Легенди осені

Часом бувають доволі чудні трафунки. Нема дня, аби хтось не зателефонував і не попросив коментаря чи інтерв’ю. А буває, що починають здалека – з описів своєї благодійної діяльності, а потім питають, чи я не міг би допомогти фінансово.

Яке у них уявлення про письменника? Може, мені теж варто декларацію заповнити, аби стало видно, чим відрізняється не останній письменник у цій країні від пересічного депутата чи судді, молодших удвічі? Або навіть від естрадової звізди, якій за виступ платять по 50-100 тисяч гривень. Тоді, як письменника усі хочуть забездурно.

Врешті я почав переважно відмовлятися від коментарів, бо не можу коментувати те, в чому не петраю, або те, що само собою розуміється. Ну, наприклад, моє ставлення до конкретного прийнятого закону. «Що ви про це думаєте?». – «Я думаю, що я думаю так само, як ви. Тому нікого своєю думкою не здивую». – «Але нас цікавить ваша думка». – «Моя думка така, як ваша. Ви ж тішитися, що такий закон прийняли?» – «Звичайно». – «От і я тішуся». – «То так і написати?» – «То так і пишіть, курва маць засрана».

Але «курва маць», то вже подумки.

А то телефонує якась молода, видно, недосвідчена. Бо досвідчені відразу беруть мене за… е-е… ну, добре – за тово-во і кажуть: «Пане Юрію, ми хочемо записати з вами коротке інтерв’ю на тему др-др-др…»

А ця починає здалека. «Доброго дня, то пан Юрій?» – «Так». – «А маєте хвильку?..» – «Залежить для чого». – «Ну, та я з такого-то сайту і хотіла б…»

Пауза.

«Прошу?»

«Хотіла б у вас взяти…»

«Коментар?» – «Ні». – «Інтерв’ю?» – «Ні». І далі мнеться, не може згадати.

«Хотіла б взяти…» – «Автограф?» – «Ні».

Врешті не витримую: «В бузю?».

З вигуком «О, Боже!» вона вимкнулася.

І тепер я так і не знаю, яку холєру в мене хотіли взяти.

А ще інколи просять створити легенду для їхнього бренду.

«Ви ж пишете легенди?»

«Пишу, а точніше реставрую».

«Ну, от, а нам потрібна легенда про соки. Ми виробляємо соки. Для нас треба вигадати легенду про те, як в Галичині з’явилися соки».

Чесно признаюсь, я вже тричі перед тим брав участь у створенні подібних легенд: двічі про каву і один раз про пляцки. З того, що витворив я, залишалися ніжки і ріжки, бо хоч я й намагався створити легенду так, аби вона виглядала якнайприродніше, відповідала історичним реаліям і не зраджувала свою штучність, замовники все одно переробляли на свій копил і з цукерки ліпили лайно. А потім розраховувалися зі мною натурою.

Одного разу мене навіть розіграли, запропонувавши написати легенду про львівський бетон.

Але це було років десять тому. А зараз мені зовсім не хочеться вигадувати щось про соки в Галичині. Одне слово, я відмовився. Але хтось все одно напише. І це буде щось у такому стилі: «Вродливого юнака, пораненого татарською стрілою, рятує вродлива дівчина, відпоюючи його соком за порадою знахаря. А потім цей вродливий юнак одружується з вродливою дівчиною, сам стає знахарем і продукує соки».

Коли я збирав матеріал для «Легенд Львова», то обнишпорив усі видання, де вони могли бути. Але коли я читав у Крипякевича про чортів млин на горішньому Личакові, що він «овіяний легендами», а жодної легенди про нього не було зафіксовано, то брав легенди записані в Галичині і пристосовував до Личакова.

Це так само, як реставрувати ікону. Маєш дошку з кольоровими плямами, знаєш, хто на ній зображений і, взоруючись на аналогічних зображеннях цієї ж місцевості, відновлюєш.

Таких відреставрованих легенд у мене було не багато. У кожному разі жодної легенди я не вигадав, а опрацьовував справді народні перекази. Зовсім недавно я виявив цілу колекцію легенд про львівських духів, опубліковану в одному старому часописі. Виявляється, читачів заохочували надсилати історії про духів.

Останнім часом з’явилися такі «любителі Львова», які почали вигадувати легенди, відверто фальшуючи їх. Коли я видав оповідання про духів львів’янина Стефана Грабинського, моментально їх перетворили на легенди, хоча то були літературні твори. Ба більше – за місцями подій, описаних у тих оповіданнях, ще й водять туристів, а преса радо публікує ці бздури. Це все одно, якби хтось розповідав: існує легенда, що Антонич був колись хрущем і жив на вишні.

Оці примітивні сфальсифіковані «львівські легенди» розсипані уже на багатьох сайтах упереміш із легендами, поцупленими з моєї книжки. Ці новотвори вражають своєю недолугістю, повним ігноруванням фольклорних традицій і законів народного епосу. Просто тупа маячня. Як пісня «А калина не верба».

Днями «Львівська Пошта» опублікувала кілька таких, висмоктаних з пальця історій. І одна з них про львівських Ромео і Джульєтту. Почнемо з того, що історія Мікеліні і Пелагії – історичний факт. Але газета вирішила додати жару: «є така версія, знову ж таки легенда, що сюжет «Ромео і Джульєтта» народився у Львові… Сумна історія пішла по Європі й один драматург написав п’єсу, яка в оригіналі називається «Чума на ваші дві родини». У п’єсі герої помирають від пострілу, а насправді в оригіналі помирають від чуми».

Імені цього драматурга не названо. Але п’єса з такою назвою справді була. В оригіналі її назва звучала так «Чума на оба ваши дома». Автор – Грігорій Ґорін, написана вона була в 1994-му. Жодної іншої п’єси з такою назвою історія літератури не знає.

З нагоди відкриття пам’ятника закоханим львівська преса радісно повідомляла, що саме Мікеліні і Пелагія «стали прообразами славнозвісних героїв шекспірівської п’єси «Ромео та Джульєтта». Відтоді туристам так і розповідають.

Однак ліпити сюди Шекспіра безглуздо. Львівська подія трапилася у 1594-му році. Трагедія Шекспіра була написана не пізніше 1595-го року. Але сюжет її не оригінальний, уперше описаний у збірці «Новелліно» (1476) італійця Мазуччо Гвардато (приблизно 1410 – 1475). Герої там мали інші імена: Маріотта і Джяноццо, а події відбувалися у Сієні в ХIV столітті. Пізніше поет Луїджі да Порто (1495 – 1529), автор єдиної новели, у 1524-му переніс події вже до Верони і дав героям імена Ромео та Джульєтта. Новела називалася «Історія двох шляхетних коханців і їхньої скорботної смерті, яка трапилася у Вероні».

Ще пізніше цей сюжет використав новеліст Маттео Банделло (1485 – 1561). Його новелу у 1567 році переклав англієць Пейнтер, а драматург Артур Брук написав на її основі поему «Ромео і Джульєтта», яка й стала джерелом п’єси Шекспіра.

Отакий плутаний шлях відбула ця історія.

А легенда про галицькі соки поки що в дорозі. Як і купа інших ще не написаних легенд про львівські флячки, чоколяду, бетон, паркет і «Самопоміч».  

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram