Як живе і ким дорожить тернополянин Микола Більчук

Тернополянин Микола Більчук обмежив себе у перегляді телебачення. Вважає, що телевізійні хвилі людського божевілля – насправді страшні. Хоче бути подалі від того. Каже, що може обійтися без телевізора і ще багато чого. Більшість речей, якими нині захоплюються люди – йому взагалі чужі. Пан Микола – володіє бойовим мистецтвом кендо. Практикує тайдзицюань. Грає на гітарі, сопілці, флейті, дримбі і барабанах. Сайт pro.te.ua поцікавився, без чого він таки не може обійтися і що його робить щасливим, – пише ПРОте.

 – Чи є у світі особистість, яку ви хочете запросити до себе на обід?

– Є така людина – Броніслав Виногродський. Вчений, синолог – спеціаліст з Китаю. У кінці 80-х минулого століття він сформував сучасну лексику чайного дійства. Хотів би з ним поговорити вживу. Ми спілкуємося через скайп і соцмережі. Його вважаю своїм вчителем. Він переклав зі старокитайської мови старовинні трактати – «Чжоу І» – «Книгу перемін», трактат Жовтого імператора Хуан-ді. Пан Броніслав живе у Китаї. Непосидючий – подорожує по світу.

– А чому саме цю людину хочеться запросити додому?

– Він – дуже цікавий, спокійний, мудрий, абсолютно неконфліктний. Біля нього побути – було б дуже класно.

– Коли ви востаннє співали для себе? Просто так.

– Вчора. Пісню «З далекого краю лелеки летіли». Люблю її дуже. Вдома ще синові багато граю. Йому минуло три роки. Співаю веселі дитячі пісеньки. Він дуже тішиться. Часом сам приносить мені гітару. Хоче розважатися. Іноді просить Віктора Цоя заспівати. Він – тиражує завдання дуже швидко і нема питань чи ти виспався, чи не виспався, в якому фізичному стані перебуваєш і який в тебе настрій. Коли приходить з гітарою і усміхається, то вся втома обнульовується і починаєш кайфувати від життя по-новому.

– Дитина дещо змінює вас?

– Навіть не дещо. Нині розумію, що дітей треба мати у дорослому віці. Зовсім інакше ставлення, ніж коли ти молодий. Стаєш розсудливішим, з глибшим розумінням і усвідомленням того, що це велика відповідальність. Дітки – це не звірята. Це маленька людина, на яку зайвий раз і не крикнеш. Хоч і без цього зовсім теж неможливо. Бачу по дитині, що до мене прийшла якась така душа – він взагалі берегів не бачить. (Сміється)

– Ви так гарно сказали: «До мене прийшла душа»…

– Бо так і є. Це ж душа прийшла в моє життя.

– Як гадаєте, що дітям потрібно дати за життя?

– Сформувати правильну світоглядну базу. Своїми взірцями навчити їх думати. Навчити працювати. Навчити долати труднощі, перетерпіти біль. Навчити не відповідати всіляким імпульсним особам. Щоб вони самі вибудовували своє оточення. Кожен хоче, щоб його дитина була щасливою.

– Ви відчуваєте людей?

– Звичайно. Коли бачиш, що стоїть за словами, за емоціями – це не складно. Будь-кого можна навчити. Я ж спеціаліст з нейролінгвістики. Мені це просто.

– Вам від цього в житті важче чи легше?

– Звісно, легше. Принаймні, коли мене починають безпардонно обманювати, я зупиняю людину і кажу: «Ти брешеш і я не хочу далі з тобою говорити».

– А як реагують на це?

– В шокові від того. Бо думають, що найрозумніші, що зараз все хитро зроблять і все буде нормально. Або коли тобою намагаються маніпулювати, кажеш: «Йди ти подалі зі своїми приколами». Так і говорю, якщо мною намагаються крутити, як циган світом.

– Багато людей маніпулюють?

– Ні. Мене оточують абсолютно класні, заряджені, наповнені люди, які ніколи не намагаються мною маніпулювати. І я даю їм такий самий зворотній зв’язок.

– Чому люди маніпулюють?

– Не мають бажання працювати і співіснувати чесно. Є три моделі взаємодії. Перша – чесна і взаємовигідна, п’ятдесят на п’ятдесят. Друга – силовий тиск: не хочеш чесно, але я тебе заставлю. І коли нема можливості нагнути, то є ще третя модель на кшталт – о, ти мене не любиш, ти мене не розумієш. І починаються оці жорсткі мандрони. Це – ознака слабкості. Ознака нерозвинутої душі, незрілої особистості. Маніпулюють однаково і чоловіки, і жінки. Тому що слабких особистостей достатньо і там, і там.

– Підла людина, на вашу думку, яка саме?

– Та, яка не рахується з тим, що сонце світить всім. Думає, що лише їй. Звідси і її поведінка. Тільки все для неї, а всі решта не мають значення – потерплять. Тоді вона починає хитрувати. З натовпу таких не вирізниш. Людина може проявлятися такою, як вона є, тільки в повній своїй активності. Бо спочатку можна і не зрозуміти. По розмові не завжди визначиш і по діях – не завжди. Тому що за діями і за мовою завжди стоять мотиви. Мотиви є поверхневими і глибинними. Підлість на глибинних мотивах, а не на поверхневих.

– Яку роль у вашому житті відграють гроші?

– Грошей має бути стільки, щоб про них не думати. Мене ніколи не цікавили гроші заради грошей. Лише під щось. Хочу зняти хороший фільм про бойові мистецтва або про чай. Планую видати книжку про каліграфію, але наразі нема на це грошей. Гроші цікавлять, щоб підтримувати свою сім’ю. Замало грошей – недобре. Все має бути в гармонії. Забагато грошей – теж біда. Знаю багато заможних людей, але жодного з них не знаю щасливого. Вони трясуться над тими грішми, бояться. Хоча є такі, що Господь їхніми руками багатьом помагає. Перед ними схиляю голову.

– За що у житті відчуваєте найбільшу вдячність?

– Найбільша вдячність до батьків. До мого кореня, до дідів-прадідів. Це дає розуміння, що я є частиною роду, свого народу, частиною чогось великого і незбагненного. На що не маю впливу. Дуже вдячний своєму покійному татові, який привив мені любов до музики, до співу. Навіть до фізичної праці. Не можу сказати, що є любов до тяжкої роботи, але можу її терпіти.

– Принаймні, щиро кажете…

– Ну хто може любити сапати бараболю? Може хтось і може, але я – ні. Мені складно сказати, що я люблю працювати на городі, наприклад, чи косити. Хоча подобається колоти дрова. Але до певної межі. Бо якщо це робити від ранку до вечора, втомиться будь-хто.

– Доводилося колоти дрова?

– Аякже. Я ж виріс у селі – в Залісцях Збаразького району. Ми переїхали до діда, коли мені було 12 років. Дід мав 80 вуликів пасіки. Через це жартую, що в мене не було дитинства. Але я мав душевне і глибоке спілкування з дідом. Він – воював, був орденоносцем, пережив концтабір.

– Чому жартуєте, що не мали дитинства?

– Дуже багато фізичної роботи було. Рій зняти, наприклад. Не кожен полізе до тих бджіл. Або перетягувати рамки, чистити вулики, фарбувати їх. Хоча я мав бонус – у мене завжди був мед. Однолітки заздрили, що міг його їсти ложками. Я виріс на меді і на травах. Тому що бабка моя була знаною в селі травицею і повитухою. До речі, був на пологах, коли мій третій синок народився. Пережив сильні враження.

– Які саме враження?

– Рахую, що кожен чоловік має через це перейти. Тому що зовсім по-іншому дивишся потім на будь-яку жінку. Повага – на якомусь клітинному рівні. Побачив, як це непросто, як жінка мучиться. І що головне – вона свідомо на це йде. Я стільки разів під час пологів піднімав свою дружину, що в мене аж судини потріскали на руках. Але найсильніша емоція, коли вже все закінчилося і той маленький згорточок розплющує очі і починає верещати.

– Доводилося чути від жінок, що візьме на пологи чоловіка лише для того, аби він подивився, як вона мучиться. Щоб знав. Якщо з таким підходом – це своєрідне маніпулювання зі сторони жінки?

– Маніпулювати можна навколо будь-якої історії. Але любляча жінка так не скаже. Це скаже та, якій треба якихось переваг від свого чоловіка. Так, це маніпулювання. Але навіть при таких варіантах жінка має на це право.

– На маніпулювання?

– Вона не просто так це сказала. Там чи уваги не вистачає чи ще чогось. І вона в такий спосіб намагається для себе відновити цю рівновагу. Жінка не має боротися за увагу чоловіка. Але це при умові, якщо вона його любить. А якщо їй все одно, то посієш вітер – пожнеш бурю.

– Яке у вашому житті найбільше розчарування?

– Найбільш велика травма для мене – смерть батька. А розчарувань нема. Те, що сприймаєш, як розчарування, з часом минає. Коли образився на когось чи посварився з кимсь, миришся потім. Або не миришся, але вже і не сваришся. З віком якось інакше все сприймаєш. Чим розчаровуватися? Якщо живеш з відчуттям якогось творчого потоку, то й особливо нема часу переглядати ті негативні файли. Стараєшся наповнити себе чимось хорошим. Не завжди це виходить, але намагаєшся.

– Яке найбільше досягнення вашого життя?

– Нема таких. Можна сказати, що найбільше досягнення – це дітки. Але це не так. Їхні успіхи – це є їхні успіхи. Те, що вони десь там досягли, вміють, можуть і пручаються якимось обставинам життя – це їх заслуга, а не моя. З іншого боку можна сказати – ти ж їх тренував, направляв. Ну, тренував. Ну і що?  Все рівно всі зусилля, що були, це вони робили. Це їх шлях. Кожен вдих і видих вони робили. Коли хворіли, це їх боліло. Усе – їхня заслуга.

– Не у всіх батьків є оте розуміння, що життя дитини – це її життя. Багатьом важко внутрішньо відпустити дитину.

– Там, де я народився, кажуть: ще дитинка не народилася, а доля в неї вже є. Кожен її день уже прописаний. Тому брати на себе відповідальність і вважати, що я мудріший за Бога, і як я сказав, так буде – лише нерозумники можуть так вважати. І ще в місті, де я народився кажуть – не питай в старого, а питай в того, що знає. Це – за 40 кілометрів від Китаю, Забайкалля. Прожив там до 8 років.

– Який найяскравіший спогад звідти?

– Коли з дідусем на коневі їхав. Враження, ніби летиш. З того часу непогано їжджу на конях. Це відчуття на мембранному рівні, десь з минулих життів. Якщо це розглядати з точки зору ідеї реінкарнації, то можна сприймати, що я раніше так їздив. А якщо розглядати з точки зору, що так колись їздили мої предки, то їх генетична пам’ять мені передалася. Можна сприймати по-різному. Все одно є щось незбагненне – таке, що важко пояснити на рівні слів.

– Дитинство було щасливим?

– На якомусь етапі мені дуже бракувало батьків. Вони були змушені заробляти, а я більше був з бабцею, з дідом, зі старшим братом. Але я не був покинутим, недоглянутим і все решта. В моєму дитинстві було багато позитивного.

– Куди любите повертатися в спогадах?

– Мені є куди повернутися. Наприклад, рибалка з татом. Чи в те, як в бабці згоріла хата, а ми з татом її відбудовували. Я тоді на третьому чи четвертому курсі інституту був. Хата до сих пір стоїть. Тато був інженером. Він знав будівельну справу. А я був підсобником, просто допомагав.

– Який у вас найстрашніший спогад?

– Про це не хочеться говорити. Це пов’язано з моєю фаховою діяльності, коли служив. Там були різні моменти, що їх неприємно згадувати.

– Навіщо людині страх, як гадаєте? Для виживання?

– Страх є стримуючим фактором. Щоб не робити чогось того, чого не треба.

– Водночас страх може і зашкодити, коли людина боїться того, чого не варто боятися?

– Будь-яка річ може бути позитивною і може бути негативною, якщо вона займає якісь крайні позиції. Істина – між крайностями, в гармонії, цілісності. Коли я не пхаю руку в кип’яток – це страх? Звичайно, що ні. Але можливо колись я попікся і від тих пір боюся. Якби я кожен раз пхав руку в кип’яток, кожен раз обпікався б. Страх – це одна з граней узагальнення нашого досвіду.

– А страх перемін?

– Страх перемін є лише в тих людей, які не розуміють, що найпостійніше в житті – це тільки переміни. Вони все одно стаються, якби ми цього не хотіли. Переміни є найбільш об’єктивною категорією у нашому житті. Вони постійно присутні.

– Чи може чогось боятися людина, яка володіє бойовими мистецтвами і носить зброю?

– Можу боятися за своїх близьких, щоб не хворіли. Щоб Господь дав мудрості, коли можуть натрапити на неадекватну людину. У мене бували моменти, що ставлю машину, підходять троє-четверо чоловіків, просять закурити. А в мене зброя з собою. І якщо я правою рукою згарячу попаду в щелепу, то якийсь час людина буде жити на манній каші і на кефірі. Тому що ту щелепу довго будуть складати травматологи. Але мене тішить, що кілька разів питали закурити, а потім казали: «О, та це друг Котигорошко, який веде військовий вишкіл. Пробачте нам, будь-ласка, ми знаємо, що ви не курите».

– А доводилося коли-небудь таки захищатися?

– Звісно, були випадки. Але Бог мене милував і я нікого сильно не травмував. Це велика відповідальність. Сьогодні ходять і з ножами, і голодної братви багато, що пограбувати хочуть, щось забрати. А що в мене забирати? На мені нема дорогих речей. Хіба дорогі серцю. І то буду не згідний, якщо комусь впадуть в око. Я не настільки розвинутий духовно, щоб віддати і сказати: «На, чувак, бери і ні в чому собі не відмовляй». Скоріше заберу в нього ніж і це може по-різному закінчитися.

– Про що в житті не варто жартувати?

–     Не можна дозволяти собі жартів, які принижують чиюсь гідність. Стосовно одягу когось чи зовнішнього вигляду, чи чиєїсь здатності думати, говорити або щось робити вправно або невправно. Кожен перебуває на своєму якомусь рівні і робити це об’єктом насмішки – неправильно. Словом, своїми жартами не можна принижувати чиюсь гідність.

– Про що варто забувати?

– Я до сих пір роками чекаю того моменту, коли мені знадобиться формула дискримінанту. Це формула, якою вирішуються квадратні рівняння. Пам’ятаю це, як і багато інших дурниць, якими мене напхали з головою. Тримаю в мозку оте сміття, якого назбирав, здобуваючи усі освіти.  В цьому користі нема жодної. От якби я напам’ять Біблію знав, це було б чудово. Чи Коран або Веди якісь.

– Уникаєте недобрих і немудрих людей?

– А кого ми називаємо немудрими? Людей, у яких імпульсні вчинки – вони занадто  схильні до якоїсь гіперболізації. І сам допускаю, що можу себе поводити так, що мене можуть назвати немудрим. Нікуди від цього не дінешся. Ми – люди. Є вдих, є видих. Є день, є ніч. Звісно, хочеться більше мати спілкування і наслідувати людей, які адекватні, спокійні, мудрі і неконфліктні.

Комфортно з тими, які не конкурують за щось там. А мудрість в тому, щоб бути отут і зараз. Бути в контексті нашої розмови, отих відчуттів, в контексті того, що тут нема війни. А не вічно переживати, що було колись або що буде потім. Хто цього може досягти, той на висоті. Він буде жити довго і щасливо, матиме позитивне оточення.

– Про що мрієте?

– Щоб був мир в країні. Щоби дітки мої були здоровими, щоби мама моя не хворіла. Прошу Господа щодня, щоб так було. Хоча розумію, що в країни, в мами і в дітей – є своя доля. Долю на возі не об’їдеш. Навіщось з ними це все відбувається.

– Вірите у фатум? А ми самі не впливаємо, на вашу думку, хоча б трошки?

–  На якийсь дуже незначний відсоток можливо і впливаємо. Але дуже мало. Якби ми були такі усвідомлені, внутрішньо зібрані, сконцентровані на чомусь і мова в нас була б – що сказали, так і збулося. В основному наш стан такий, ніби спимо трошки. У плані зосередженості й уважності до деталей нам є над чим працювати і розвиватися всім.

Доля від цього й залежить. Наскільки ми розуміємо, що таке – минуле, що таке – майбутнє, що таке – всередині нас, що таке – зовні нас, хто дивиться з наших очей, хто в наші очі заглядає. Наскільки ми це адекватно сприймаємо і розуміємо, настільки ми можемо бути щасливими або нещасливими, наповненими. Така доля й приходить до нас.

– Яка категорія людей робить ваше життя щасливим, а яка – нещасним?

– Моє життя жодна людина не робить нещасним. Хіба я сам, коли десь заганяюся і втрачаю межі здорового глузду. А щасливим мене робить моє оточення. Люди, які мене люблять. Завдяки їм – життя осмислене. Все, що я роблю – для них і заради них.

Довідка: Микола Більчук народився 18 вересня 1969 року, станція Ясна Читинської області (Росія). У 1986 році сім’я переїхала до Тернополя. Закінчив  філологічний факультет Тернопільського педагогічного інституту. Навчався в академії СБУ. Згодом – у Київському інституті нейролінгвістики. Був депутатом обласної ради 5-го скликання, очолював комісію із законності облради. Нині – керівник Тернопільського японського клубу “Дарума”, віце-президент Української федерації кендо. Організував військово-патріотичний вишкіл «Захисти свій дім».

Наталя ЛАЗУКА

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram