Він зустрів мене доброзичливою посмішкою та приязним «Заходьте», поки я стояла і мовчи роздивлялась фотографії. Я не раз бувала в «Роксолані», навіть не підозрюючи, що серед усього цього різноманіття магазинів, швейних ательє, офісів і перукарень існує окремий світ. Світ фотографій, жіночої краси, старовинних меблів, фотоапаратів, годиннииків і картин. Бо більшість його світлин – ніби намальовані пензлем. В них закладений певний зміст, окремий сюжет, вони можуть сказати нам більше, ніж тисячі слів. А фотограф зі своєю довгою сивою бородою серед усього цього більше скидається на казкового персонажа.
Наше інтерв’ю із В’ячеславом Костюковим не було запланованим. Це, швидше розмова. Щира, без пафосу. Пан В’ячеслав веде мене із коридору у його «святая святих» – фотостудію, де створюються справжні шедеври. Тут почуваєшся, ніби за кулісами театру. Показує дві величезних скрині. «Оце і все моє багатсво, – каже фотограф. – Це всі мої фотографії». Їх у митця назбиралось близько двох сотень.
Роботи екпонувались у Тернополі, Львові, Києві, Харкові, Запоріжжі, Лондоні, Парижі, Мінську, Бресті, Москві, Санкт-Петербурзі, Сочі та в багатьох інших містах України та країн близького зарубіжжя. Бачили їх і в Верховній Раді України. Він – автор виставок «Моя любов – жінка», «Фотомодель Олеся та її мистецтво», «И Бог создал женщину», лауреат міжнародних фотовиставок, член Національної спілки фотохудожників України, член Міжнародної спілки літераторів і журналістів. Хоча перша робота – учитель фізкультури, згодом – фотокореспондент. З фотоапаратом познайомився у 1953 році. Відтоді – найліпші друзі.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
– Пане В’ячеслав, як ви ставитесь до того, що вас знають більше, як піонера радянської фотоеротики, ніж просто фотохудожника. Вам до вподоби таке «звання»?
– Я вже звик. Дехто осуджує мою творчість, дехто – захоплюється. В Радянському Союзі сексу не було. Тому коли в 1971 році у Тернополі я виставив свої еротичні фото в кінотетрі «Україна», всі ледь не плювалися. Мені пророкували в’язницю. Але прийшов перший секретар обкому Ярковий, хвилину стов нерухомо і дивився. А тоді сказав: «А шо, файно, мне нравится».
– Зараз ви не пориваєте стосунків з друзями із Росії?
– Ні, звичайно. Я народився в Києві, але так сталось, що юність минула в Росії. В мене одна з доньок живе в Томську. Чимало моїх виставок екпонувались саме в цій державі. Я вважаю, що мистецтво не має ні кордонів, ні національностей. І не боюсь бути осудженим. Зрештою, тут я нікому не потрібен.
– Чому ви так кажете?
– В мене понад 60 років стажу. Проте звання заслуженого фотохудожника так і не удостоївся.
– Не всі вважають еротичні фото естетичними…
– Жіноча краса визначила мій творчий шлях. «Моя любов – жінка» – так я назвав свою автобіографічну книгу. На завершенні друга – «Сильніше за любов». Жіноче тіло – прекрасне і ним споконвіків захоплювались. На своїх світлинах, я, як і художник, малюю. Спочатку подумки ставлю кадр, придумую назву і лише тоді переношу на плівку. Любов до поезії навчила мене закладати у кожне фото певний символізм. Без жінки неможливо жити на цьому світі. І я досі не можу визначити, хто я, Дон Жуан чи тонкий лірик жіночого тіла. Я завжди захоплювався епохою Відродження. Це неземна реальність на п’єдесталі реального життя, гімн красі, розкутість духу і сміливість думки. Не було заборонених тем, цензором служили людинолюбство і талант художника.
– В часи, коли фото оголеного тіла було рідкістю і вважалось чимсь погрішним, багатьох такі світлини справді шокували. Зараз же все у вільному доступі в інтернеті.
– Розумію, про що ви. Є еротика, а є порнографія. Еротика – це високе мистецтво оголеного тіла, яке возвишує, дає натхнення, а не лише пробуджує тваринні інстинкти.
– Ви перейшли на «цифру»?
Я знімаю на цифрову техніку, але це зовсім не те. І досі віддаю перевагу плівці. Знані фотохудожники у всьому світі працююють з плівкою На жаль, в нас зараз важко знайти якісну. Та, що зараз випускають – далека від ідеалу.
– Скажіть, а як ви обираєте собі моделей для фото? Є якісь критерії? (Тут фотограф посміхається і робить мені комплімент і запитує, навіщо я обрізую волосся)?
– Знаєте, є люди фотогенічні, а є люди, які не знають, що вони фотогенічні. Правильно підібраний образ, впевненість у своїй красі – ось ключ до гарного фото. Немає некрасивих жінок. У мене нема стандартів краси. Првильний ніс, очі чи ще щось там. Кожна жінка красива, просто потрібно бачити цю красу і вміти її розкрити. Я фотографував багатьох жінок – від простих студенток і домогосподарок до кандидатів наук. Однак є моделі, з якими мені найкомфортніше працювалося. Серед них – Олеся Непийвода, яка зараз в Канаді.
– На превеликий мій подив, у вас є і чудові сімейні фото.
– Так, ось моя дочка. Ось сім’я у соняхах. Також в мене є чимало портретних, пейзажних фото. Я майстер не лише еротичних.
– Як сталось так, що ваші світлини потрапили до Верховної Ради України?
– Я пишаюсь, що був знайомий зі своїм тезкою В’ячеславом Чорноволом. Якби він жив, Україна б зараз процвітала. Він бачив мої фото, зокрема йому сподобалась ось ця (показує – авт.) Тут два дерева ніби символізують два шляхи нашої країни. Він ще тоді хотів забрати їх на екпозицію у Раду. Але так сталося, що виставка там відбулась лише у 2004 році.
Митець показує мені фото, де він із Чорноволом та інші, його особисті. У світлинах – ціле його життя. А мені стає цікаво, про що мріє 76-річний В’ячеслав Костюков?
«Попри мій вік я все ще прагну бути в роботі. Мрію, що знайдуться спонсори, які допоможуть мені організувати виставку у країнах Європи. Вона називатиметься «Він+Вона=Мить – ти прекрасна».
Я, звісно ж, бажаю пану В’ячеславу творчих успіхів і прощаюся. Його старовинний годинник б’є третю. «Заходьте», – знову каже він на прощання і зникає у серед своїх світлин так само блискавично, як і з’явився.
