Стах вже відійшов у засвіти. Але до останніх років чув голос землі.
Вперше почув той голос, коли його прикидали землею.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
На початку 50-их проводили масовий набір фабрично-заводські ремісничі училища. Як водилося, в добровільно-примусовому порядку. Бракувало людей для роботи на шахтах Донбасу. Коли згадував про той призов дванадцяти-чотирнадцятилітніх хлопчаків, значливо спливала в свідомості тодішня маршова: “ Пройдут года, настанут дни такие, когда советский трудовой народ вот эти руки, руки молодые, руками золотыми назовет…” Забирали молоду літоросль від родини в чужі світи. Були такі, що корилися, були, що й ні.
Стах утік вперше з районного розподільчого пункту. Додому. По деякім часі приїхали, забрали. Хто тоді рахувався з чиєюсь думкою? Пропорція для життя була одна: молодь – на відбудову Донбасу! Вдруге утік з поїзда. Куди ж дитина повернеться? Додому. Мати падкала, бо знову приїхали по нього, полякали. Вже доїхав до місця призначення – втретє подався на рідні терени.
Не було кому обстояти – батько загинув на фронті. За півтора місяці приїхали вночі. Привезли на якесь подвір’я. Завели в кімнату, допитали. Дитина зізналась у всіх своїх гріхах, навіть, що в діда Хведька яблука тряс.
Штовхнули у якийсь вилом, де раніш були двері. Об щось перечепився і впав на коліна. Над головою пролетіла куля. І від шоку малий втратив свідомість. Пам’ятає тільки, наче під ним долівка розступилася і він полетів у прірву.
Прийшов до тями на чомусь мокрому і липкому. Трупи, купа трупів почали ворушитися, наче збиралися встати для останнього суду. Загула машина і його разом зі всіма неживими свідками повезли за ворота, десь в поле. Відкинули борт – і стягати не довелось – трупи на власній крові поз’їжджали додолу.
Чи то був голос землі, чи тих, закатованих піднебесні зойки, але Стах довгий час чув якісь голоси, легіт. А по якімсь часі наче мама його покликала:
– Сташку, вставай, вже ранок…
Як прийшов до тями – дихнути не міг. Коли все стихло, вибрався з братської могили, і не віддихавшись, міряв поле ногами. Не відчував землі і власного серця.
Тоді вже малою своєю головою дотямив, що додому вороття нема. Десь на третьому селі жила мамина сестра. Постукав вночі у її вікно і тітка пустила до хати. Як засвітила лампу – впала непритомна. Було від чого: хлопець весь перемазаний кров’ю і абсолютно сивий… Якийсь час його переховувала. Потім дала знати матері, вони порадилися і знайшли далеку родину на Північному Кавказі. Спорядили дитину. Аж в сімдесяті роки він вернувся до села, яке мало його за безвісті зниклого. Та до кінця життя Стах не перестав чути голос землі…
