидіти!

«Костя мав відмолити родинні гріхи…»

За трагічною історією Костянтина — не менш трагічна історія всієї його родини, яка розгубилася по світу. Кілька років тому живцем згоріла його матір — вилізла на горище по сіно для кіз, а була з гасовою лампою, там її і знайшли мертвою… Його бабусю вбили в Криму, де вона жила, замордували й дядька…

— Костя мав відмолити родинні гріхи… Його тягнуло в монастир, знав багато молитов, мав світлу душу, — каже його сестра Майя. — У нашій родині віддавна ішло щось не так. Родина бабусі була розкуркулена, втратила все набуте важкою працею. Бабуся переїхала із Лановеччини до Криму, там жила і наша мати. Нас у матері було п’ятеро, батьки у нас різні. Гріх осуджувати, але вона не дбала про нас, дітей… У десятирічному віці я потрапила до інтернату — якось заступилася за одну жінку, це не сподобалося мамі і вона виставила мене за двері… Коропецька школа-інтернат стала для мене другим домом. Ми рідко бачилися з рідними, я навіть не знала достеменно, де вони живуть, бо часто переїжджали — з Криму до Калуша, звідти — по селах Лановеччини. Костя перший розшукав мене ще до смерті мами, приїжджав до мене. Живу я нині зі своєю сім’єю у Заліщиках. Наша сестра мешкає у Росії, один брат — у сусідньому селі біля Соколівки, нездужає, безпорадний, інший брат сидів у тюрмі… Про смерть Кості я дізналася, вже коли його поховали. Плакала… Бо, Господи, що ж таке?! Нині для мене обов’язок — домогтися покарання вбивці брата. Костя жив спокійно, нікому не чинив зла, а з ним так жорстоко повелися… Серце крається, коли чую в суді подробиці трагедії… Правоохоронці спершу хотіли списати вбивство на нашого брата, раніше судимого. «Не робіть такого!» — обурювалася я, то вони висунули обвинувачення одному із компанії. «У тебе є сім’я, маєш вдома що їсти, Бог дав тобі здоров’я, а ти забрав життя в невинної беззахисної людини…» — звернулася я в суді до підсудного. «Я не робив це сам!» — відповів. «Не важливо, скільки вас було, ти тримав ніж у руках…» — пробувала достукатися я до його совісті. До речі, він вбив мого брата, коли ще недобув умовний термін за побиття людини. Наближається сумна дата, ще раз переосмислюю страшну подію… Я безмежно вдячна пані Любі, яка доглядає за могилами Кості та нашої мами, знаю, що там горітиме свічка того грудневого дня…