Понад 80 років відділяє нас від однієї з найбільш гірких подій в історії українського народу – трагедії Голодомору 1932-1933 рр. Про нього вперше  дізналася маленькою – гостюючи в родині моєї прабабусі по маминій лінії.

Під час голодного мору сім’я проживала у селі Войкове Березанського (тепер Згурівського району) під Києвом і складалася з мого прадіда Потапенка Андрія Нечипоровича, двох синів-погодків, стількох же дівчат-близнючок і, звичайно, моєї прабабусі Василини Прокопівни.

Прабабуся походила із заможної родини (яку більшовики вивезли у Сибір назавжди), тож на посаг отримала багато речей (золоті вироби, рушники, кожушанки, свитки, хустки, рядна, ліжники тощо). Їх вона й вимінювала на продукти харчування, коли настав голод. Також додавала до їжі, особливо при випіканні хліба, все, що більш-менш годилося для цього: останні крихти з усіх «закутків» хати, а особливо – жовту лободу. Прабабуся часто мовила, що хоч у скрині залишилася тільки ті речі, які неможливо було виміняти на хліб, проте сім’я пережила голодомор 1932-1933 рр. Тому майже кожного літа, поки була жива прабабуся Василина, ми їздили на Київщину в гості, і традиційно в перший день зустрічі на обід був борщ із жовтої лободи – як своєрідний оберіг, пам’ятка про випробування, що випали на долю нашої родини і нашого народу.

А ось від голоду 1947-го року, свідком якого вже була й моя бабуся Галина, сім’ю, в прямому розумінні слова, врятував пуд крупчатки (так на Київщині називали борошно кращого ґатунку). Тобто, словами прабабусі, «вийняла вона з вух останні сережки червоного золота ще й зі справжніми рубінами та дала своєму чоловікові, який завіз їх у Західну Україну й виміняв на них борошно». З тієї крупчатки вони й варили затірку. А ще прабабусю постійно переслідував страх голоду. Можливо тому вона часто казала: «Якщо в хаті є сухарі і вода, то не страшна ніяка біда». На горищі хати впродовж усіх років свого життя у 5-6 брезентових лантухах прабабуся зберігала сухарі. То були великі мішки, вміст яких періодично поновлювався.

 

Дитинство

(із авторської книжки Наталії Волотовської та композитора Леоніда Міллера

«Мільйони їх – мов колосків на ниві»)

 

Дівчинко з долоньками прозорими

І холодними, мов на Йордан вода…

Твої коси іще пахнуть зорями,

А в зіницях вже стоїть біда.

 

Як же тебе виморили кляті

Душогуби – сталінські пройдисвіти!

Ще не згасли голоси  у хаті,

Іще сіно тепле у колисці.

 

В ній дівчатко уночі ще дихало,

Свічка на столі тихенько квітла.

А на ранок – пустка, тільки лихо

Глипає з кутка. Погасла свічка.

 

Дід, зібравши усі сили в купочку,

До колиски ледь докульгав на колінах,

Взяв із неї найсолодшу внучечку

І відніс у цвинтарний барвінок.

 

Той барвінок їй – вінок весільний,

І прощальна тризна, і труна…

Місяць й зорі – наче хліб із сіллю

У квадраті чорному вікна.

 

Місяць – і довкола нього німб…

Те дівчатко ще й не знало слова “хліб”.

 

ІІ

 

Хлопчик… легесенький, мов колосок…

От тільки життя у нім вже – ні зерняти…

Позаду лишився останній урок,

Попереду – вікна холодної хати.

 

До неї хлоп’яті уже не дійти,

Хоч мама й припала очима до шибки…

Як вам жилося, кремлівські кати,

Коли вигребли все, до останньої скибки?

 

До крихти найменшої, до квасолини…

Поки селами нипала червона орда,
цвинтарем стало пів-України,
Отака вона, комуністична хода…

 

Та мати, що поглядом кликала сина,

Перебула його, може, на мить…

Знаю, що звали її Україною,

Знаю, що біль той їй досі болить.

 

Вона тисячу раз помирала з розпуки

І знов воскресала, смерті на зло,

Бо якби захололи їй серце і руки,

То України досі вже б не було:

 

Ні народу, ні мови, ні мрії про волю,

Ні безмежного, чорного, вічного поля…

 

Наталія Волотовська,
лікар, член Націнальної спілки письменників України

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
“Це те місце, де я повинен бути”: історія бізнесмена, який переїхав з Гонконгу до Кременця
20:11, 18 Квітня, 2024

“Це те місце, де я повинен бути”: історія бізнесмена, який переїхав з Гонконгу до Кременця

Блоги

ТОП новини тернопільщини: