Жителька села Ридодуби Чортківського району Надія Деренюк щиро шкодує, коли у селі помирають чужі, здавалось би, для неї старенькі люди. Їй найцікавіше спілкуватися саме із старшими. Занотовує їх спогади. 12 років вона досліджує історію села. Надія Степанівна – учитель історії у місцевій школі. У своїй «колекції» разом з учнями школи систематизували не лише дати, а й злами людських доль із розповідей односельців. Найбільше її вразила історія про ієромонаха Студійського уставу Мирона Деренюка.
До могили монаха постійно приїздять люди. Вважають, що місце, де він похований, зцілює. За життя монах помагав людям, виганяв бісів. Але мало хто знає, що він народився у селі Ридодуби Чортківського району. Його могила у селі Дора, в передмісті Яремче. Мирон Деренюк багато років був настоятелем місцевого монастиря. Мав складне життя. Був постійний контроль з боку міліції. Тому літературних спогадів лишилося мало. Щоб дізнатися більше, зверталася до родичів монаха, пише pro.te.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Єромонах Мирон (Михайло Деренюк) народився 22 жовтня 1885 року в селі Ридодуби Чортківського району. В той час морги поля вирішували долі людей. Молодий Михайло закохався в дівчину зі свого села Гурову Катерину. В Ридодубах їх сім’ю кликали Гой. Почуття було взаємним, але батьки Катерини вимагали за дівчину дуже великий викуп – поле, яке належало Деренюкам і називалося Дяків клин. Брат Павло не дозволив цього, бо тоді сім’я Деренюків залишилась би без землі.
Михайло дуже переживав. Став самітником. Ходив до храму і постійно молився. Світське життя було вже не для нього. Розізнав про Скнилівський монастир Студійського Уставу і поїхав туди. Чув, що юнаки покидають цей монастир, бо не можуть витримати там життя. Це ще більше переконало його в тому, що саме цей заклад йому підходить.
Монахи прийняли хлопця, нагодували і попросили вимити підлогу. Він виконав роботу. Але хтось зі старших наказав зробити це ще раз. Михайло помив знов. Мешканці монастиря здивувалися. Висловили припущення, що він стане справді святим монахом.
У монастирі Михайло Деренюк знайшов душевний спокій і розраду. Там він мав інше ім’я – Мирон. Але розмірене життя перервала перша світова війна 1914 року.
Одного разу вночі вдарив монастирський дзвін, скликаючи ченців до молитви.Австро-угорські вояки розцінили це як знак, що подали монахи московському війську. Вони увірвались у монастир. Кілька днів монахи простояли у крижаній воді. Не допомагали ні пояснення, ні прохання. Аж клопотання митрополита Андрея до австрійського цісаря дало результат. Їх відпустили. Але не додому, а до іншого монастиря. Звідти вони потрапили на фронт.
Читайте також
Єромонах ніколи не підняв би зброю на живу істоту. Тим більше не вбив би людину. Одного разу, коли його зі зброєю відправили на передову, він взяв чотки у праву руку, а у ліву незаряджений карабін і пішов на ворога. Промовляв слова молитви: «Господи, Ісусе Христе, Сину Боже, помилуй нас грішних». Вояки дивувалися і не чіпали його. Так монах перейшов лінію фронту. Потрапив у полон до угорського війська, де перебував до кінця війни. Угорські офіцери поважали високого, худого і терплячого монаха.
Здоров’я схимника після війни і полону погіршилось. Він повернувся до Унівської Лаври, яку митрополит Андрей передав монахам Студійського уставу. Надалі вів суворий спосіб життя. Цілі дні проводив у молитві, а на нічну зміну працював у монастирській пекарні. Випікав для монахів хліб.
Монаше життя на той час не було розвинутим. Брати Шептицькі, Андрей та Климентій відроджували духовність у жителів Карпат.
Подружжя Кокурудзів у Дорі надало будинки і землю монахам. У серпні 1935 року там поселилися троє монахів з Святоуспенської Унівської Лаври. Серед них і Михайло. У 1938 році на цьому місці почали будувати монастирський храм. А через рік мешкали вже сім ченців. При монастирі була реміснича школа. Місцевих хлопців вчили кравецтва, шевства і столярної справи.
Двічі комуністи намагались розвалити монастирський храм. Кілька разів приїжджали туди робітники, щоб розібрати старовинні мури і вивезти церковне майно. Але втікали, бо боялися помсти гуцулів. Монастир офіційно діяв до 1941 року. Часто мінялися настоятелі, але у 1943 році було призначили настоятелем ієродиякона Мирона Деренюка. Його настоятельство тривало 33 роки.
Під час війни, 1943 року, на Гуцульщині був великий голод. Єромонах Мирон та брат Порфирій варили п’ятдесятилітрову посудину їжі для того, щоб нагодувати людей. Він завжди знаходив час для людей. Але у 1944 році, коли німецькі і угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по угорських солдатах і втік. Постріл був з боку монастирського будинку.
Монахів заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору. Коли в когось від втоми опускалися руки, його били прикладами. Три дні монахів тримали під арештом у Яремче, замкнувши в якомусь льосі. Знущалися, не давали їсти. Спочатку про монахів подумали, що вони євреї. Мали розстріляти. Коли справу вивчив вищий офіцер, він звільнив монахів. Офіцер також був віруючим.
Після закінчення Другої світової війни радянська влада вимагала від духовенства зректися своєї віри й церкви і перейти на служіння Російської православної церкви. У1946 році владика Теодор Ромжа висвятив ієродиякона Мирона на священика. Після свячень отець Мирон відвідав Унівську Лавру і отця архимандрита Климентія. Тут його заарештували, довго допитували, але через декілька тижнів відпустили.
Багато інформації взяла зі спогадів Баюк Дарії Степанівни, жительки села Ридодуби. Відомостей про той період життя ієромонаха майже нема. Її дідусь, Деренюк Михайло, був двоюрідним братом братам Павлові і Михайлові (Мирону) Деренюкам. Дарія Степанівна розповіла, що Мирон повертався назад у Ридодуби хворий і замучений. Переховувався. Втікав від НКВС. Їхав через Бучаччину на Чортківщину. Дорогою потрапив у село Добре Поле Бучацького району. Там його прийняла переховатись ніч одна бідна вдова. Монах був вдячний їй до кінця життя.
Хата, в якій була викопана криївка, де переховувався монах Мирон
«Совіти» тоді вербували багато людей з села. Звідки чекати зради, було невідомо. Були у селі запроданці, які вислужувалися. Монах прийшов додому восени 1946 року. Якраз вдарили перші морози. Був втомлений, голодний, хворий. Ступні ніг були всі стерті, в міхурах і крові. Він привіз релігійну літературу, молитовники.
У хаті була викопана криївка глибиною, як каже пані Дарія, «ще так раз, як висота хати». У тій криївці і переховувався монах. В хаті було дві маленькі кімнатки і маленька комора. У цій коморі близько півроку служив отець Мирон. Вечорами, коли все село спало. Збиралися односельці, щоб відслужити службу. Сім’ї Деренюків, Щурів, Головатих, Карвацьких.
Хтось здав монаха радянській владі. Підозри є, але мало доказів. До Михайла – брата Мирона, дійшла звістка, що на його сім’ю написали донос про те, що вони переховують у своїй хаті бандита. І ось, міліція вже йде по вулиці. Сусіди прибігли наперед і повідомили про це.
Монах, як був одягнений, взяв свої книги і вибіг на подвір’я. Було дуже холодно. Надворі рання весна. Ще лежали сніги. Мирон побіг до стодоли і виліз на горище.
Звіялася завірюха, і, поки вони зайшли у двір, сліди монаха замело снігом.Напевне, сам Господь не дав його до рук влади. Вітер вщух. Гості зайшли до хати і почали нишпорити. Питалися, де ворог радянської влади, де бандит і злодій. Подумали, що якби він біг до стодоли, то сліди видали б і пішли ні з чим. Ієромонах розумів, що далі бути у хаті неможливо. Попросив брата Михайла відвезти його на Чортківський вокзал. З тих пір він не був у своєму селі жодного разу. З Чорткова поїздом він поїхав на Івано-Франківщину до Дори.
Родичі монаха –Дарія Степанівна Баюк та її дочка Ганна
Богослужіння в монастирі ієромонах Мирон відправляв недовго. Представники влади запропонували монахам зректися віри і залишити монастир. Ченці відкинули це. Тоді їм наказали залишити монастир і заборонили жити в Дорі.
Жителі села переховували монахів по своїх будинках. Однією з родин, котрі запросили до свого помешкання монахів була родина Ганни Дуб. Вони служили у їх помешканні в одній із кімнат. Задля безпеки у кімнаті, окрім дверей надвір, зробили двері за хату. Відразу за хатою був ліс. Коли йшли вороги, монахи відкривали задні двері і втікали у хащі. Сім’я Дубів через якийсь час після смерті ієромонаха Мирона переїхала проживати у село Білобожницю Чортківського району. Багато розповідали про життя святих старців. Старша дочка Дубихи Марія, красуня і розумниця, теж пішла у монастир. Потім її перевели на службу до Італії. Галина забрала туди і свою маму.
Влада Яремче вимагала, щоб єромонах Мирон покинув Дору. Схимонах Порфирій, захищав настоятеля. Казав: «Ми вже не молоді і хочемо один одного похоронити».
Монахи хотіли побудувати собі хату в Дорі біля монастиря. Всякими шляхами добивалися рішення про виділення земельної ділянки під забудову. Допоміг сільський голова Дори Юрій Івасюк і дозвіл отримали. Почали будувати хату. Але з Києва прийшло розпорядження, щоб у монастирській церкві організувати музей атеїзму. Це сталося 1963 року. Музей проіснував до 1990 року. Два довоєнні монастирські будинки спочатку забрали під гуртожиток для робітників, пізніше один будинок віддали місцевій школі, а другий під державну швейну артіль. Монахи мешкали в новозбудованому будинку поряд із колишніми будівлями монастиря святого пророка Іллі.
Помер ієромонах Мирон у 1976 році. «6 січня 1976 року в Дорі безперервно йшов дощ. Вранці отці відправили Службу Божу. Отець настоятель Мирон почувався дуже знесиленим. Він поблагословив святу вечерю і ліг у ліжко. Потім попросив свяченої води і кропила. Встав, покропив кімнату, свої чоботи, немов готувався до далекої дороги. Тоді ліг, і його душа відійшла у вічне життя до Отця Небесного, якому він свято служив у своєму земному житті». Так розказував про смерть отця місцевий житель Іван Федорчук.
Представники влади не перешкоджали похорону. Спостерігали збоку. На похороні були ієромонахи, священики, монахи, монахині, які приховували свій сан. Ієромонаха Мирона Деренюка поховали у Дорі, на цвинтарі біля парафіяльної церкви.
