– Тітко Маріє, я до Вас на іменини приїду. А ви до кінця листопада маєте бути здорові, як цвяшечок… Чуєте, бо полюбила вас, як свою рідну бабцю, – так щебетала Леся до моєї мами, яку виписували з лікарні.
Була ця жінка з тих, в кого душа нарозтвір. Плакала, прощаючись, наче ми були знайомі не чотири дні, а пів життя. Я і сама прикипіла до тої Лесі, до її щирості. Ніби вона виявилась не була кількаденним епізодом у важкі дні материної хвороби, а давньою подругою дитинства, з якою хочеться при короткій зустрічі наговоритися.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– А чоловік мій як почув, що мене забрали в лікарню – їде з Польщі, із заробітків – все кинув. Любить…
Читайте також
Леся світиться щастям від однієї думки про зустріч. І якщо не поділиться тим світлом щастя зі всіма, хто в палаті – наче погасить його. На підсвідомості розуміючи: той вогонь в душі, вогонь почуттів можна зберегти лише передаючи його далі. В своїх сорок Леся виглядає мало не дівчиськом: світло русі нефарбовані зроду коси лягають хвилями довкола худенького, змученого хворобою личка, ніби обрамлюють ніжний графічний малюнок. Злегка потерті джинси та светрик роблять її жіночу поставу злегка хлопчакуватою. І не подумаєш, що ця жінка – матір чотирьох дітей.
Вдруге вийшла заміж Леся вже свідомо – знайшла свою людину, того чоловіка, який береже її від її ж довірливості. Бо надто щире серце Лесине торочать спритні люди, наче старого светра. А їй і не шкода. А їй і невтямки, що можна жити інакше, криючись у своїх переживаннях та емоціях. Накопичуючи довкола себе пишноту,стираючи скарби на денці душечки макової…
Каже її чоловік, що за кілька місяців в них пішло вісім мішків муки. Ну, любить вона пекти – догоджати своїм рідним. Сусідки теж люблять пекти, а не завжди мають борошно – ходять до Лесі, як до продовольчого складу. Та й родина знає – що вона завжди талує торбу всім, що Бог послав, тільки спитай.
З одною такою родичкою познайомилася в лікарні. Кума Ірина привезла «швидкою» Лесю з коліками в животі. Щось там вони святкували вдома – обоє були трохи «під градусом». Але якщо Леся відразу зі всіма серед ночі перезнайомилась, а потім пішла іншими палатами шукати цигарку, то Ірина майже на вухо, але так, щоб чула ціла палата, жалілася:
– Ото маємо щастячко. Недавно позбавили батьківських прав – відреклася своїх дітей, пиячить. Шия з намистом, а голова зі свистом. – іще багато чого такого нашептала, від чого Леся в моїх очах зробилася мізерною.
До ранку, пильнуючи хвору маму, не зімкнула очей. І всякчас переді мною виринало четверо діточок, які йшли шнурочком, невмивані, голодні, затинаючись малими ніжками від безсилля десь біля дитбудинку… Як так можна, – наростало обурення в моєму єстві.
Приглядалася до неї, ніби на лобі мало бути написано, з якого вона тіста замішана. Акуратно зі смаком вбрана – не скажеш, що п’яниця. Правда, слів не особливо вибирала, говорила голосно і надто емоційно, певно, через горілку. Господи, четверо дітей кинула…
А кума Ірина піддавала жару, сяючи золотими зубами. Мовляв, яка пташка, така й пісня. Мала такого доброго чоловіка, ну, пив, ну, ревнував, але то через раз в сім’ях буває. Чотирьох дітей надбали, а вона – фіть – і пішла від нього. Діти малі, грошей нема, а Леська зі своїми вимогами. Але якогось заарканила. Пішов на чотирьох дітей, певно налила йому якогось зілля. Годить їй, як лихій болячці…
Ірина – повна протилежність кумі. Вдягнена якось похапки, нерозбірливо, одна нога в порваній шкарпетці, яку вона постійно ховала під одіяло, а інша – взагалі боса. Певно, коли Лесі стало зле – не мала коли збиратися, думала я.
На другий день Ірина поїхала до Лесиного дому в приміське село, бо її оселя далеко – на Сумщині. І так там кілька днів господарювала, що чоловік, коли приїхав з Польщі, тиждень відмивав та чистив хату. Потім розповідав: не знав, що бувають такі капарні жінки.
А Лесина енергія поширювалася не тільки на сусідів по палаті. Шастала вона десь кожних півгодини за межі кімнати, як виявилось згодом, до одинокої бабці, яка лежала самотньою. То занесе їй що поїсти, то покличе медсестричку, то просто зайде спитати, чи чогось треба. Зі всіма людьми вона сходилась буквально за секунди спілкування. Бо її безпосередність та щирість розправляла запечатані байдужістю душі.
То півбіди, що в самої проблеми зі здоров’ям, – вона роздавала те, що на вагу не йде. І, як на мене, навіть не замислювалася, чому їй не всі відповідають тим самим. Іржавоока заздрість не заглядала до її душі так часто, як до інших. Тому для неї було все простішим та звичайнішим – комусь допомогти навіть не за «дякую», бо так має бути.
В нас надумали багато приповідок до подяки. Майстер з ЖЕКу казав: «Дякую забагато, а чвертка – саме то!», мало не щодня чуємо:«За «дякую» тато з мамою не спить», «Дякую» не булькає», «Дякую» на хліб не намастиш». Забуваючи, що кожне слово, вимовлене з вдячністю, несе великий енергетичний посил. Лінгвісти «розшифровують» слово «дякувати» приблизно так: «Ви мені зробили добро, я думаю, що пам’ятаю про це». Тож первісне значення слова «дякувати» пов’язують зі словом «думка». А моя бабця казала, що відповідати на подяку «нема за що» не можна. Краще – «на здоров’я!»
Отак собі згадала за бабусині приповідки, коли сказала «на здоров’я» малому Сашку, якого вгостила яблучком. Діти прийшли до Лесі з самого ранку. Старша донька – студентка, вбрана, як картинка, з маминими русими косами, з очима, в яких втопилося небо – такі сині. Троє хлопців доганяли одне одного віком і зростом. І видно було відразу, що сестра для них – авторитет. А маму обняли-обліпили, як бджоли вулик.
Як дітям треба мами… Як вони до мами горнуться, хоч вона їх покинула, думала я, дивлячись на те сімейство. І таки не втрималась:
– В дитячому будинку, певно, не їсте щодня цукерки, візьміть, маю кілька шоколадок, потім собі порозкошуєте…
– В якому дитячому будинку? – Леся аж зіщулилася вся, наче її обдали холодною водою, – про що ви?
– А хіба діти не живуть з вами порізно? – якось машинально вирвалось у мене запитання, хоч в голові пазлики почали складатися в картинку. Надто виразно було видно з Лесиної реакції, що таке запитання вона чує не вперше і воно в неї викликає не злість чи роздратування, а подив. Не мни слова, говори просто, казала мені бабця. Тому я не вигадувала ніяких обхідних натяків:
– Тут розповідали, що ви дітей віддали до дитячого будинку, коли вдруге побралися…
– Знову Ірина обливала брудом! – видихнула Леся, – скільки вже років знаємо одна другу, скільки пережили, скільки її совістила. А вона знов і знов вигадує якісь жахливі історії про мою сім’ю, бо зі своєю не склалося…
Тут я вимовила із жалем, що зачепила цю тему, якісь фрази про людську заздрість і попросила пробачення за те, що погано подумала про неї. Леся лише махнула рукою, мовляв, не вперше, не беріть до голови.
Як казав один філософ,чим ширше ти відкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти…
