Сьогодні йому 24. Він чарівний молодий хлопець з сліпучою посмішкою. Однак за нею ховається страшна трагедія. Назару Фотюку з Тернополя вдалося вижити після 10-ти ножових поранень, які наніс мамин коханець… Врятувало лише маля холодна ванна.
Тепер Назар показує журналісту «20 хвилин» пожовклі вирізки з газет у яких розповідається про трагічний випадок, головним героєм яких він є сам.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбудуться майстеркласи з виготовлення прикрас на осінню та різдвяну тематику
- На Тернопільщині буде 38 осередків викладання предмета “Захист України”
Фото: 20 хвилин
Там йдеться про подію, яка трапилась 24 року тому в одній з багатоповерхівок на «Східному». Коханець матері, святкуючи з нею 10 місяців малого, наніс малюку 10 ножових поранень. Дитя вкинув у ванну з холодною водою. Крики почули сусіди, які й викликали «швидку». Малюка тоді врятувала холодна вода, від якої звузились судини і не дали померти від крововтрати, кажуть медики. А ще, припускають, що Боже диво… Про саму трагедію Назар знає хіба від бабусь та з цих пожовклих газетних аркушів. Нагадує про це й все тіло у жахливих шрамах.
– Навіть найближчі друзі, знайомі не знають, що насправді зі мною трапилось, – зніяковівши каже Назар. – Коли запитували про шрами, всім казав, що прооперували, бо мав проблеми зі шлунком. Знають все мама, бабуся і брат.
Тоді Назарового кривдника посадили до в’язниці, де невдовзі його життя обірвалось.
Мама й досі проживає з Назаром та його молодшим 17-річним братом Романом, хоча давно позбавлена материнських прав. Однак після смерті бабусі саме Назар заробляє гроші і утримує всю родину. Він досі називає Тетяною мамою. Хоча ця жінка, каже, йому практично чужа. Батько також позбавлений батьківських прав, бо зловживав спиртним.
– Так, ми з Романом – сироти при живих батьках, – розповів Назар Фотюк. – Але ми, як одне ціле, одна купка… Рідніше за нього у мене просто нікого немає. Я за нього – горою.
Зараз Роман навчається у Борщівському технікумі.
У Назара за спиною теж диплом Бучацького коледжу ветеринарної медицини, закінчивши який вступив до Львівського вишу. До кінця навчання залишався рік, однак, Назар залишив його, бо померла бабуся Ольга, яка їх з братом виховувала. І потрібно було дорослішати та брати на себе обов’язки найстаршого у родині. З тих пір де тільки не працював, доля закинула і до Польщі, звідки повернувся тиждень тому.
Разом з бабусею Дарією, татовою мамою, розшукав лікуючого лікаря, яка понад 24 роки тому боролась за його життя, вириваючи разом із колегами малюка із лап смерті. Зараз – завідувач відділом інтенсивної терапії новонароджених перинатального центру «Мати і дитина», а тоді лікар реанімації в обласній дитячій лікарні Неля Скубенко.
– Жахлива історія не залишила байдужим нікого. Так сталось, що я була лікуючим лікарем. Малюк переніс 8 операцій… вижив… І ось через 24 роки знайшов мене. Який красень виріс! Щасливої життєвої долі, тобі, юначе! І бабусі многая літа! – каже Неля Скубенко – відколи дізналась, хто цей красень, то перед очима промайнули сюжети з телевізійних новин 24-річної давнини. Стіни у ванній, забризкані кров’ю і маленьке пошматоване тільце хлопчика, якого понад усе намагались врятувати.
Фото: 20 хвилин
– Його мама приходила під реанімацію, доки тривало слідство, – пригадує лікарка. – Маленька, щупла… Потім, пригадую, коли малюк вже майже оговтався, жінка намагалась його взяти на руки. Дитина тоді її відпихала. І такий у нього погляд дорослий був, ці карі очі… Він сьогодні глянув на мене – я згадала саме ті очі.
Назар з бабусею вже приходили, проте лікар була зайнята з малими пацієнтами. Через кілька днів прийшли знову. Чекали понад годину, доки медик звільниться. Аби подякувати. Аби вклонитись за врятоване життя…
– Я його обняла і просто так стояла, боялась поворухнутися, бо розуміла, що розплачусь, – каже Неля Скубенко. – Він вже у дитинстві так натерпівся, що й на кілька життів вистачило б. Дуже хочу, щоб тепер в нього була щаслива доля. Його «спасибі» коштує набагато більше, аніж всі подарунки та скарби світу. Зараз люблять казати «це зробило мій день». От ця зустріч і їй подібні «роблять» моє життя…
