Матюки походять з Подніпров’я. Не варто дарувати їх кацапам
– Чому обрали для себе висловлюватися з допомогою матюків?
Перегляньте також:
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
– Я не поділяю слова на хороші і погані. Що таке ненормативна лексика мені не надто зрозуміло, оскільки саме наше життя є не зовсім нормативною категорією. У ньому просто не може бути чогось нормативного.
– Звідки взагалі матюки потрапили у нашу солов’їну мову?
– Наука каже, що матюки виникли на древньому Подніпров’ї, де у доісторичні часи був матріархат. При матріархаті усі діти знали, хто їх мати, а от щодо батька, могли хіба здогадуватися, бо мати завжди мала багато чоловіків. Відомий нецензурний зворот зі згадкою матері при матріархаті не мав жодного негативного значення і перекладався приблизно, як «ти міг би бути моїм сином». Все стало з ніг на голову з приходом патріархату. Тому не треба віддавати канапам ексклюзивне право на лайку. Вони просто зробили її більш огидною…
– Ненормативна лексика у кожного звучить інакше. Хтось за її допомогою підсилює якісь емоції і характеристики, а хтось матюкається і в усіх, хто навколо, що називається, вуха пухнуть… Як матюкатися правильно?
– Будь-якій майстерності треба вчитися. Я особисто матюкатися вчився в армії. Саме там збагнув, як робити це талановито. У мене в родині так чомусь і близько не вміли, не зважаючи на те, що батько був військовим. Завважте, що крім матюків люди вживають багато інших слів-паразитів, які особисто мені ріжуть вухо значно більше ніж матюки, бо не несуть за собою жодної змістовності. Ніколи не розумів, що, скажімо, означає слово «прикольно». Коли ми говоримо «прикольна жаба» – це означає, що жаба зелена, їстівна чи яка? Насправді ж «прикольна жаба» – це нічого, як і дуже багато подібних словосполучень.
– Як підбираєте репертуар для виступів?
– Я відібрав речі, що найбільш адекватно сприймаються людьми. Навмисно відсіяв усе складне, витончене і занудне, аби якомога більше людей змогли отримати якомога більше задоволення.
– У часи Революції Гідності ви вигадали досить влучне визначення щодо того, скільки саме мусить вийти людей на площу, аби їх думку було необхідно враховувати. Пригадуєте той епізод?
– Тоді ми всі жили політичним життям. А особливо я, котрому, аби опинитися на Майдані, достатньо було просто з будинку вийти. Ми весь час з друзями туди ходили, дивилися навколо, якось те коментували. Інколи траплялося потрапляти в об’єктив.
Категорично заборонив би власну творчість!
– Відчуваєте себе українським літературним класиком?
Про моє особисте місце я не думаю. Про це маю думати не я і ліпше, коли то трапиться після того, як я опинюся на цвинтарі. Так буде об’єктивніше.
– А як ставитеся до сучасної української літератури?
– Я давно вже майже нічого не читаю, і не тільки українського. Свого часу, до років 35-40 прочитав усе, що хотів і вважаю це цілком достатнім. Інколи беру до рук щось свіже, але, як правило, після третьої сторінки воно летить у смітник. Виглядає це приблизно так, якби ви усе життя харчувалися у вишуканому ресторані, а потім потрапили до провінційної їдальні. Навряд чи вам припав до смаку тамтешній асортимент. Мені здається, ми живемо в епоху занепаду і це стосується далеко не тільки української літератури. Те, що пишуть тепер і те, що писали, скажімо, у шістдесяті роки – це дві інші планети. Напевне, конкретно зараз ми спустилися униз по історичній синусоїді. Тішить те, що не пише сьогодні хіба лінивий. Пишуть дуже багато і, сподіваюся, з часом кількість таки переросте у якість і знову намітиться якийсь підйом.
– Як би ви поставилися до ініціативи вивчати ваші твори у школі?
Категорично проти. Річ у тім, що, будучи школярем, я ненавидів майже усю шкільну програму. Тому не хотів би, щоб молоді люди ненавиділи і мене також. Я б навпаки – категорично заборонив власну творчість. І тоді точно усі б мене читали і любили.
– А коли вас цитують, подобається?
– Не подобається. Людина мусить думати сама, продукувати цікаві вислови, а не запозичувати їх в інших. Така людина завжди цікавіша.
Мудака і лахудру діти ніколи не слухатимуть!
– Діти мають чути нецензурну лексику? Чи ми мусимо їм цього не дозволяти?
Не треба думати, що діточки – це якісь такі квіточки: світ дітей дуже жорсткий, набагато жорсткіший, аніж навіть світ дорослих. Там свої правила, своя культура, яка мало залежить від впливу дорослих. Діти прекрасно все чують, бачать і розуміють. І передусім прекрасно відчувають фальш, коли кажуть одне, а роблять зовсім інше. Те, хто їх вчить для дітей не менш важливо, аніж те, чому саме.
– Звідки, по вашому, виникає конфлікт поколінь?
Діти дуже часто небезпідставно вважають своїх батьків старими занудами. А батьки не менш часто намагаються саме такими і бути. Діти абсолютно не піддаються вихованню і правильно роблять, тому що, скажімо, якщо тато – мудак, а мама – лахудра, їх ніколи не слухатимуть, як не виховуй. Якщо ж тато-герой, а мама-красуня, достатньо самого лише власного прикладу. У мене з донькою, наприклад, жодного конфлікту поколінь немає. Я ніколи не повчаю її, вона у відповідь не називає мене старим мудаком: ми спілкуємося швидше, як друзі. Дітям мусить бути комфортно з батьками.
«На халяву», на жаль, нічого не буває
– Як ви оцінюєте поточну політичну ситуацію в Україні?
– Я бачу цей період, як період народження української нації. І війна, і революція, і кров, і жертви, і героїзм пов’язані виключно з цим. Інакше, на жаль, просто не буває. Ніщо нікому ніколи не дістається «на халяву».
– У вашій особистій свідомості нинішня війна щось змінила?
– Чесно кажучи, я в усі часи ненавидів кацапів. У цьому плані війна на сході нічого не змінила. Радше укорінила старі переконання.
– Над чим працюєте сьогодні?
– Намагаюся закінчити свій перший і, сподіваюся, останній роман, що називатиметься «Таємничий амбал». Зараз, слава Богу, вже вийшов на фінішну пряму: дописую останню п’яту частину. Якщо зовсім коротко, він про пошуки істини з її подальшим знаходженням.
– Чому Слава Богу?
– Я ніколи раніше не писав романів, а тому не мав уяви, наскільки це важко робиться. Я пишу його навіть тоді коли не пишу. Він постійно сидить у голові , не дозволяючи від себе відкараскатися. Я просто не маю часу на щось іще… Утім, обіцяю, книга буде добра. Якби так не відчував, спалив би її вже давно і нікому про це не розказував.
– Відомо, що одну з ваших картин свого часу придбав всесвітньо знаний кінорежисер Вуді Аллен. Як це сталося?
– Кілька моїх картин у 2000-му році просто брали участь у збірній виставці у Нью-Йорку. Я випадково познайомився з арт-дилером і дизайнером, які впорядковували квартиру Вуді Аллена і одне з моїх полотен здалося їм підходящим. З самим Вуді Алленом я, на жаль, так і не познайомився: все трапилося через посередників. Інакше у таких людей просто не буває.
Записав Максим КОЛОМИС
