Відколи у Тернополі Бог не популярний?

Взятися за «перо» змусив один випадок, який мене, чесно кажучи, насторожив. Писатиму так, як було насправді. Бо хто ще напише за «митарства» письменників, як  не вони самі. Минулого року тернопільське видавництво «Горлиця» надрукувало мою книгу «Булочка… для Бога». Це короткі історії для душі, в основі написаного – реальні українські ситуації. Хто читав притчі Бруно Ферреро, той знає, що я маю на увазі. Віднедавна у значної кількості людей з’явився  духовний «голод» на таке чтиво. А є просто люди, у яких звичайна природна потреба читати саме таку літературу – філософського напрямку. Звісно, у всі часи й епохи людей, які прагнуть духовного розвитку, завжди було менше, але вони були, є і будуть. Людство завжди так розвивалось. В Україні з цього приводу кажуть ще простіше: «На кожний товар – свій покупець».

Формат книжечки – кишеньковий, а крейдяний папір допоміг достеменно передати кольорові світлини, які ілюструють кожну оповідку. Одним словом естетична насолода для очей та душі. Впродовж місяця книжечка продавалась у церковній крамничці, яка працює всередині катедрального собору. Одного разу я побачила, що книжечки вже нема на поличці. Чемно запитала у продавчині, чи можна принести ще. Не знаю чому, але моя фраза дуже розгнівала жінку і вона просто посеред храму «висповідала» мене:

– Не приносьте більше. Ми цілий місяць не могли її продати. Ви що, не розумієте, ваша книжка не популярна!

 Амінь. Ось так. Може й не популярна, але я вперше в житті бачила, як у головному намоленому храмі міста КРИЧАЛИ. І ще знаєте, що вразило? Що «інформацією», яка викладена в книжці і яка мала прийти на допомогу тим, кому вона справді потрібна, розпорядилася зовсім випадкова людина, яка думала  тієї миті не про духовне, а про матеріальне. На щастя, з Божою допомогою книжечка знайшла дорогу до спраглих сердець, яким вона справді потрібна.  Між тим, у моїй течці багато добрих  відгуків від читачів. Ось кілька з них: «Пані Валю, дякую за “Булочку … для Бога”. Нині прочитала по дорозі до Львова, дуже співзвучна з моїми внутрішніми запитами. Дві думки. Ви дуже схожі на свою бабусю з Черкащини, Як зовні, так і внутрішньо. Деякі асоціації людини з Галичини: світла постать жінки на тлі напівзруйнованої хати. Хоч святі аскети мають так жити.   Особливе закінчення книги. Життєстверджуюче – яблучко від батька,  а тоді дерева, особливість яких сусіди добре розуміють, але тим не менше, ніхто не потурбувався їх зберегти. Все йде, все минає…. У цій книзі ви особливо відверті. І ще про таке. Мене почали боліти сустави на пальцях, чи не вперше дуже гострий біль, артріт у нас спадковий по жіночій лінії. Всю дорогу до Львова я тримала руки на книзі і думала, що така річ (книга) наповнена таким світлом і любов’ю має бодай трохи допомогти. І біль справді стала менш помітною, знялася гострота. Дякую!   Христос рождається! Веселих і світлих свят!».

Проникливо відгукнулися тернопільські бібліотекарі (№8 для дорослих): «Булочці для… Бога» живеться у нас добре. Ми розуміємо, що вона щойно народилась, тож потребує уваги (обіцяємо пропагувати серед читачів). Її ніжна, небесно-синя квітчаста пелюшка-палітурка привертає увагу усіх, хто заходить до відділу абонементу. Ми вже кілька днів поспіль «бавимо» (передаємо з рук в руки) цю книжку і насолоджуємось її проникливим змістом. Дивно, але книжка не пахне ні поліграфією, ні друкарськими верстатами. Вона пахне «яблуком-смайликом» з родинного подвір’я. Вона пронизана провидінням «цьоці Гелі» та «сяйвом доброти бабці Онисі». Вона дозволяє «доторкнутися до Світла Вічності» і «побачити щастя у найбуденніших речах».  А якою приємною несподіванкою був для мене нещодавно лист із Підволочиська від вчительки-пенсіонерки (інвалід І групи) Валентини Миколаївни Мартиненко. Відгук на «Булочку…» вона написала аж на 8-ми сторінках!     

Однак справжній сюрприз чекав на «Булочку…» попереду. Педагог і поетеса ЗОШ №16 Надія Кулик разом з групою колег, завітавши на Схід України в  Криворізьку ЗОШ№114, свій урок «побудувала» на оповіданні «Історія одного портрета» із книги «Булочка для… Бога». Ось що писала про це преса: «Оповідання несе в собі виховні моменти: любов до рідного краю, повагу до людей, надихає на прояв найкращих загальнолюдських цінностей – доброту, людяність, взаємодопомогу, щирість. Відтак школярам запропонували незвичне домашнє завдання: скласти інформаційний портрет своєї родини і написати власне висловлювання про добро».

Цю книжку також читають на передовій, куди я передавала вже чимало впродовж року. Втім, вважайте, що це був ліричний вступ. Власне, що я хотіла насправді сказати цим дописом? Не всі книгарні міста хочуть брати авторські книги, щоб вони там продавалися. Парадокс? Не те слово. Видавництва, у яких ви надрукувались, не завжди їм «підходять». Наприклад, книгарня «Є». Із подібними проханнями звертатись треба в центральний офіс, який знаходиться в Києві. Остаточний вердикт виносять саме там. Коли я зайшла до книгарні, то в мене мало щелепа не відвисла. Адже там на видному місті височіє товстенна книженція… «Сатанинські вірші». Її видно прямісінько з дверей, як тільки заходиш. Коментувати не збираюсь, хай це залишається на сумлінні тих, хто керує цим процесом.

Тим часом отримала вітального листа (паперового) від журналістки Оксани Небесної, яка надіслала мені газету Тернопільсько-Зборівської митрополії української греко-католицької церкви. (Вона не знала, що я її передплачую – авт.). Оксанка розповідає, що її історію «Дім, у якому живе Бог», що надрукувала газета, написала під впливом  книжки «Булочка для… Бога», яку прочитала на одному диханні. Висновок? Книжки на духовну тематику потребують особливого гарту. Через те їхня дорога до сердець читачів – нелегка. Підводні рифи подібного штибу виникатимуть завжди. Головне, не впадати у відчай і вчасно зрозуміти просту житейську істину: людські плани, які йдуть всупереч космічним законам, не сумісні з Божим задумом. І це беззаперечний факт.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram