Нарешті документальний фільм «Будинок СловО» завітав до Тернополя. Прес-конференція з нагоди цієї події відбулась у «Сінема-Сіті», де й презентувався допрем’єрний показ. У бесіді взяли участь заступник міського голови Леонід Бицюра, генеральний продюсер Олег Щербина, режисер стрічки Тарас Томенко (уродженець нашого краю), заступник голови Тернопільської ОДА Юрій Юрик, народний депутат України Юрій Павленко. Світова прем’єра відбулася на 33-му Варшавському кінофестивалі, а Всеукраїнська – у Харкові. Фільм демонструвався вже в Одесі, Запоріжжі.
Цей похмурий сірий Будинок знаходиться у Харкові, колишній столиці України, на вул. Культури, 9 (первинна назва Червоних Письменників, 5). За формою нагадує букву «С». Як тільки він колись з’явився, його мешканців стали називати слов’янами. «Живий і здоровий» ще й досі.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Історія його «народження» цікава. Кінець 20-тих років. Письменник Остап Вишня підмовив колег будуватися разом. Очолив кооператив. Крім державних грошей «паї» внесли й письменники. Але незабаром гроші скінчилися і будівництво завмерло. Перебуваючи у Москві на «Українському тижні», Остап Вишня написав записку з проханням про допомогу самому вождю. Реакція Сталіна була позитивною. За переказами згодом Вишні передали мішок з грошима.
Новозбудований дім «С» мав, як на той час шикарні умови: високі стіни, широкі вікна, на даху – солярій, дитсадок для дітей письменників. 5 поверхів, 66 квартир. Здавалось би, що ще треба? Райське життя. І тут починається пекло…
Будинок повністю прослуховувався. Тут зібрався інтелектуальний цвіт зі всієї України: письменники, поети, художники, режисери, актори. Серед них Микола Хвильовий , Павло Тичина, Володимир Сосюра, Наталя Ужвій, Остап Вишня, Лесь Курбас, Іван Багряний, Григорій Епік, Микола Куліш та багато-багато інших. Літературне життя вирувало наповну. Один за одним з’являлись нові літературні об’єднання: «Вапліте», «Плуг», «Гарт», «Молодняк». Друкувались нові газети, журнали. Велися літературні дискусії, суперечки. І раптом на окремих письменників почали писатись «доноси». Побачивши одного разу кількох діток, які просто на вулиці лежали, згорнувшись калачиком і тихо вмирали, популярний тоді поет Микола Хвильовий (комуніст) був приголомшений. Разом із товаришем їде подивитись як живуть селяни. Тим часом, села тихо вимирали. Був 33-й голодний рік. Повернувшись додому, Хвильовий зібрав друзів на вечірку, а потім вийшов до сусідньої кімнати і всі почули звідти постріл…
Після того один за одним починаються репресії мешканців з будинку «Слова». Чорний воронок не стомлювався приїздити пізно мало не щоночі. Люди були нажахані. Ніхто не знав, коли прийдуть за ним. У коридорі напоготові стояла валіза з найнеобхіднішим. Спали одягнутими. Звинувачення були надуманими: підготовка контрреволюційних терористичних актів тощо. Це були талановиті молоді і середнього віку люди, вони стільки б ще могли зробити для України, адже орієнтувались у своїй творчості на Європу, а не на Росію. Уявіть собі, одного разу прийшли за Василем Минком, але того не було вдома. Спустились нижче поверхом і забрали Василя Мисика. Бідолаха увесь час на засланні доводив, що він не Минко. На що постійно чув одну і ту ж цинічну відповідь: «А какая разница».
Режисер фільму Тарас Томенко максимально наблизив нас до тих людей, через кінохроніку того часу, через спогади і документи родичів, аби ми відчули дух тієї епохи, мрії і сподівання тогочасної творчої еліти. Кожний новий сюжет – нова квартира і нова історія, інше життя іншого, наприклад, №22 – Остап Вишня, кв. 33 – Микола Куліш. Можна уявити, якою непростою була робота над цим фільмом, адже зараз у цьому Будинку живуть інші люди, багато з них (якщо й не всі), до недавнього часу не знали цієї страхітливої історії.
Їх висилали етапом на Соловки. Арешти відбувались на початку 30-х. Ніхто не знав подальшої їхньої долі. Така можливість з’явилась тільки за часів Незалежності – після розсекречення архівів КДБ. Отже, цитую («Україна молода», 2002 рік): «27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох на півдні Карелії, на виконання постанови політбюро ЦК ВКП(б) напередодні 20-річчя великої жовтневої соціалістичної революції, капітан Михайло Матвєєв власноручно виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення, серед яких приблизно 300 було з України».
P. S. Тут жив і звідси був репресований мій родич Штангей Володимир Фокович – український письменник, автор восьми книг: «Батрачка», «Злочин у степу», «Образа», «Злотий», «Один день», «На землі», «Том новел», «Межа». Належав до «Плугу», працював заступником редактора (Андрій Панів) однойменного журналу, згодом редагував його сам. Також був редактором журналу «Радянська школа». Цікаві факти про нього розповідають у своїх спогадах відомі українські письменники Василь Минко (1972) та Петро Панч (1969). А Остап Вишня – в гумористичному оповіданні «Плуг і плужани». У мене є копії протоколів допитів. Володимира допитували разом з Кулішем. І розстріляли в один день з ним та іншими. Із книжки «Письменники – жертви сталінських репресій»: «Назвемо їх поіменно за алфавітом. Це Петро Ванченко, Василь Вражливий,Григорій Епік, Олександр Ковінька, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валерян Поліщук, Володимир Штангей… Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м’якотілих київських колег (10 років позбавлення волі) і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Епіку, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем).
Настав час братись мені за перо і звести докупи всі цінні матеріали про Володимира Фоковича, які нарешті дочекались свого часу. А поштовхом став вищезгаданий документальний фільм.
До слова. Цей фільм подивитись за честь кожному, хто живе в Україні. Адже засилля російських фільмів ні до чого доброго, як бачимо, не привело. Результат більше, ніж плачевний…
Фото: Валентина Семеняк
Фото: Валентина Семеняк
