— Нема нашої дівчинки… Не розумію, чому так сталося… Мама лежала в реанімації, ще не здорова, але виписали її, щоб не підхопила якоїсь інфекції, бо у неї астма, — розповіла пані Наталя. — Ні я, ні мама не пам’ятаємо моменту аварії. Опритомніли ми аж у лікарні. Можливо, думали в той час про щось інше, не дивилися на дорогу, а може, пам’ять намагається стерти страшне… З водієм Степаном ми не були близько знайомі, лише одного разу їхали з ним до Тернополя. Цього разу я викликала таксиста за візиткою, мали їхати з іншим водієм, але він чомусь не зміг поїхати і відправив нам Степана. Це просто збіг обставин… Я сиділа з донечкою на задньому сидінні, а мати — біля водія. Степан всю дорогу мовчав, єдине, сказав, що напередодні у них в селі був храмовий празник і що всю ніч не було світла…
У Верхняківцях розповіли, що Степан мешкав з бабусею, його батьки були на заробітках за кордоном. Страшна звістка змусила їх повернутися додому. Кажуть, що Степан був добрим і щирим, завжди приходив на допомогу. Три роки зустрічався з дівчиною, наступного року планував одружитися, та, на жаль, не судилося…
