Іще навесні мені випадково потрапила до рук поетична збірочка «Радості земні» Станіслави Яріш із Волі на Теребовлянщині. Навмання розгорнула її і прочитала вірш про пасіку. Війнуло від нього ароматом свіжого меду. Постала перед очима картинка родинної ідилії: діти допомагають мамі-пасічниці качати мед… З того ж вірша довідалася, що вони вже дорослі:
О прилітайте, голуб’ята,
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- Графік вимкнення світла на Тернопільщині на 22 листопада
У гості хоч на кілька діб.
Хай покуштують і внучата
Вже новий мед і свіжий хліб…
Тоді ж постановила собі знайти ту пасічницю. Напитала номер телефону й напросилася в гості, бо досі не зустрічала жінок, котрі займаються такою, як прийнято вважати, чоловічою справою.
…Минула весна. Відквітувало літо. А ми так і не зібралися поїхати до цієї медової пані. Тож по-літньому спекотні вересневі дні сприйняли як знак: треба їхати, поки бджоли не заснули.
Коло воріт зустріли нас дві господині: пані Стася та її калина в намисті з червоних кетягів. Попід аркою, прикрашеною важкими виноградними гронами, прямуємо до хати й відразу розуміємо, що тут живе людина незвичайна.
Кожна кімната оселі — як оранжерея. Деякі вазони-велетні невдовзі, здається, попросять господиню поступитися їм місцем. А на одній зі стін пані Станіслава виплекала… родове дерево. Обабіч стовбура, на зеленому гіллі, розмістила портрети рідних п’яти поколінь. Тут — її бабця і мама, дочки Віра та Аня, син Роман і їхні діти… Ці світлини з написами можна роздивлятися годинами. А збоку — фотоісторія перших родинних причасть — від бабусі до правнуків. Під нею — молитовний куточок, на чільному місці якого лежить книга про життя Спасителя, врятована бабусею пані Станіслави від вогню в роки Другої світової.
Багато чого зберігає в своїй хаті-музеї пані Стася. Від однієї колекції настінних та настільних годинників перехоплює подих. Хоча не знає, чи знадобляться ті «скарби» комусь, бо діти розлетілися по світу. Після смерті чоловіка, з яким прожили 43 роки, жінка зосталася сама. Але вічна сільська робота не залишає часу для нуді. І вечори й ночі не наганяють хандри, бо тоді Станіслава Яріш пише. Уже видала дві поетичні та одну прозову книжки, працює над четвертою. А натхнення їй дарують вісточки від дітей та її золотокрилі бджілки.
— Свою пасіку я заснувала ще у 80-ті роки, щойно ми перейшли в новозбудований дім, — розповідає пані Станіслава. — Чомусь не уявляла собі обійстя, в саду якого не літають ці працелюбні комахи. Поділилася своєю мрією з чоловіком, але він і слухати не хотів, ще й нагримав на мене.
Та вперта дружина не відступила. Позичила старенький вулик, знайомі вділили відводок. За рік з однієї сім’ї «виросли» дві. Так пані Стася в неповних тридцять років стала пасічницею. Непросто доводилося, бо тоді на одну людину виділяли півтора кілограма цукру на місяць. У вільному продажу його не було, хоча плантації цукрових буряків вражали площами. А бджіл треба на зиму загодувати. То жінка брала відпустку, просила в колгоспі два гектари буряків і разом із дітьми сапала їх, аби заробити цукор. Згодом записалася в товариство пасічників, бо там можна було розжитися цукром для бджіл. Аж через роки, коли чоловік побачив, що дружина, котра ходить на роботу, має велику господарку й трьох дітей-школярів, дає пасіці лад і качає багато меду, змайстрував їй іще кілька вуликів.
— Щонеділі всі люди по-святковому вдягнені відпочивають, а я вовтужуся біля своєї міні-пасіки, — сміється. — Найбільше мала 25 сімей. Дуже тішилася, коли згодом мені почали допомагати діти. Син із задоволенням носив рамки, донечки крутили медогонку і вдихали на повні груди цілющий медовий аромат. Молодша дуже любила рахувати банки з медом. А напрацювавшись, діти сідали до столу і мочали білий хліб у тарілку з медом та запивали його парним молоком…
Згадує пані Стася про ці гарні часи, коли її, молоду маму, обступали малі діти. Вона ж із думкою про них пасіку заснувала, аби було що в спадок залишити. А життя склалося так, що ділить свої будні й свята із бджілками, піклується про них, розмовляє з ними…
— Я такі поїлки для них вигадала, — хвалиться. — Практичні й безкоштовні. Узяла хвилястий шифер на три ребра, зацементувала з обох боків і з ранньої весни наливаю в один жолобок підсоленої водички, а в три — звичайної. Щовечора мию поїлку і наповнюю її свіжою водою до наступного дня.
Коли хтось запитує пасічницю, чи не здихають бджоли — вона обурюється: «Бджоли не здихають — вони гинуть…» Зрештою, багатьом людям ще треба повчитися в них працелюбності, згуртованості, вмінню жити із природою в гармонії.
«Ви ж мої золоті, ви розумієте мене, як ніхто, — примовляє пасічниця, клопочучись біля вуликів, які ще й розмалювала для настрою. — І розумієте, і душу й тіло лікуєте…» На моє запитання, яким чином, пані Станіслава пояснює:
— Говорю з ними і бачу, як вони відповідають мені своїми таночками. Тож передайте через «Калину» мою пораду всім самотнім жінкам, а особливо пенсійного віку, котрі не мають алергії на укуси бджіл і живуть у селі: замість того, щоби плакати від самотності, заведіть собі пасіку! Так час минає швидше і старість пригальмовує. Не бідкайтеся, що діти розлетілися по світу. Подумайте, що пасіка ваша залишиться їм у спадок. Звісно, вони зможуть потім її продати. Можна все продати: і дім, і те, що в домі, але ж того, що засіялося в душі, не продаси… А це спогади про маму чи бабусю-пасічницю, про родинні клопоти на пасіці, про смак свіжого меду з парним молоком…
Хай не плачуть жінки, яких чоловіки покинули. В такому разі ще треба подумати, кому пощастило більше, і лікуватися бджільництвом. Бо чоловіки жалять душу на шкоду здоров’ю, а бджоли жалять тіло й таким чином тільки зміцнюють здоров’я…
…Так гарно слухати пані Стасю, бо її фрази налиті життєвим досвідом і жіночою мудрістю, наче стільники медом. І вона вміє бути щасливою. Кожним новим листочком на своїх вазонах, кожною квіточкою на клумбі, кожною відігрітою своїм подихом бджілкою, що намочила крильця під дощем…
