Трохи теплих Зарваницьких історій

Одного разу  до мене несподівано заїхали друзі з південного Миколаєва. Вони їхали відпочити в Карпати і дорогою вирішили подивитись Тернопілля. «Десь тут недалеко є Почаївська Лавра, хочемо туди». А мені, якщо чесно, не хотілось туди .  Я тільки звідтіля приїхала під «особливими» враженнями… Ні, ні, що ви, це надзвичайно потужне святе місце. Враження були від «обслуговуючого» персоналу. Коли в мене відмовились брати записку за  померлих із вказаним «розкольницьким» іменем Орест. Та ще й настрашили, що всі розкольники горітимуть в «гієнє огнєнной». Отож я запропонувала друзям поїхати в Зарваницю. Спочатку туди, а потім можна й до Почаєва.

Це була Божественна пора: середина літа, пора цвітіння лип. А їх у Зарваниці чимало, ростуть обабіч доріг. А ще – середина тижня, середа. Ніде нікого. Тиша і благодать. Біля старої церкви (де знаходиться оригінал Зарваницької ікони) – нікого. Обідня пора, служба скінчилась. І головне – тиша. Така особлива, дзвінка, настояна на вогниках медових свічок. Ця тиша супроводжувала нас скрізь. Недарма ж кажуть, що Бога можна почути тільки у тиші. Майже увесь день ми насолоджувалися тією тишею, впивалися цими відчуттями донесхочу. Доти, доки нас не покликав на вечірню дзвін. А в новому храмі  такий простір, така велич, такий неосяжний огром!  Уявіть собі, нас троє, священик править службу. Збоку черниця перебирає намистинки вервиці, у кутику з написом «Сповідь» куняє інший священик. Я несміливо запитую у черниці: «І що, зараз можна піти до сповіді?». «Якщо ви готові, то звичайно». Я тихенько підійшла до священика…

Ще жодного разу у своєму житті я не мала такої довгої сповіді. Вже й служба скінчилась, а ми все спілкувались з о. Петром. Про що ми тільки не говорили!

Коли я вийшла з храму, моїх знайомих, ніде не було, вони як крізь землю провалились. А між тим, обмовились, що також хотіли потрапити до сповіді. Кинулась їх шукати, знайшла аж біля джерела. Кажу до них: « Ходімо, ви ж хотіли до сповіді». А вони перелякано, майже в один голос: «Ти що, якщо тебе сповідали майже сорок хвилин, то що тоді за нас казати». Одним словом, злякались мої друзі, хоча думаю, не були готові.  Попри те, враження від Зарваниці отримали колосальне і все дивувались, що до цього часу нічого не чули про цю місцину. Був 2005 рік. Відтоді минуло вже трохи часу, але мої знайомі, як дзвонять, то ще й досі згадують ту поїздку до Зарваниці.

Іншим разом були харків’яни. Жінки були в штанях, боялись їхати. Довелось провести «профілактичну» розмову, щоб переконати у позитивному рішенні. Таки переконала. А одна жіночка – аж  з Дніпра. Зацента така: «Та ви що, – каже мені, – як дізнається моя бабушка, що я була в греко-католиків…».  Я їй про любов, а вона мені про бабушку, я їй про Єдиного Бога, а вона мені про грізну бабушку… Зарваницьких історій у моїй пам’яті чимало, але всі вони такі теплі, щирі, дружні. Може тому й написалось мені одного разу ось це.

«Я – в Зарваниці, я – в Раю»

Липневий ранок пада мені до ніг –

Крислата липа обсипає цвітом.

Здається, що зарваницькі джмелі

Літають, мов птахи, над всеньким світом.

Там ладан із церкви чути

Ще на початку села.

І радіють із того дива найбільше діти,

Бо ця радість їхні серця звеселя.

Там маленький Христос з ними бавиться

І веде їх до церкви зрання.

Там старенькі бабусі моляться,

Як і личить: великодньо й щодня.

Там африканський лелека над церквою

Звів для себе й дружини гніздо.

І щодня його діти просяться:

«Татку, нам тут добре давно…».

Там дерева сповідаються просто неба!

І причащаються пташиним співом неземним.

Там так пахне любистком і м’ятою –

І корови не такі, як у всіх.

Людей там на прощу – море.

І моляться тоді Небеса.

Там з джерела б’є вода чудотворна

І Матінка Божа всім серця відкрива.

Там співає Душа,

І посміхається Пречиста Діва з Неба…

Я – в Зарваниці, я – в Раю…

І мені більше нічого не треба.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram