Кожен день впивається нам у серце новинами, що не вміщаються в рамки світосприйняття адекватного українця. Війна-АТО, що мала б завершитися за два-три дні, триває. Слуги народу ошелешили своїми деклараціями, коли народ ледве виживає. А мені перед очима — українці Донеччини, котрі дивом вижили після катівень «деенерівських» посіпак. Вдумайтеся: в рідній країні люди перенесли жахливі тортури тільки за те, що вважають себе українцями! Один із них — Василь Зандер, батько трьох дітей і дідусь п’яти внуків. Він переніс чотири доби катувань, схуд на 20 кілограмів, вибрався на волю ледь живим. А постраждав за те, що не схотів подати руку зрадникові своєї Батьківщини…
Перегляньте також:
Стіни в крові й жмути волосся
Від квітня до липня 2014 року Дружківка була окупована сепаратистсько-терористичними бандами. Василя Володимировича ув’язнили його ж співробітники. Запроторили у підвали колишнього відділення міліції, де ще сидів свого часу Олекса Тихий, і по-звірячому катували.
Чоловік каже, що лежав напівтрупом на бетонній долівці, згадував прочитані праці Олександра Солженіцина, Олега Волкова і думав, що йому ще повезло. Це додавало сили і підігрівало надію на виживання. І він вижив. Хоча довго ще не міг ні їсти, ні спати. Все боявся, щоби спросоння не забрали знову…
Коли минув рік із часу визволення Дружківки, проукраїнські активісти організували приїжджим старшокласникам екскурсію до катівні «ДНР». Запросили і колишніх в’язнів…
— Щойно я туди увійшов — мороз по шкірі, ніби 15 хвилин тому покинув камеру, — пригадує Василь Зандер. — Там залишилася моя куртка, стіни були захляпані кров’ю, валялися жмути вирваного жіночого волосся, стояли пластикові пляшечки для сечі…
Пригадав, як першого дня в ув’язненні його змусили підмітати подвір’я. Ним простували двоє чоловіків зі зброєю і один елегантно вдягнений. Подумалося, що то якийсь «деенерівський» начальник. Та ці двоє вийшли з підвалу вже без нього. Потім з’ясувалося, що то підприємець, якого ув’язнили за те, що переказав гроші українському війську. Як же його катували! Василь Володимирович через стіну чув вирок: відрізати статеві органи. А вранці в кутку подвір’я в калюжі крові побачив одяг і взуття того чоловіка… Звідки він був і куди подівся — невідомо. Річ у тім, що в Дружківську катівню звозили й немісцевих. Там досі залишилися видряпані на стінах написи, як-от «Краматорск, услыш меня!» Багато людей пропали безвісти, але ніхто їх не шукає…
Ті, котрі мордували своїх краян, називали себе «НКВД», а що воно таке — не знали. Краще було зі шлакоблоками говорити, каже Василь Володимирович, ніж із ними. Ні, всі вони були адекватними, тверезими, проте дуже обмеженими. Згодом більшість втекла воювати на бік «ДНР». Дехто телефонує родичам, обіцяє скоро звільнити Дружківку від «хунти»…
А українці не можуть змиритися, що за понад два роки ніхто з тих, хто закликав на Донбас Путіна й катував своїх земляків, не покараний. Хоча ні… Одного покарали. Однокласника Василя Зандера, колишнього військового, котрий очолював у час окупації штаб, розгулював містом зі зброєю, віддавав накази облаштовувати вогневі точки на дахах будинків. Йому присудили два роки… умовно. Та що там казати, коли Дружківкою досі керує людина, котра привела на рідні терени ворога…
— Знаєте, як образливо, коли кругом начебто Україна, а приходиш на роботу і розумієш, що українець у колективі тільки ти. Решта — від директора до сантехніка — сепаратисти, тобто 99 відсотків — за «русскій мір», — звіряється Василь Володимирович. — Фасад перефарбований у синьо-жовті кольори, а душа ворожа. Я слухаю тільки українські пісні, дивлюся тільки проукраїнські телеканали, почепив на автомобіль національну символіку, але таких, як я, мало.
За сепаратизм треба карати!
Запитую у Василя Володимировича, що він зробив би, якби опинився нині на місці Петра Порошенка.
— Передусім я проводив би примусову українізацію Донбасу, не дивлячись на протести, — відповідає рішуче. — Бо ж нація збереглася тільки на заході України. На сході населення свого часу насильно асимілювала Росія. Це наша біда і наш біль.
За сепаратизм карав би жорстко: виселенням із території України. Всіх промосковських треба позбавляти права вибору, пільг, виплат, бо вони — не громадяни України. Тільки так можна перемогти. Адже ця гідра — повзуча контрреволюція — вже піднімає голову. Україна або зникне, або перетвориться на якусь Коліївщину — і прийде кінець державі.
Я припинив би виплачувати пенсії тим людям, котрі живуть на території «ДНР». Вони не наші. Наші всі тут. Мій син виїхав із Донецька, залишивши там квартиру, гараж. Тепер винаймає житло в Краматорську. А тим, котрі там залишилися, дуже добре: вони їдуть до «хунти», до «укропів» за пенсіями, купують тут продукти і ще й хають нас. Та хай би виздихали там, як скорпіони.
Треба перестати називати війну АТО і припинити дипломатичні відносини з ворогом. Бо це неправильно, що в Україні процвітає російський бізнес, а в Росії — український. Усі ворожі підприємства на нашій території треба було давно націоналізувати. Бо поки наш Президент тільки на словах переживає за Україну, бізнес йому дорожчий.
Усіх регіоналів і тих, хто голосував за «драконівські» закони, не треба було допускати до влади. І вже давно варто було б її деолігархізувати. Бо що ж це таке діється? Коли мені кричать, що за Януковича ми жили краще, я не можу цього заперечити!
Сепаратистська влада залишилася і намагається затоптати й захоронити паростки українства на Донбасі. Щойно ці сепаратисти відчують за собою силу, то проявлять себе з найгіршого боку. А тоді виходу не буде — тільки брати зброю і йти на передову. Бо куди втікатиму зі своєї землі? До Львова чи до Варшави?
…Попри пережите Василь Зандер щасливий чоловік, бо його дружина, діти й внуки — українці. Співчуває своєму землякові, котрий вибрався з катівні інвалідом, Анатолієві Водолазькому. Він — Герой України, а син — сепаратист, мешкає в Росії.
— Мої внучки побували у Львові, то їм там настільки сподобалося, що просили маму продати квартиру і переїхати туди, — каже Василь Зандер. — Вона пояснила, що це поки неможливо, а ось коли вони виростуть, то зможуть вийти заміж за бандерівців і жити в Західній Україні.
— Як ви ставитеся до того, щоби «відрізати» Донбас від України? — запитую.
— Ні, не треба цього робити! Україна має простягатися до Уралу!
