Ніхто нині вже, звичайно, не може дослідити, хто пустив у світ оту фразу, що, мовляв, де два українці, там три гетьмани. В цьому, звісно, якась частина правди є, та якщо вдуматись, то це вже і не так погано. Бо ж говорять, що поганий той солдат, який не хоче бути генералом. Так само і в цьому випадку. Поганий той українець, який не хоче піднятись по соціальній драбині в обраному ним фаху.
Нині наш північний войовничий сусід зайнявся шаленою рашистською пропагандою, називаючи українців націоналістами і навіть нацистами. Воістину, в чужому оці скалку бачать, а в своєму колоди не помічають. Ви подивіться: кожний росіянин (за невеликим винятком) ну просто справжнісінький тобі імператор. Запитайте кого-небудь з них, навіть бомжа, і він вам відповість, що Україна їхня, Кавказ також, і Одеса — «рускій город», бо його, бачте, будувала Катька (так вони називають імператрицю Катерину II). Напевно, вона будувала її разом з Потьомкіним, бо самій затяжко. Я бував у південних областях України. Люди там говорили, що поселення, південніше від Одеси були ще з давніх часів, оскільки населення завжди старалось будувати свої помешкання біля річок і морів, де, окрім необхідної води, можна було ловити рибу. Проте брехлива пропаганда зробила свою справу, і кожний росіянин у мріях став імператором.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Читайте також
Росіяни завжди поводилися в Україні так, ніби вони в себе вдома, не звертаючи уваги на те, що це інша країна, інші люди, інші у них звичаї, інша культура. Так, наша держава після Переяслава за часів великого гетьмана Богдана Хмельницького була в союзі з Московією, але Україна залишалася Україною, бо ж була Запорозька Січ, гетьманат і українські полки. Була українська мова, українська культура, українські традиції. Були Котляревський, Шевченко, Леся Українка і багато інших письменників, видатних церковних діячів. Як не старались забороняти українську мову за царизму, але вона жила, бо нею розмовляв народ. При шаленій русифікації за часів СРСР українська мова теж жила, бо українці знали і свою мову, і російську. Російську багато людей використовували як маскування, бо були такі часи.
Під виглядом інтернаціоналізму проводилось знищення мови, культури, народних звичаїв, замовчування і перекручування національної історії. Особливого удару зазнала релігія. Заборонялись народні звичаї, деякі з них старались видавати за радянські й навіть російські. Всі церкви в Україні підпорядкували Московському патріархатові, насильницьким методом асимілювали навіть греко-католицьку церкву через нібито «добровільний» псевдособор. Фактично керували церквою, як не дивно, партійні органи, тобто ті, хто її забороняв, бо ж були різні уповноважені з питань релігії при обкомах і навіть при ЦК. Як мовиться, щуку кинули у річку. В результаті церкви, що належали українському народу, який їх і побудував, стали чомусь належати Московській патріархії. Тобто СРСР анексував церкви інших конфесій на користь однієї — Московської. На мій погляд, оскільки церкви на території України є її власністю, Московський патріархат мав би платити державі орендну плату за їх використання, як свого часу платили за розташування на нашій території російського Чорноморського флоту. Бо держава забезпечує їхнє функціонування, захищає від ворогів, дає певні пільги. А що маємо? Атеїстична держава передала українські церкви на своїй території у користування МП. Це з якого дива? А, як недавно повідомляли ЗМІ, десь під Москвою єдину українську церкву російський суд постановив знести.
Московська патріархія в Україні називає себе українською церквою, що не відповідає дійсності, бо в української церкви є Київський патріархат, до якого вірні МП мали б перейти, щоб стати нею. Так воно з часом і буде. Бо цей релігійний сепаратизм, коли українці чомусь хочуть іноземної церкви, тільки шкодить Україні. Потрібно закладати міцний фундамент нашої незалежності в релігійному питанні, бо хто знає, що можуть ще придумати доморощені сепаратисти в майбутньому. Релігія — невід’ємна частина людського життя. І в радості, і в горі ми завжди звертаємось до Бога. Невіруючих людей практично немає. Так стверджую зі свого досвіду. Бо під час проходження військової служби на території Росії, перебуваючи у військовому госпіталі, бачив, як тяжко хворі «залізні» чекісти (а було це в 60-х роках минулого століття) просили про допомогу Матінку Божу.
Пишу це для того, щоб люди, які байдуже ставляться до церкви, прозріли. Нині, коли є агресія Росії на наших східних кордонах, священнослужителі і Київського патріархату, і греко-католицької церкви разом з нашими воїнами на передовій, тобто зі своїм народом переживають всі прикрощі війни, допомагаючи нашим героям АТО духовно. Чого не скажеш про МП. Так у чому їхнє українство? Московський патріархат на тимчасово окупованих територіях підтримує тамтешніх сепаратистів. А наші дорогі хлопці-герої, ми це бачимо, навіть в окопах не поривають з Богом, тримаючи біля себе ікони, а тому Господь нам допоможе. І перемога буде обов’язково за нами.
Петро ШМІГЕЛЬСЬКИЙ.
смт Коропець Монастириського району.
