У всьому винен Адам?
Здається, більшість розмов на теми антропології чи християнської психології слід одразу розпочинати з найважливішого, а саме – зі згадки про те, що в наслідок гріхопадіння людина перестала бути ідеальною. Звичайно, ми досі залишаємося «вінцем творіння». Ми досі залишаємося улюбленими дітьми Божими. Однак маємо розуміти, що існує принципова різниця між людиною сповненою благодаті Пресвятого Духа, освяченою й обоженою та людиною, що не кається, грішною й пристрасною. Зрештою, навіть наше з вами життя, життя звичайних грішників, відрізняється між собою не лише тривалістю, але й якістю.
Перегляньте також:
Після гріхопадіння перших людей – Адама та Єви, метою земного життя кожного з їх потомків стало долання пристрастей та повернення ними втраченої первозданної святості, яка максимально повно відкрилася нам завдяки Христовій смерті, а також, Його Воскресінню, Вознесінню на небо та сидінням праворуч Бога Отця. Це не просто чудові, сповнені величі та пафосу історії з Біблії. У дійсності, згадані події є цілком реальними подіями людської історії, якими Христос підніс нашу природу на незбагнений нашому розуму рівень. Святі Отці прямо пишуть, що мета життя людини епохи Нового Завіту – це її обожнення – гр.феозіс. За життя ми маємо встигнути стати не просто культурними, чесними, порядними та надійними людьми. Ми живемо в цьому світі саме для того, щоб стати богами по благодаті! Ніяк не менше! Христос – Бог по природі. А нам, людям, Він дозволив стати «богами» (з малої літери) по своєму благодатному дару, через велику любов до нас та дар усиновлення.
Здобути, засвоїти цей дар людина може лише завдяки власній причетності до місця абсолютної благодаті – до Церкви Божої. Чим більше людина живе правильним, праведним життям, згідно Заповідей Господніх, прагнучи максимально ототожнити свою волю з волею Божою, тим більше вона набуває для себе освячення. Чим далі відходить від людської, себто – Божої норми, тим більше вона пориває зі своїм Творцем – джерелом всякого добра, щастя та життя. Чим більше людина відривається від Царства Божого, тим ближче вона приступає до царства диявола, царства смерті, хвороб, усякого нещастя та біди. Перестаючи служити добру, вона неминуче починає служити злу та гріху, спочатку добровільно, а потім недобровільно. Спочатку свідомо, а потім – не усвідомлено.
Адам став святим навіть згрішивши
А оскільки людина не є, та не може бути сама для себе джерелом життя й власних ресурсів, але отримує їх, як певний аванс і дарунок від Творця, то немає нічого дивного, що духовно ослабнувши через свідомі та нерозкаяні гріхи, вона незабаром починає слабнути душевно та фізично.
Богослови часто згадують про «трихотомію»: уявлення про трискладову будову природи людини. Насправді, такий поділ хоча й корисний для теоретичних міркувань, у дійсності є цілком умовним, оскільки про різницю між духом, душею та тілом у конкретній людині ми можемо говорити лише дуже обережно – насправді ми не знаємо, де закінчується одна наша частина, а починається інша. В реальному житті ці три частини, тісно переплетені між собою в клубок, і складають нашу єдину, цілісну природу. І саме цей факт треба брати до уваги кожному, хто намагатиметься хоч трохи збагнути людину.
Чому відбуваються падіння?
Отже, після гріхопадіння людина перестала перебувати в нормальному для себе стані живого зв’язку з Богом. Наша мета тепер – повернути цей зв’язок. Уявлення про пошкодження людської природи гріхом є ключовим поняттям християнського богослів’я. Воно ж є ключем до розуміння причини людських проблем, а також – показує спосіб їх вирішення. Не можливо подолати наслідків гріха, перед цим не ліквідувавши його причину. Усвідомлене життя людини в Церкві дає їй все необхідне для того, щоб отримати та використати необхідні засоби спасіння з максимальною користю. Однак, із самого початку слід особливо підкреслити, що значення має лише щиросердне, тверезе, свідоме, благоговійне та добровільне бажання людини жити церковним життям та виконувати її поради. Формальний, корисливий підхід до церковного життя не лише не принесе очікуваних результатів, але навпаки – лише помножить існуючі в людини проблеми.
Священик – не психолог
У свою чергу, обов’язок священика, духівника – допомагати людині на її духовному шляху, вчасно даючи корисні поради, підбадьорюючи, підтримуючи її на шляху чинення добра, та стримуючи її від злого й гріховного життя. Важливо зауважити, що попри все, священик – це не психолог і зазвичай у його арсеналі немає засобів для роботи з психосоматикою. Питання психологічної допомоги не виходять у рамки його професійних обов’язків, хоча обов’язково повинні складати частину його інтересів. Тим не менше, правильне церковне життя є чудовою профілактикою неврозів, маній, фобій чи цілого спектру інших психологічних аномальних станів. Оскільки дух – це невід’ємна складова природи кожної людини, незалежно від того, віруюча вона чи не віруюча, маємо казати прямо, що здорове духовне життя, життя людини в Церкві, є запорукою її психічного та тілесного здоров’я. Про це особливо важливо говорити в наш час – час повернення моди на невірство, атеїзм, розмиття границь між правдою та неправдою, у час все більш голосної суперечки невіруючих людей із Церквою.
Але й психолог – не священик
Уже сьогодні є всі підстави стверджувати, що зі зростаючим відходом людей від Бога та Церкви, кількість осіб, які будуть звертатися за допомогою до психологів і психотерапевтів буде лише збільшуватися. Однак, оскільки такі пацієнти матимуть не просто психологічні чи психосоматичні проблеми, але насамперед духовні та духовно-душевні, отримати необхідну допомогу вони не зможуть, бо звертаються до світських спеціалістів, рамки фаху яких обмежені знаннями біології та психоневрології в той час, коли допомога потрібна в сфері метафізики: у рамках духовного життя людини та християнської, православної психотерапії. Психологи та психотерапевти можуть бути найкращими в своїй сфері, але безліч людей болить зовсім не те, що вони лікують.
Чому з нами стаються неприємності?
Гріховний світ, який лежить у злі, вже за визначенням, є ворожим для людини. Все наше життя на землі має відбиток гріха, досить символічно розпочинаючись і завершуючись плачем. Звісно, чимало речей у своєму житті ми змінити не можемо. І ця думку також треба вчитися прийняти. Однак, левова частка нашого життя є в наших руках, наче слухняна глина в руках гончаря. Доручаючи нам життя, Господь сподівається, що ми зможемо примножити дані нам таланти та досягнути ще за життя справжнього богобачення. Якби для нас це не було не реально, то Господь би й не вимагав цього від нас, розуміючи, що такою високою планкою вимог Він лише посіє в наших душах відчай і зневіру. Це був би дуже жорстокий бог, який вимагає робити те, що нам не під силу. Однак, чудово знаючи наші можливості, Господь пропонує кожній людині особистий план спасіння. Кожен із нас має можливості обожитися живучи на своєму місці та в своїх умовах, бо цього захотів Бог. Від нас тепер тілдьки залежить, чи додамо ми до цих можливостей власні бажання, чи залишимось християнами лише на рівні пустих обіцянок. Що ми оберемо: захочемо бути хворими чи здоровими? Правдивим також є твердження про те, що кожна наша неприємність, проблема чи тим більш – велика біда, має фундаментальну причину – гріх. Зруйнуй і спокутуй свій гріх, і ти скоро побачиш, як все довкола змінюється, бо змінюєшся сам тим.
Спасіння людини – це відновлення в ній Образу та Подоби Божої.
Нормальне життя для нормальних людей
Ще святий Феофан писав, що життя його сучасників виглядало суцільним «сум’яттям і кривлянням». У своїй гонитві за земними, цілком порожніми та тимчасовими благами, люди постійно бігали й метушилися, не маючи сердечного спокою. А ще, вони вічно «кривлялися» – видавали себе за тих, ким ніколи насправді не були. Годі говорити, що з того часу нічого принципово так і не помінялося. Наші сучасники лише більше вдосконалилися в усьому цьому земному лукавстві. Ми, як і раніше метушимося, намагаючись облаштувати своє земне життя так ретельно і скрупульозно, наче будемо жити тут вічно. І точно так само, як і раніше, намагаємося жити «в тренді», за тенденціями продиктованого стилю моди та поведінки, старанно намагаючись копіювати звички більш успішних людей і популярних світських зірок і кумирів.
Звичайно, немає нічого гріховного чи вартого осуду в тому, що людина турбується про матеріальну частину свого життя, прагне мати добре оплачувану роботу, хороший будинок із усіма зручностями та сад із професійним садівником і дороге, безпечне авто, чи навіть просто, хоче жити «нормально» та «по-людськи». Вся проблема в тому, що ми не вміємо так жити без шкоди для себе. У пошуках зручностей для свого життя, найчастіше людина й витрачає це життя, перекладаючи в ньому все догори ногами, плутаючи мету із засобами. Замість того щоб просто жити та насолоджуватися кожним новим днем і кожною його миттю, людина перетворюється на вічного мисливця за земними благами, які вперто, наче той міраж, постійно зникають з-під її носа, тільки вона прибере їх до рук. Тільки щось купиш, – як вийшла ще краща модель, більш зручніша, а ця річ стала дешевою, не модною та вже й непотрібною. А як часто намагання заробити усі гроші світу чи досягнути вершин кар’єрної драбини закінчуються повним фіаско!
Вічно втомлений та роздратований наш сучасник постійно шукає для себе дієвих ліків, щоб заспокоїтися та хоч трохи зняти свій стрес, внутрішню напругу чи хронічну депресію, які від цього змагання за міражами не покидають її роками й навіть десятиліттями. Через це хтось полюбляє «відриватися» в клубах, хтось знімає стрес за допомогою алкоголю чи наркотиків. Комусь допомагають лише антидепресанти. І лише загнані в глухий кут обставинами, а точніше – гріхом і невірно виставленими життєвими пріоритетами, деякі люди нарешті згадують про Бога. Не завжди, найчастіше в останню чергу, коли всі інші засоби не допомогли. Все ж, як показує досвід, люди таки можуть згадати про Бога, щоб хоч трохи допомогти собі.
Не так усе просто, як здається
Чисто на рівні інтуїції та внутрішніх інстинктів навіть далекі від віри та Церкви люди можуть повернутися до Бога, можуть почати регулярно молитися, ходити до храму, сповідатися та причащатися, їздити в паломництва чи почати робити добрі вчинки, яких ніколи раніше не робили, скажімо, віддавати щось із свого майна нужденним. У такий момент для них особливо важливо мати правильне розуміння тих християнських практик, з якими вони зустрічаються чи не вперше так близько, покладаючи великі сподівання та віру в їх дієвість.
Звичайно, ми можемо використовувати будь-який складний технічний прилад, не читаючи інструкції. Однак, у повній мірі скористатися його перевагами, а головне, не поламати його передчасно ми зможемо тільки після того, як ретельно вивчимо все те важливе, що записали для нас його конструктори, в особливій інструкції для користувачів. Точно так само відбувається і з основами християнського життя. Із одного боку вони всі прості та доступні для розуміння кожному бажаючому. Але з іншого – все що ми робимо, ми можемо робити не правильно. Тоді навіть молитва, сповідь, милостиня, паломництва та всі інші наші добрі справи, можуть мати на собі відбиток гріха та неправди, а відтак – жодної користі нам не принесуть, як би ревно та часто ми їх не практикували. Більше того. Не приносячи користі вони можуть, і неминуче приноситимуть нам шкоду, явно чи неявно.
Правильна молитва
Святі отці називали молитву – піднесенням християнської душі до Бога. Читання молитов – це не формальний ритуал, не магічний обряд, не шаманство. Це мить нашого живого спілкування з Творцем, а відтак, це унікальний момент нашого справжнього життя, життя у всій його повноті. Саме тому слід особливо наголосити, що молитва в Християнській Церкві, це не засіб, а мета, цінність уже сама по собі, а не лише через те, що може щось принести нам у наслідку. Багато людей плутають між собою ці речі, не бажають в це вірити та приймати, а відтак – самі заводять себе у духовну пастку, бо підмінюючи сенс молитви при цьому гублять найосновніше: можливість живого та повноцінного богоспілкування.
У християнській, православній традиції прийнято молитися не лише своїми словами, але й використовуючи найкращі зразки молитовної творчості інших людей. Однак, автори наших древніх молитов – люди не звичайні,. Вони своїм святим і богоугодним життям стали зразком для наслідування членам Церкви на всі майбутніх віки. Саме з цієї причини нам так важлива близькість із ними, з їхніми поглядами та внутрішнім налаштуванні. Нині ми розглядаємо молитви написані святими, як підручник духовного життя, вчимося в чужих словах помічати в собі хоч трохи тієї святості та чистоти думки, які мали ті, хто переміг у собі гріх і пристрасть. «Молитовник» не повинен нам відімкнути розум. Навпаки! Він повинен полегшити молитву, направляючи наш розсіяне та пристрасне раціо в правильне русло. Все ж, дуже часто люди сприймають молитовник як підручник для читання, а не інструмент для правильної молитви. Чимало з нас просто «вичитують» слова молитви, намагаючись удосконалитися у швидкості читання та кількості прочитаних молитов при цьому забуваючи, що добра молитва це не кількість слів, а якість: смирення, благоговіння, покаяння та уважність, неквапливість, час для діалогу. Якщо цього немає – наша молитва марна, і називати її молитвою не варто. «Не кожен, хто каже Господи, Господи, увійде в Царство Боже».
Молитва може бути і корисною, і шкідливою.
Існує й інша крайність – це намагання молитися своїми словами надто красномовно та багатослівно, в самий момент молитви не молячись, а п р и д у м у ю ч и молитву. Небезпеку такого збочення складно пояснити людям, які виховані в традиції протестантів, що завжди критично сприймали тисячолітній досвід духовного життя католицької чи православної церков. Під час молитви ми повинні молитися, а не озвучувати власний твір на релігійну тему. Молитва це справжнє духовне мистецтво – мистецтво споглядання Бога. У нього є власні правила, є можливість досягнути вершин, але й можливість зазнати тотальної поразки. Молитва це не порожня формальність, але живий і динамічний діалог людини та її Небесного Батька. При правильному розумінні молитви, при правильній практиці людина неминуче побачить її плоди. У багатьох випадках нашого життя, лише молитва здатна немічне уздоровити, і поповните все, чого нам бракує. Тому, однаково помиляються як ті, хто уникає молитви, так і ті, хто не розуміє що таке молитва і якою вона повинна бути.
Сповідь
Покаяння – це особливе священнодійство, Таїнство Церкви Христової, в якому віруюча людина сповідаючи свої гріхи перед священиком, може отримати прощення за них від Самого Бога. Підстави для того, щоб це стверджувати з певністю, ми знаходимо в Святому Писанні, оскільки можливість Покаяння та отримання повного прощення – це не людська, а Господня установа.
Сповідь – це неймовірний дарунок Бога людині. Під час щирого каяття, людина може отримати безумовне прощення, яке має не зовнішню та формальну, а глибоко онтологічну природу. За вченням Церкви, сповіданий перед Христом гріх перестає існувати. Звичайно, оскільки гріх це не лише юридичний, але насамперед медичний термін, слід прямо говорити, що від особливо значних помилок і гріхів у людини можуть, і неминуче будуть залишатися шрами. Однак, ці шрами – це вже не відрита рана, але та рана, яку Господь хоче людині загоїти. Звісно, не без її власної допомоги.
Чимало людей ставляться до цього великого Таїнства автоматично, без жодного благоговіння. Мовляв, оскільки наш Бог нам усе прощає, то гріх для віруючого більше не є проблемою: не согрішиш, не покаєшся! Грішити тепер не лячно, бо завжди можна прийти до священика і розповісти йому про свої пригоди. Вважати так – велика помилка. Таїнство Покаяння діє зовсім по-іншому. Прощення гріхів і зцілення отримують люди не тоді, коли сповідаються словами, а коли каються – відчувають глибоку огиду до власного гріха, соромляться його і не мають бажання його повторювати, а навпаки – хочуть якомога швидше ліквідувати те зло, яке вони власноруч принесли в цей світ. Покаяння це не просто звіт священику про проведену роботу, це «катування власної душі» через добровільну помилку та злочин, щире бажання по позбутися цього досвіду та найшвидше повернутися в люблячі батьківські обійми Христа та Церкви.
Таїнства Церкви мають величезну силу.
Таїнство Покаяння має велику силу. Воно здатне відродити людину з попелу, піднести її з ями гріхопадінь, омити від бруду найстрашніших злочинів і подарувати можливість принципово нового життя. Завдяки покаянню віруючий грішник може стати святим. Годі говорити, що Таїнство Покаяння лікує не лише дух, але й душу – нашу психіку: розум, чуття та волю. Це неймовірно потужний засіб терапії, який, однак, працює лише у випадку віруючих, практикуючих християн. Як і кожне Таїнство Церкви, Таїнство Покаяння – це Таїнство, яке дарує людині духовне, душевне та фізичне здоров’я, поновлює її сили для боротьби з гріхом, допомагає вести життя благочестиве та святе. У повну силу дія Покаяння розкривається в поєднанні з Євхаристією.
Феномен паломництва
Насамперед, релігійне паломництво слід категорично відрізняти від релігійного туризму. Якщо для туриста основною цінністю є отримання вражень і відпочинок, то паломництва – подорожі до великих релігійних центрів – є насамперед елементом аскези та духовної роботи над собою. Паломництво це дорога заради Бога та до Бога. Релігійний туризм – це подорож у пошуках позитивних емоцій, ознайомлення з історією та культурними традиціями інших регіонів або країн. Безсумнівно, кожне продумане та вдало проведене паломництво це не в останню чергу – добрі, позитивні враження. Однак, у християнській традиції апогеєм паломництва є часта молитва та участь у богослужіннях і Таїнствах, зокрема, Таїнствах Покаяння та Євхаристії (Причастя). Мовою психологів паломництва – це неймовірний ресурсний захід, час психологічного та духовного перезавантаження. Саме тому церква заохочує всіх вірних регулярно звершувати релігійні паломництва, приймати участь у особливих богослужіннях і обрядах, спрямованих на духовну користь людей. Якщо, за влучним афоризмом, жодна людина не повертається з подорожі такою, якою вона була до неї, тим більше ніхто не повертається таким, яким він був раніше з паломництва. З туристичних подорожей привозять додому фотографії та магнітики на холодильник, а з паломництва – очищену та освячену душу.
Добрі справи
Без сумніву, Християнство, як віра любові, не може бути реалізована без любові, виявленої в конкретних вчинках. «Віра без діл мертва» – писав апостол Яків. Коли ми робимо добрі справи, то безсумнівно наше сумління, як внутрішній цензор і суддя, хвалить нас за це та заохочує не зупинятися в цьому. Важливо при цьому розуміти кілька принципових речей.
У кожній добрій справі має значення мотивація. Все що ми робимо, має за собою певні чинники та спонуки, які змушують нас робити те чи інше. Хтось працює заради грошей, хтось заради похвали від людей, хтось хоче нагороди, а хтось робить це просто тому, що любить Бога та ближнього. Тому, досвідчені духівники завжди робили різницю на очевидному факті: добро безбожника та добро людини віруючої – це принципово два різних види добра. Віруюча людина робить добру справу «заради Бога», тому, що це відповідає її внутрішнім переконанням і природнім устремлінням душі. Невіруючі люди роблять це, найчастіше, для того, щоб отримати з цього зиск чи, принаймні, щоб це добро колись до них повернулося. Отже, для того, щоб ми могли відчути себе у повній мірі оновленими і отримали максимальну користь від того добра, яке ми чинимо ближнім, маємо кожного разу чесно шукати відповідати собі, чим ми керуємося, коли беремося за нову справу. Хто шукає нагороди від людей – від людей і отримає. Хто шукає нагороди від Бога – отримає від Бога. Важливо пам’ятати, що не можна обрати одночасно дві нагороди за одну справу. Треба вчитися правильно обирати для себе пріоритети: або медаль, або похвала від Бога.
Притча про доброго самарянина – саме для вас.
І ще одне. Тонкі знавці людської душі, святі отці Східної Церкви, прямо писали про те, що нагорода людям за добру справу дається від Бога не за саму добру справу, а за те смирення, яке народжується в людини після цього. Смирення? Так, смирення! Я не обмовився. Зазвичай, всі добрі справи народжують у нас щось зовсім протилежне: гординю, самозадоволення, пихатість. Звичайно, все це нівелює, знищує здобуту нами благодать, бо спалює її гріхом самолюбства. Тому, не забувайте кожного разу дякувати Богу за те, що це Він дав вам можливість зробити власними руками комусь добро. Насправді, все добре, що в нас є – це від Бога. Нашими є лише пристрасті та гріхи. А роблячи добро, ми стаємо співпрацівниками Христовими, працюючи разом із самим Богом. Уявляєте?
Як показує досвід, чим більше людина допомагає іншим, тим швидше вона вирішує і власні проблеми. Таємниця цього дуже проста, бо ніякою таємницею це не є. Благодать Божа освячує кожну людину, а особливу ту, яка виконує заповіді Господні. Божа ласка сприяє праведникам, а оминає грішників. Тому, чинімо добро не заради користі, але задля освячення своїх душ і тіл, бо така є воля Божа.
Милостиня, благодійність
Один із найпростіших способів стати щасливими хоча б на якусь мить, але щасливим не фантомно, а по-справжньому, це дати бідному трохи грошей. Зазвичай, я раджу людям бути дуже обережними, щоб не зробити своєю допомогою прохачеві ще більшу шкоду. Якщо ми даємо свої гроші професійним жебракам, то цим ми ще більше заохочуємо їх стиль життя та фінансуємо їх бізнес. Однак, не варто надто сильно перейматися, шукаючи людини, яка буде найбільш гідна отримати нашу гривню чи дві. Маємо давати всім, хто цього потребує. Раз просить – значить йому це потрібно. Він буде відповідати перед Богом за те, як використав отримане, а ми будемо відповідати перед Богом, чи не відмовили кому, маючи можливість допомогти. Гроші – це найкращий і найпростіший спосіб виявити людині свою любов. Звичайно, ділитися можна не лише грошима, але й одягом, їжею, часом або увагою.
Правда про наше спасіння у вічності полягає в тому, що милостиня є однією з найбільш необхідних справ у житті християнина. Не можливо спасти свою душу, якщо перед цим людина не робила три речі: не молилася, не постила і не давала милостині убогим. Легковаження такими речами є принциповою перепоною людини до Царства Божого. Бог хоче, щоб всі люди отримали вічне блаженство, але в дійсності його зможуть осягнути лише ті, хто працював для цього: молився, постив і допомагав іншим.
Милостиня від милостині відрізняється.
Милостиня приносить людині спасіння, але вона нічим не зможе допомогти грішникам, які не каються. Існує чимало людей, злочинців, корупціонерів, злодіїв, чиновників, які сподіваються через великі пожертви, в тому числі й на будівництво храмів, спокутувати свої гріхи. Церква категорично стверджує, що брудні гроші людині не допоможуть. Спочатку людині потрібно покаятися за свої злочини перед Богом і ображеними людьми, повернути награбоване та перепросити скривджених, а вже потім приносити до храму свої пожертви і молитви. Святе Писання розповідає про те, що Господь якось побачив жертву бідної вдови, яка дала все що мала – дві копійки. При цьому Він сказав, що вона дала більше всіх, бо давала це щиро, від бідності, а не від надміру свого багатства. Бог дивиться не в наш гаманець, а на наше серце. Якщо ми будемо робити пожертви на храм, на бідних, на сиріт, на військо – наше життя зміниться якісно. І не лише після смерті, але вже тепер. Найменша милостиня на гривню дарує нам щастя на сотню.
Замість епілогу
Бог створив цей світ ідеальним, але гріх вперто намагається спотворити його, позбавляючи святості. І хоча ми не можемо принципово змінити світ, який довкола нас, ми можемо та повинні змінити той світ, який помістився в нашому серці. А в ньому кожна людина, ще з часів Едему, постійно стоїть перед вибором що їй обирати та кому служити: правді Божій, святості та чистості, чи навпаки – лукавству, гріху та неправді.
Духовний досвід Церкви свідчить, що людство страждало раніше, страждає тепер і будуть страждати в майбутньому, якщо свідомо обиратиме гріх і служіння власним пристрастям, замість служіння Богу.
Єдина можливість принципово змінити існуючий стан речей – це щиро покаятися, змінити власний спосіб мислення та сприйняття світу. Поки центром нашого життя буде не Христос, а наші особисті пристрасті та помилки – наше життя впевнено перетворюватиметься на пекло. І для цього не треба помирати, щоб відчути весь його жах. Для впертого грішника пекло починається вже тут і тепер.
Якщо ж ми вирішимо очиститися, оновитися, перемінитися самі та змінити якість свого життя після чергової кризи, маємо знати, що Православна Церква має всі необхідні засоби для допомоги кожній людині. Правда, церковне життя не є простим, і вимагаючи від віруючого великої праці над собою, найперше вимагає від нього зняти рожеві окуляри власних ілюзій про свою силу та можливості. І навіть чесно оцінюючи себе, маємо не розчаровуватися та не опускати рук, йдучи на зустріч випробуванням та спокусам. При випробуваннях людина перероджується. Страждаючи заради спасіння душі та тіла, все несправжнє та лихе в ній згорає, але те що є добре утверджується та міцніє. Багатьом із нас кризи та страждання життєво необхідні, тому сприймати їх як тотальну катастрофу не лише не практично, але й нерозумно. Бог саме для того став людиною, щоб зробити людину богом. Він хоче нам допомагати, але спасти нас без нас – не може.
Кажуть, що в нашому житті людини є два найважливіші дня. Перший – це день, коли ми народилися, а другий – це коли зрозуміли для чого саме. Нехай же Господь, наш Творець і люблячий Батько, допоможе кожному з нас якомога швидше пережити свій другий найважливіший день у житті та зробити з нього правильні, дієві висновки!
