У джезві вечора кипів духмяний джаз

Три вечори поспіль у Тернополі вирував джаз-фест. Три дні влягалися хвилі емоцій та вражень, які він у мені здійняв. І нарешті я можу ними поділитися. Як слухачка, як людина. Раптом у когось мої враження розродяться бажанням відвідати JazzBez наступного року…

Це справді був якийсь… вау!

«З чим у тебе асоціюється джаз?» — пошепки спитала подруга, коли я, захмеліла від Skicki-Skiuk, подумки нанизувала рими на строфи. Так, вірші завжди починають тлумитися в моїй голові, коли слухаю джаз. Хоча він чомусь асоціюється в мене з чимось їстівним, точніше, з напоями і закусками. Є джаз — як текіла з присмаком солі й лайма. А є джаз-кава: з джезви і з нотками спецій. А є джаз-бейліз із мандаринами. І як би не смакував мені той чи інший джаз, останні роки він завжди пахне зимою і передчуттям новоріччя та Різдва. Бо саме на порозі зими Тернопіль зустрічає JazzBez.

Цього разу фестиваль припав мені до смаку всіма без винятку концертами. Так буває рідко, хоча я слухаю і неблизьку мені музику. Просто з цікавості.

Перший гурт першого дня налаштував на правильну хвилю. Це був квінтет Budniak/Bakovsky Intermedium, створений Пьотром Будняком і Тарасом Баковським. Тарас, до речі, достойний син Олега Баковського, відомого джазмена (труба) з Волині, засновника джазового фестивалю JazzCooperation (м. Луцьк). І треба сказати, що крутий польський джаз не має підстав встидатися саксафону Баковського. Слухачів порадували джазові інтерпретації народних пісень. І мене, приміром, завжди радує, коли джазмени не просто імпровізують кожен про своє, а дають слухачам нагоду пересвідчитися в тому, що вони вміють грати. Бо добрі джазові музиканти в рази професійніші від тих своїх колег, котрі просто освоїли той чи інший музичний інструмент.

Це як в авангардному живописі. Мені завжди дуже важливо побачити, чи вміє художник-авангардист малювати в реалістичному стилі. Якщо так, то може собі дозволити модернізувати. А ні — нема чого випендрюватися.

Та повернімося до джазу. Budniak/Bakovsky Intermedium видали на гора дуже теплий сучасний джаз, за що їм велике спасибі й доземний уклін.

У другому відділенні дивували David Friesen & Andrew Arnautov. Не хочеться додавати слово Projekt, хоча воно в програмці було. Хочеться сказати — дует, тандем або навіть пара. Те, що і як грали ці двоє, вражало. Позаду мене якась бідолашна жіночка ще протягом першої композиції винесла своєму чоловікові весь мозок: «О ні, цього я вже точно не витримаю. Ідем. Чуєш, я більше не можу… Та це якийсь…»

Так, це справді був якийсь… вау! Містер-бас David Friesen спершу помедитував, схилившись на свій електронний контрабасик, а потім почав так витинати на цьому карликовому диві! До речі, воно існує в єдиному екземплярі, бо виготовлене спеціально для містера-баса. Він видобував звуки не лише з його чотирьох струн, що звучали, наче сорок, а й погладжував, постукував — і деревина звучала, мов жива. А коли ще взяв до рук смичок — емоції накрили! Не тільки руки музиканта грали — грав кожен сивий кучерик, кожна зморшка на обличчі. Мурахи бігали по тілу табунами!

Андрій Арнаутов — добрий учень свого вчителя, віртуозний басист. Грав, як, боронь Боже, востаннє. Лише інколи захоплено позирав на старшого колегу, хоча той був цілковито заглиблений у музику. Ці двоє грали, як один. Не віриться, що вони не працюють разом, що це просто проект, і що в Тернополі відбулася прем’єра програми. Вони не робили перерви між композиціями, наче боялися втратити час, вийти зі стану нірвани. Це був джаз із найвищої музичної полиці…

Танці на контрабасі та японське цунамі

Другого дня запалювали поляки — переможці цьогорічного культового фестивалю JazznadOdra квартет Skicki-Skiuk. Ці хлопці не тільки працюють як гурт, бо джазові музиканти зазвичай гуртуються задля творчих проектів, а й проводять разом дозвілля. Вони дуже зіграні. Видно, що добре відчувають один одного.

Після антракту один із лідерів джазового руху Іспанії барабанщик-віртуоз Carlos Lopez із інтернаціональною командою представляли новий альбом. За роялем був український музикант Юрій Середін. Коли хлопців викликали на біс, вони запросили на сцену ще й Skicki-Skiuk і влаштували карколомний джем-сейшн.

А третій день запам’ятався вокалом, «танцями з контрабасом», салатовими туфлями піаністки, «японським цунамі»… Зрештою, про все за порядком. Першими грав україно-польський гурт Karnas-Gnydyn Quartet. Карнас — польський вокаліст, Гнидин — наш джазовий барабанщик, дуже відомий (про нього й про всіх решта можете прочитати в Інтернеті). За роялем випромінювала потужну жіночу енергетику дружина Ігоря Гнидина Анастасія Литвинюк. А на контрабасі грав і танцював із ним  Маріуш Прасьнєвскі. Здавалося, лише габарити інструмента втримують його від злету.

Проте найвибуховішим в емоційному плані був гурт Sisters in Jazz — п’ятеро музиканток із Польщі, Норвегії, Німеччини, Америки і Японії. Торік дівчата познайомилися на фестивалі у Швеції, нині ж дивують Європу своєю майстерністю. «Чим би дівчата не бавилися» — це не про них. Усі «сестри» — високопрофесійні музиканти, композитори. Коли саксафоністка Camille Thurman ще й заспівала, зал вибухнув оваціями.

А мініатюрна італійка Federica Michisanti так витинала на контрабасі, що годі було відвести погляд від її маленьких ручок. Перед концертом ведучий фестивалю Сергій Лазо розповів, що свого часу Федеріку намовив узяти до рук контрабас її бойфренд, з яким вони разом грали в одному гурті. Роман із тим хлопцем уже в спогадах, а дівчина стала крутою басисткою.

«Сестри» грали кілька композицій власного авторства — кожна розповідала про свою. Піаністка Naoko Sakata на тлі власного твору буквально накривала зал, наче дев’ятим валом, своїми соло! Складалося враження, що вона впадала в транс і вже не володіє собою. «Ну й цунамі видала японочка», — сказала одна подруга іншій, просуваючись після концерту до виходу. І я подумала, що моя асоціація з дев’ятим валом таки правильна.

Не буду розповідати про всіх дівчат — їх краще слухати. Дуже барвисті враження справляє поєднання в їхньому джазі музичних відтінків різних країн. Поцікавтеся творчістю цих джазвумен — не пошкодуєте. Якщо, звісно, джаз — це ваша музика.

А тепер повернуся до того, з чого починала. До асоціацій і віршів. Цього року джаз у Тернополі пахнув мені кавою, завареною в джезві. З нотками анісу, кардамону й кориці. І википів таким ось віршем:

У джезві вечора кипить духмяний джаз.

Старий рояль неначе помолодшав.

Я поглядом шукаю в залі вас,

Та, як на гріх, укотре не знаходжу…

А містер-бас пустився берегів,

Й саксофоніст — як із моєї мрії.

І вже мандрує свінг поміж снігів,

Розносить містом нотки ейфорії…

А я вивчаю яруси й партер,

Я кожну стрижку поглядом куйовджу…

То що за жінка нині з вами, сер,

Якщо я вас у залі не знаходжу?

Яка в тій жінці музика тече?

Чи не попса улізливо-отруйна?

Відсутність ваша вбила мене, сер…

Яка ця жінка: клавішна чи струнна?

Не знаю. Та вона не любить вас.

Либонь, готує зелен чай з лимоном.

А ви любили чорний з джезви джаз

Із нотками кориці й кардамону…

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram