Стефа повернулася до… дому. Мимоволі подумалось – до рідного. Однак, де той її рідний дім, направду, віднедавна достеменно вже й не знала. У тернопільській «мотрисі», як називали місцеві приміську електричку, незважаючи на спекотний червневий суботній день, було доволі вільних місць. Всі, хто мав поїхати із задушливого міста, поїхали ще вчора, у п’ятницю, напередодні вихідних. Жінка ще здалеку обрала собі місце в кутку, де довкола нікого не було. Поставила тугенько напаковану валізу і нарешті сіла: стомлені ноги аж гуділи. Звільнила їх від ремінців, що «повгризалися» в шкіру і зняла босоніжки. Не комплексуючи, лягла на дерев’яну лавку, яка служила пасажирам за місце. Електричка здригнулася і повільно, немов гусениця, поповзла під розпеченим сонцем у напрямку Львова, де на неї чекала «італійська» маршрутка. Стефа поверталася до нового дому. Намагалася зібратися з думками, що хаотично крутилися в голові і ніяк не давали зосередитись… Дивно, чому люди мотрису називають мотрисою? Когось вона їй дуже нагадувала. Тільки кого?
Скільки ж це часу промайнуло відтоді, як вона, звичайна сільська жінка відважилась на відчайдушний крок – їхати за кордон, щоб заробити якусь копійку? Десять років злетіло, як один день. Десять років Стефа не була вдома. Економила на всьому, все, що заробляла, пересилала рідним, сподіваючись, що чоловік розумно розпоряджатиметься грошима. Чужа країна повільно «затягувала» її у свої тенета, не даючи хоч на мить розслабитись, аби зрозуміти, що не все у цьому світі можна купити за гроші, от, наприклад, любов… На одній із зупинок до електрички увірвалась ватага молодиків, які вже були на підпитку. Вони нахабно поводились: голосно реготали, лаялись, штовхали одне одного і розповідали непристойні анекдоти. У повітрі запахло ковбасою і свіжими огірками: новоприбульці розстелили газету і почали на ній розкладати сяку-таку їжу, де й знайшлася пляшка горілки. Стефу охопив відчай, бо скрізь, куди б не ходила, перебуваючи тут, в Україні, на рідній землі, бачила багато п’яних чоловіків, молодь. Свого чоловіка не впізнала – спився «до ручки». Дух отого п’яного спруту ніби переслідував її, і навіть тут, у громадському транспорті. Враз відчула себе самотньою і покинутою. Десь глибоко всередині майнуло заперечливе: ні, не тебе покинули, а ти всіх покинула, бо понад усі життєві цінності на перше місце возвеличила матеріальну планку. Мотрису легенько погойдувало збоку вбік. Вона немов намагалась заколисати і приспати всі Стефині тривоги і налаштувати її на позитивну хвилю буття. Однак раз у раз втручалась підсвідомість і через асоціативні візуалізації повертала жінку до реального життя. Мимоволі Стефа «зачепилась» поглядом за вродливу дівчину, мабуть майбутню студентку. Так подумки охрестила ту, що тримала в руках книжку. Не планшет, не айфон, а книжку. Давно не бачила, щоб хтось у транспорті читав не електронну, а звичайнісіньку паперову книжку. Сумно зітхнула, згадавши за доньку, адже Соломійка теж могла вивчитись на вчительку, або… або, дивно, як не напружувала фантазію, та так і не змогла уявити свою доню в образі якоїсь професії. Втім, Соломійка сама собі її обрала, ні з ким не порадившись, ні в кого не запитавши… Доця зганьбила її на все село. Не закінчивши десятого класу, стала… мамою. Як там було насправді, один Бог знає, а їй залишається тільки здогадуватись.
Перегляньте також:
Хто ж він тепер для Стефи? Чи й не зять? Одним словом, сусідський Геник. Такий куценький все був, такий непоказний, такий миршавий… Якби ж то батько не пропивав гроші, а поставив євро вікна з решітками, – наївно міркувала жінка, – гудзік то правда, чи заліз би Геник через вікно до хати… Ет, та що там тепер гадати. Виявляється, майже увесь десятий клас Соломія ходила до школи, стягуючи поясом живіт, одягала широкі сведри. А одного разу її так схопило, що викликали швидку і чимдуж повезли… різати апендицит. Щоправда, згодом довелось розвертати машину у протилежному напрямку – до пологового будинку. Так Стефа стала бабусею. Якби не ця халепа, а для неї це халепа, хтозна коли б ще приїхала додому. Набравшись люті, «летіла» з Італії немов навіжена, найперше – «розібратись» із сусідом, поставити на місце чоловіка, спитати старих «куди дивились», бо із Соломії що вже взяти, мале, дурне, гормони заграли… І яким же було її здивування, коли Соломії вдома не застала. Та перебралась жити до сусідки Гальки, себто до Геникової матері і… кликала її мамою. Ну ніяк язик не повертався назвати кульгаву сусідку свахою. Все могла передбачити у житті Стефа, але тільки не це. Розцінила вчинок доньки, як зраду, як ніж у серце, як… Як же змінилась її доня! Спізнавши материнство,розквітла, змужніла, стала справжньою красунею. Під час зустрічі жадібно вишукувала в Соломії знайомі з дитинства риси, рухи, та де там… Перед нею стояла інша, зовсім чужа, так-так, чужа й справна молодиця з немовлям на руках, що тулилось до її налитих молоком грудей.
Перед самісіньким Підзамчем до вагону увійшла старша жінка, яку підтримувала дівчинка років дванадцяти, а, може, й більше. Вона допомогла старій сісти і забрала до рук невеличку сумку. «Бабусечко, – почула Стефа ніжний дитячий голосок, – розкажіть мені про свою бабусечку. А які в неї були очі? Сині? Такі як у вас?». Від отого несподіваного «бабусечко», Стефу немов струмом пройняло. Ще ніколи в житті не чула, щоб так ніжно зверталися до своїх бабусь внуки. Скільки себе пам’ятає, кликала свою: «Бабо, агов… бабо, ходи сюди». Так її навчили батьки. Повільно за вікном мотриси пропливали барвисті сільські пейзажі, обрамлені червневим літеплом і спокоєм. Чепурненькі людські городи. Несподівано порівняла своє життя із блакитною електричкою, у якій парилась вже дві години. А ще спіймала себе на тому, що думає про оте: «Бабусечко, розкажіть мені про свою бабусечку». Несподівана тепла щемна хвиля огорнула все її єство. Так захотілось, щоб і її колись хтось назвав бабусечкою… І щоб не кульгаву Гальку кликали мамою…
На станції Підзамче, пасажири, що прямували до виходу, вмить утворили стовковисько. Однак Стефи там не було. Жінка пішла до водія-машиніста мотриси, щоб запитати, коли той їхатиме у зворотному напрямку, назад до Тернополя.
