Поціновувачі бельканто добре знають, що, мабуть, жодна прем’єра не провалювалася з таким тріском, як “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччіні 1904 року в Мілані. Глядачі обурено свистіли. Маестро почувався розчавленим. З часом колеги вмовили його переробити твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку.
Італійці називали її “Меа Крушельницька”
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Вона погодилась не відразу. “Де ви бачили японку заввишки у мій зріст?” – допитувала Пуччіні. “Та нехай уже зовні європейка… та куди подіти цю східну тендітність?” – відповідав композитор. Соломія була тверда. Радила метру скоротити вступну арію, яка, на її думку, і втомила глядача. Пуччіні довелося погодитись. На прем’єрі оновленої опери публіка сім разів викликала композитора й акторів на сцену. Це був тріумф. Зворушений і вдячний маестро надіслав Соломії свій портрет з написом “Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй”. Меа Крушельницька, як називали її італійці, докорінно змінила уявлення про цю роль. І, звичайно, про себе.
Образ оперної діви кінця ХІХ – початку ХХст. істотно відрізняється від сучасного. У ті часи гастрольний графік та репертуар зазвичай визначали не самі співачки, а імпресаріо, антрепренери, агенти, диригенти. Навіть якщо йшлося про гучно відомих примадонн, усе вирішували чоловіки.
Сама ж артистка мусила вміти співати, зітхати, страждати від мігрені, вчиняти істерику та приймати квіти й коштовності від шанувальників. Хто завгодно, але не Крушельницька. Всесвітньо відомі диригенти Артуро Тосканіні й Леопольдо Муньйоне суперничали – хто надасть кращі умови для виступу. “Я й надалі знаходитиму радість у вірному служінні Вам”, – писав Соломії один з найвідоміших оперних антрепренерів, погоджуючи умови чергового контракту. “Щиро дякуємо за ласкаву згоду виступити у нас”, – розливався соловейком директор Нью-Йоркської Метрополітен-опери Моріс Грау.
Співачка без покровителів
Крушельницька насправді вміла руйнувати стереотипи. Сучасники обдаровували її за це виразно маскулінними епітетами: “жінка-Шаляпін”, Александр Македонський і – важко повірити – Наполеон. Подейкували, що Соломія була чи не першою оперною співачкою, яка не шукала покровителів, а розраховувала тільки на власні сили.
“Мільйонери пропонували мені – з умовою, коли вийду за них заміж, – збудувати окрему оперу, виключно для мене, або радили забувати про свою тяжку професію і обрати собі спосіб життя до вподоби в якій завгодно частині світу: на горах Тибету або на золотистому морському піску…” –Крушельницька легко відхиляла всі пропозиції руки й серця. Ще в юності, викликавши одностайний осуд, будучи донькою священика, розірвала заручини з семінаристом Гутковським. Пізніше – не стала коханкою Федора Шаляпіна. Не прийняла залицянь Василя Стефаника. Та й узагалі – в життєписі Крушельницької навряд чи знайшлося б місце для любовного листа Тетяни – Онєгіну. Адже упадала не вона, а за нею. До неї “записувалися на аудієнцію”. Задля неї долали тисячі кілометрів. А вона сама… несподівано навчилася керувати автомобілем і впевнено їздила вулицями Мілану, приводячи місцевих матрон у невимовний трепет.
“Життя оперної артистки трохи нагадує режим атлетів: дисципліна в усьому – строгий розклад годин, поміркована їжа, заборона давати волю своїм забаганкам…” – не дуже нагадує життєві пріоритети розманіженої примадонни, правда ж?
Коли 1906 році Соломія гастролювала в Неаполі, раптом пробудився вулкан Везувій. Викиди попелу неабияк загрожували голосу. Дослухавшись до поради лікаря, Соломія вирішила перервати гастролі. Імпресаріо подав позов до суду за невиконання умов контракту. Захищати співачку взявся адвокат Чезаре Річчоні – високоосвічений красень, заможний аристократ, тонкий поціновувач опери, а заодно й мер невеликого міста.
Чезаре сподобався Соломії, бо вмів триматися з люб’язністю й повагою, без жодної нотки покровительства чи поблажливості – цих ноток співачка не терпіла, адже в силу професії чудово чула в них фальш. Діамантовий період залицянь та зітхань тривав майже чотири роки. Соломія й не думала легковажити з таким важливим рішенням, як шлюб. Побралася пара аж 1910 року в одній із церков Буенос-Айреса.
Останні роки життя – У Львові
1939 року, після смерті чоловіка, Крушельницька вирішила повернутись до Львова. Її будинок на той час уже конфіскували, залишивши всесвітньо відомій примадонні лише крихітні кімнатки на другому поверсі. Пастка зачинилась. Повернутися до Італії Соломії не дозволяли. Радянського громадянства не давали. Лише після того, як Крушельницька продала свою улюблену віллу “Саломе”, де пройшли її найщасливіші роки в Італії, і віддала всі кошти на користь держави, її визнали “своєю”. Останні роки співачка викладала у Львівській консерваторії.
Як викладач, Соломія Амвросіївна мала щороку давати звітний концерт. Інакше звільнили б. Востаннє Крушельницька співала на сцені 1949 року. Їй було сімдесят сім. Невеличкий зал Львівської філармонії не міг умістити всіх, хто хотів її чути. Мало хто з глядачів знав, що співачка хвора на рак горла. Можна тільки здогадуватись, якою ціною давався їй той останній спів. Тьмяне світло. Співачка спирається на паличку.
Померла Соломія Крушельницька восени 1952 року. На могилу, яка має назву “Sole mio”, не ходять ні онуки, ні правнуки. Зате її спокій охороняє юний скорботний янгол з лірою. “Душа, смертельно хвора на красу, не помирає – просто кам’яніє”, – кажуть про Крушельницьку сучасники. “Світ упіймав її. Але не втримав…”, – чи то сперечається, чи то погоджується янгол.
Сергій Осока
