— З липовим направленням Бутилов попрямував на Тернопільський бавовняний комбінат. Перед тим зайшов до магазину “Кобзар”, попросив телефонний довідник, з якого дізнався номер телефону на бавовняний комбінат. Згодом із таксофону “зіграв” дзвінок від нібито інструктора міськкому компартії: “Тут приїхав гість із Москви. Необхідно влаштувати його на комбінат!” “Нехай приходить!” — відповіли на тому кінці слухавки, — пригадує Іларіон Ілліч розповідь шулера. — “Я до начальника відділу кадрів”, — упевнено заявив на прохідній. Бутилова прийняли на роботу електриком, поселили в гуртожитку. Протягом місяця він вивчав місто: ходив вулицями, читав вивіски, заходив у приміщення держустанов. Коли наставала слушна нагода — у дощову погоду, вдосвіта, у вихідні — залазив у приміщення і викрадав із сейфів печатки, а принагідно — партійні квитки та нагороди. Носив чорний одяг, на кожну крадіжку брав інше взуття, щоб не визначили за слідами.
— Першу печатку викрав у соцзабезі, що тоді був за драмтеатром. Я тоді працював там старшим інспектором, — поринає в спогади пан Пилипець. — А було це так… Наприкінці робочого дня напередодні травневих свят до кабінету зайшов якийсь кульгавий чоловік, поцікавився, як оформити інвалідність. Розглядав кабінет, але я тоді не звернув на це уваги. Коли ж ми вийшли на роботу після вихідних, виявилося, що з шухляди пропали ключі від сейфа. Під кабінетом завідуючого зібралася черга людей із документами на печатку, а добратися до печатки неможливо. “Кінець мені…” — ледве стримував хвилювання керівник. Взяли ломик із пожежного щита, підважили дверцята сейфа, присвітили ліхтариком і полегшено зітхнули — печатка лежала на подушці. Завідуючий відправив мене по газорізальника в ЖЕК, на радощах дав п’ять рублів, щоб купив коньяк. Відрізали замок, вийняли печатку. Підписався завідуючий на довідці першій відвідувачці, поставив штамп. “Може, ще раз “вдарите”, бо нічого не видно…” — попросила жінка. Глянув начальник на печатку — а зі споду нема гуми!?. “Не боїтеся в такому кабінеті сидіти?” — мовила геть спантеличена жінка і кивнула на портрет Леніна. Нам очі з орбіт полізли: червоним фломастером злодій намалював вождю роги та цигарку в роті… Добре, що коньяк був під руками — довелося знімати стрес. Згодом у майстерні на вул. Куйбишева виготовили таємно печатку, щоб голова міської ради не знав. Хоча наш керівник згодом зізнався в усьому — він був дуже свідомий чоловік.
— Усього Бутилов поцупив 19 печаток, у книзі я описав 14 найцікавіших випадків. Якось він пробрався в приміщення обласної кінофікації. Із кабінету виніс килим розміром 5х4 м, кинув біля паркану, очевидно, щоб хтось із перехожих взяв і “потягнув” слід за собою, — розповідає Іларіон Ілліч. — “Чому не взяли килим собі? Могли ж продати…” — поцікавився суддя. “Якби мені потрібні були гроші, то я забрав би із сейфа 962 рублі 97 копійок, які там були. Я точно порахував…” — приголомшив присутніх у залі злодій. Іншого разу “обчистив” обласне управління освіти, де начальником був товариш Циганюк. Закінчувався робочий день, світло горіло лише в одному кабінеті. Бутилов побачив через вікно, що дві працівниці підфарбовують губи і збираються додому. Засунув скалку в замок вхідних дверей. “Допомогти, дівчата?” — перепитав, вдаючи випадкового перехожого. “Не можемо зачинити…” — пояснили і дали ключ. Бутилов миттю зробив відбиток ключа на пластиліні, щось покопирсався у замку і зачинив. “Усе гаразд!” — повернув ключа. Наступного дня виготовив дублікат, а вночі проник в управління. У кабінеті начальника не знайшов ключа від сейфа, але на столі побачив список працівників з адресами їх проживання. Начальник мешкав у так званій “Китайській стіні”, що на “Східному”. Злодій відразу подався до нього додому. Мав з собою в’язанку різних ключів, завдяки чому легко прокрався до квартири, на стільці побачив піджак, у ньому знайшов ключ, тут же зробив відбиток на пластиліні й тихо вийшов з помешкання.
— Вранці у майстерні бавовняного комбінату виготовив ключ, а вже вночі був у кабінеті Циганюка. Відімкнув сейф, взяв печатку, два посвідчення “Заслужений вчитель”, два значки “Заслужений вчитель”, партійний квиток. А потім заліз ще й до сейфа заступника, там знайшов гарну японську парасолю — підкинув її начальникові, — продовжує розповідь пан Пилипець. — Циганюк помітив, що з його шухляди зникли деякі речі, кинувся до сейфа, а там… порожньо, лише… парасоля заступника лежить. “Чому моя парасоля у вашому сейфі?!” — більше ніж здивувався заступник. А далі “дива” відбувалися у суді: “Хто уповноважений давати звання заслуженого вчителя?” — запитав Бутилов на засіданні. “Міністерство освіти”, — відповів суддя. “А чому тоді в Циганюка було два посвідчення?” — запитав підсудний. Бутилов “взував” суддів, насміхався з начальників…
Щоб сусіди по гуртожитку нічого не запідозрили, шулер говорив, що закохався у тернополянку і ходить до неї на побачення. У нього справді був роман із секретаркою однієї установи. Якось її мати захворіла, потрібно було відвезти до лікарні. Бутилов серед білого дня викрав у високого чиновника автомобіль “Волга”, доправив стареньку до лікарні й залишив у авто записку: “Вибачте, я мусив так зробити, бо у мене захворіла дружина… Ось вам за це чотири квитки на концерт Лещенка!” Міліція відшукала “Волгу” на вул. Пирогова і передала власнику. Того ж вечора чиновник пішов із дружиною, донькою та її другом на концерт! А Бутилов тим часом… прокрався до їхньої оселі. І виніс 25 тисяч радянських рублів! Господарі були шоковані, але не заявляли в міліцію — боялися, адже на той час це були величезні гроші (найпрестижніша радянська “іномарка” “Жигулі” тоді коштувала близько 9000 руб. — авт.)
Судили за… фломастери та блокноти
— Коли почали випливати факти зникнення печаток, міліцію міста підняли на ноги, ночами влаштовували засідки біля державних установ, — розповідає Іларіон Пилипець. — Спіймали Бутилова у підприємстві з перевезення вантажів, неподалік залізничного вокзалу. Він в усьому зізнався слідству, нічого не приховував і на суді, навпаки, — хизувався своїми вчинками, з насолодою розповідав про пограбування. Судив шулера Тернопільський міський суд, апеляційну скаргу розглядав обласний суд. Я був присутній на п’яти судових засіданнях, дещо занотовував собі. Вдень слухав справу, а вночі не міг заснути… Мене попереджали, що подробиці не можна нікому розголошувати. Крім мене, ще була присутня якась жінка. Мабуть, мене покликали, бо перша крадіжка була у соцзабезі, до того ж я його упізнав. Цікаво, що у самій кримінальній справі жодним словом не згадувалося про печатки та партквитки — таке було на той час неприпустимо. Бутилова судили за… фломастери, блокноти та інше канцелярське приладдя. Не усі керівники установ, звідки він викрав печатки, зверталися до міліції. Але під час обшуку в гуртожитку, де мешкав шулер, було виявлено в підвалі у слоїку 19 печаток! Тоді й усе почало випливати… Засудили Бутилова на п’ять з половиною років. Коли я взявся за написання книги, роздобув з архіву кримінальну справу, хотів поспілкуватися з суддею міського суду, однак той відмовився — мабуть, досі боїться говорити. Про подальшу долю спритного шулера мені не вдалося дізнатися. Припускаю, що його могли запроторити до психушки. “Я приїхав до Тернополя, щоб вішати комуністів!” — казав він в останньому слові.
Справа Бутилова — більше політична, ніж кримінальна, і перегукується із нинішніми подіями. Нині до нас з диверсіями засилають чимало “бутилових”. Історія повторюється, і ми собі цього навіть не уявляємо…
