У гості до Квебекуа , або добре там – де нас нема (дорожні нотатки)

Незвичайність провінції  Квебек, яка знаходиться в Канаді, як на мене, в тому, що основна мова тут – французька. Іноді здається, що ти знаходишся не на американському континенті, а в Європі, зокрема у Франції. Особисто у мене постійно було таке відчуття. І лише політ над Атлантикою повернув до реального життя. Оте традиційне для французів «Бонжур, мадам, месьє, мерсі боку, оревуар або коман са ва», які відразу вловлюєш (бо чогось же таки та й навчали у рідній школі) налаштовує на дивну хвилю і дивне сприйняття цієї території, як такої. До речі, місцеві фанатично вболівають за рідну мову (не корінні, бо їх фактично залишилась жменька, вони просто знищені, розтоптана їхня культура, традиції, у них не вистачило сили духу, протистояти у свій час чужинцям), а ті, що проживають на даний момент. У Квебеку вас не візьмуть на роботу, якщо ви не знаєте французької. Для її швидкого вивчення створені всі умови: вам платять гроші, аби ви тільки йшли на курси вивчення цієї мови. Між тим, кидаються у вічі написи на дорожніх вказівниках.  Величезними буквами – французькою і малюсінькими – англійською. Торонто, яке знаходиться за 100 кілометрів звідси – вже англомовне середовище. Особисто для мене Монтреаль (у нас для полегшення вимови викидають букву «т») розпочався з…

Метро

Через часті «корки» на дорогах (або як їх тут називають «трафіки») на околиці та в центрі міста, на допомогу приходить рятівне метро. Щоправда, не всі ним користуються. Всі, хто мають авто, їдуть на них і вперто вистоюють у довжелезних багатогодинних трафіках. Моя приятелька  вирішує всі свої справи набагато простіше. Вона живе у передмісті Монреалю Розмаре. Отож авто паркує біля найпершої зупинки метро. У такий спосіб встигає скрізь і всюди. Справді, в метро можна встигнути зробити багато того, чого не встиг вранці або ще раніше: читати, малювати, вчити тексти, слухати музику, працювати в Інтернеті, їсти тощо.  Наше і їхнє метро – це земля і небо. У нашому збирається велика купа людей. З них не всі можуть втиснутись у вагон. А там…не лови гав. Злодії працюють на «повну катушку». Для них зараз в київському метро настали золоті часи. Мої знайомі жартують, що якщо ви везете в банці яйця, то вони від «давки» і тисняви  можуть зваритися. Переповнений вагон монреалівського метро, це коли всі сидять і… двоє-троє стоять. А так ,зазвичай, вільно. Вражає інше – багатобарвна  публіка. Так – так, якраз багатобарвна. З різних куточків планети: білі, чорні, жовті, коричневі відтінки шкіри. Різноколірне волосся, чудернацький одяг, химерні зачіски. А звідси – різноманіття мов. Краще не дослухатись, бо відчуття таке, ніби ти у вулику. Та й нема змісту – все одно нічого не зрозумієш. Безкоштовна багатосторінкова підземна газетка «Мetro» на кожному кроці. Монітори сповіщають про най-най-найостанніші новини та плітки. 26 квітня, наприклад, впродовж дня йшло нагадування про Чорнобильську річницю. А 1-го травня – про день міжнародної солідарності всіх «трудящихся»… Окремо відведені у підземці місця, де творчі люди (музиканти, композитори, співаки, незалежно від освіти) можуть давати концерти, щоб поповнити свої кишенькові запаси. Тут можна перекусити, або поїсти. Але, якщо ви можете це зробити в якийсь інший спосіб (наприклад, приготувати самому), то краще стримайтеся. Бо на кожному кроці на вас підстерігає…

«Пластмасова» їжа

О! Це справжнісіньке лихо для північно-американського континенту. На вигляд овочі і фрукти неперевершені – і так впродовж всенького року. Хлібобулочні вироби нашпиговані «всім» так, що у ваших руках дуже легко змінюють форму. Жінки (особливо з діаспори) настільки заклопотані кар’єрним ростом і виживанням, що практично мало хто готує – купують напівфабрикати. Окремо про фрукти та овочі. Вони вирощуються здебільшого гідропонічним способом, під плівкою і без грунту. Мабуть через те 80 відсотків населення страждає алергійними захворюваннями. Дітям категорично заборонено в школі їсти чіпси або пити кока-колу. Тільки з дозволу батьків (у письмовій формі). Школа знімає із себе відповідальність за здоров’я дітей. Живої їжі прості  квебеківці (хоча вони себе називають квебекуа) практично не бачать. Хіба якщо завозять її з Мексики або Колумбії. Чисту біологічну їжу можуть купувати тільки заможні люди. І якщо вас хтось раптом пригостить кавою, наголошуючи, що це «кава-органік», знайте – це прояв найвищої шаноби. Хоча в мене при поєднанні цих слів була чомусь асоціація з…міндобривами. Кава й справді була неперевершеною, особливо з рук пані Лариси, у якої завжди зупиняються під час гастрольних концертів відомі артисти і у якої нам також пощастило певний час гостювати. Надзвичайо цікава жінка. Постійно прагне духовного вдосконалення: жила і практикувала цигун – мистецтво саморегуляції в китайському монастирі Шаолінь. Побувала в ашрамі найбільшого сучасного Вчителя  Сатья Саї Баби в Індії. Передня частина її будиночку (по нашому – ганок) «виходить» в місто, а протилежна – в ліс. Це райський куточок та ідеальний варіант, коли ти впродовж дня працюєш у місті. На її невеличкому подвір’ї постійно ведуть баталії…

Білки, єноти, кардинали

У мене було відчуття, що в них білки, як у нас горобці, або як в Індії мавпи. Вони скрізь, де тільки можна їм бути. Спочатку це дивує, а потім вже звикаєш. Колір бридкий – сірий як у наших…щурів. Рудих білок там не зустріла. Канадійські білки дуже нахабні та агресивні. Якщо ви кинете їй горішок – начувайтеся, бо вимагатиме ще більше, стрибатиме на вас, може пошкрябати. Єноти мабуть мають людей за дивних створінь, бо поводять себе дуже вільно і з викликом. Через те, просто так відкрити на ніч балконні двері не ризикне ніхто. Відчиняють, але натягують захисну сітку. Ці створіннячка після зимової сплячки вічно голодні і вічно в пошуках харчів. Тож якщо ви винесли відходи на вулицю в бак (для сміття) – вранці довкілля  вашої оселі годі буде впізнати, а сусіди дивитимуться вовком… Якось наша емігрантка забула натягнути сітку, то серед ночі прокинулася від якоїсь вовтузні. А то нічні смугасті гості відчинили холодильник і вечеряли всім сімейством. Вигнати не змогла – пішли згодом самі, як в холодильнику стало порожньо. Кардинали – фантастично красиві пташки: вогняного кольору, з блакитною коронкою на голові. Як папужки стрибають з гілки на гілку і прикрашають дерева особливо навесні, коли віття дерев ще оголене і не вбране в зелень. Набагато гірша ситуація із скунцами. Якщо котрогось із них переїде вночі машина (а так, зазвичай, і буває), то сморід від цієї бридоти триматиметься ще з тиждень. Велике щастя, коли це стається там, де нема поселень. Подалі від великих міст збереглися бобри, про яких ми зараз можемо хіба що в казках прочитати. У них своє традиційне життя. На річках вони будують свої загати, хатки. Бобрів у Канаді як і всіх інших тварин дуже люблять і шанують: їхнє зображення можна побачити на багатьох монетах.

А от медицину…

Чому лікар в Канаді хоче жити?

У Канаді краще не хворіти, бо якщо ти захворів…Треба йти до лікаря. Але лікар хоче жити, тому він посилає вас до аптекаря. Аптекар також хоче жити – виписує купу всіляких пігулок (у Канаді ліки сильнодіючі). Але дивна річ, пацієнт також хоче жити, тому придбані ліки він… свідомо викидає в унітаз. Дози всі настільки «конячі», що за 15 хвилин вам можуть «бути капці». Дослівна інформація з уст нашої емігрантки Люди Варчук, яка живе в Монреалі вже багато років. Якщо ж ви хочете до спеціаліста, треба записуватись і чекати… чотири, сім місяців, або рік. Залежно до кого вам треба. Дуже болить вухо? Запис. Чекайте. Викликати швидку? Госпіталізують, але нема гарантїї, що вас відразу подивиться спеціаліст. Вас запишуть у спеціальний листок чекань. Це може статися через місяць часу. А гормони, антибіотики, антидепресанти сильної дії – гарантовано, відразу і у великих дозах. А якщо вам щось треба відрізати, пришити – нема проблем: швидко і якісно, у будь-якій кількості. Особливо користуються популярністю косметичні (пластичні) заклади, де за короткий термін часу з жінки роблять чоловіка і навпаки. Багато їде американців, бо у них це «диво» коштує дуже дорого, а в Канаді лише якихось там …44 тисячі доларів. Отакі от переваги безкоштовної медицини. Так, Ви можете піти до терапевта. Але він Вам випише ліки, які не гарантуватимуть Вашого одужання. Він просто скаже: «Якщо це Вам не допоможе, приходьте через тиждень, випишемо інші». Ти не можеш не купувати приписані ліки, бо тоді тобі не закриють лікарняний лист. Хірургія там справді неперевершена, їй нема рівних у світі. Цією ситуацією дуже користаються різного роду шамани, цілителі, гіпнотизери і всяке таке інше. А хворі люди шукають порятунку, хапаються за соломинку – йдуть до них. Останнім часом з’явилась нова «пошесть» – релігія вуду, яку завезли з Нігерії. Це різного роду магічні ритуали, під час яких у себе на батьківщині в жертву приносять немовлят. А по відношенню до інших людей – застосовують гіпнотичний вплив. Уявіть собі, як страждають «білі», коли в них на роботі працюють «чорні», котрі фанатично поклоняються вуду… Одна наша емігрантка мало не стала жертвою тільки через те, що в  її  офісі працював подібний «вудівець».

Тиха революція

Про неї я почула від корінних  мешканців французів і була не те що здивована, вражена. Кілька разів перепровіряла інформацію в наших емігрантів. Скрізь вона підтвердилася. Всі ми знаємо, що в Канаді «головний шеф» –  прем’єр –міністр, президента нема, а на канадійських доларах зображена англійська королева, на копійках – бобри, кленові листки і всяка подібна всячина. Так от, на початку  60-років фактично і практично країною правило догматичне  церковне духовенство. Різного роду справи сімейні і професійні можна було вирішувати в першу чергу на церковному рівні, а вже потім на державному. І от люди не витримали, як мені розтлумачили, тихо від’єднали державу від церкви. Одним словом, з одних крайнощів – в інші. Що я маю на увазі? Зараз про духовний рівень не може бути й мови. У Монреалі, де найбільше церков та костелів, нема кому в них правити, тому що нема бажаючих вчитися в духовних семінаріях. Вони також закриваються. Натомість фантастичної краси костели не перетворюють на склади, як це було у нас за комуністів, а…переробляють всередині під…гуртожитки. Ставлять металеві конструкції і… готово. Уявляєте, зверху – костел, а всередині – гуртожиток. Наразі більше діючих – російських та українських церков, куди ходять наші емігранти, але не молоді, здебільшого, старше покоління. Та це ще нічого… Лається місцеве населення, використовуючи замість лайки слова… церковного начиння та атрибутики. Це важко уявити, але сьогодні, на жаль,  це факт.

І як наріжний камінь, як нездоланна вершина, височіє над містом старовинна Ораторія Святого Йосипа (Сен Жозеф). Підійматись дуже високо. Якщо пішки – це вже проща. Можна з допомогою автівки. А всередині, на верхній поверх – ліфтом. І тоді Вашим очам відкривається надзвичайної краси панорама. Про чудесні зцілення, які тут відбувалися, свідчать фотопанорамна алея та милиці, які позалишали хворі. Місце надзвичайно намолене. Це рукотворне камінне диво належить брату Андрію, ідея якого багато сотень років тому була втілена в життя. Шкода тільки, що багато людей приходить сьогодні сюди як…до музею. Багато безробітних канадійців навіть не підозрюють, що оскільки Святий Йосип, чоловік (опікун) Марії,  був гарним робітником, то дуже добре до нього звертатись  в разі втрати роботи.

І ще одне місце, де Душа зустрічається з Першоджерелом – це Базиліка Нотр Дам. Монреалівський Нотр Дам на відміну від суворого Паризького – світліший і лагідніший. До речі, хтось з українців подарував їм Ікону Матері Божої Неустанної Помочі. Вона дуже гарно вписалася в тамтешній церковний інтер’єр і незмінно налаштовує на ностальгійну хвилю рідності.

Чому листок клена символізує Канаду?

Кленів в Канаді, й зокрема в Квебеку,  сила-силенна. Але всі вони різної породи. Через те влітку (а особливо восени) вражає їхня багатоколірна гама. Але справжня родзинка в іншому. Кленове свято для канадійців розпочинається в березні, коли вже починає розтавати сніг, коли нарешті падає мороз, коли тепліє в повітрі. (А зими тут надто суворі! Читайте Джека Лондона – авт.). Так само як у нас плачуть  соком берези, так само в Канаді плачуть…клени. Але кленові сльози підприємливі канадійці вміло перетворюють на…гроші. Із цієї події роблять справжні святкові відпочинкові шоу. Приїжджають сюди сім’ями, щоб зустріти майбутню весну і провести зиму…кленовою цукеркою. Це справжній ритуал! Сік збирається в чани, там вариться. Ви купуєте порцію цього варева, і – вихлюпуєте його на сніг. Кленова солодка маса (яка нагадує мед) починає гуснути. Ви берете патичок і спритно накручуєте її на нього. Маєте готові кленові льоди. Як хочете, так і називаєте це творіння. Найбільше з цього дива тішаться діти, особливо міські. Вони завжди з нетерпінням чекають на «кленові» дні. Кондитерська промисловість пішла ще далі. З кленового соку виготовляють різні солодкі приправи, лікери, цукерки тощо. А для гостей та туристів – це гарні сувеніри.

Особисто ж  у мене, коли я поспілкувалась в Квебеку з багатьма людьми (як корінними мешканцями, так й емігрантами) з’явилось власне бачення канадійського символу. Тут представлені національності та народності практично всієї планети. І я не відчула їхньої спорідненості, основи, того центрального стержня на якому все тримається. Бо країна так само як і людина має мати свій родовід, своє першоначало, свою точку відліку, яка губиться в сивих віках. Квебеку тільки понад чотири сотні років. В історичному розрізі це мізер. Різноманіття людей в Канаді (та й в Америці) таке саме як і різноманіття отого кленового листя. Вони ніби на одному дереві, але разом з тим приходить пора – опадають, губляться, так і не згуртувавшись до купи. Так само як і люди – кожний сам по собі.

«А ти хотіла б тут жити?» – запитували мене не раз у Квебеку, сподіваючись почути позитивну відповідь. Напевно я всіх розчаровувала своєю відповіддю, ні не тому, що я патріотка чи щось інше. Все набагато прозаїчніше: « Вчора я намагалась  зварити український борщ. Але цибуля, яка смажилась на сковорідці… там не пахла». Оце і вся проза життя.

Фото з мережі Інтернет

Фото з мережі Інтернет

Фото з мережі Інтернет

Фото з мережі Інтернет

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram