Він пішов з життя усього лиш через чотири місяці після смерті дружини – мистецтвознавця, дослідника творчості геніального скульптора Іоана Пінзеля, журналістки Віри Стецько. Віра і Дмитро, обоє творчі особистості, гармонійно доповнювали одне одного, їх часто можна було побачити разом в місті, на виставках, під час свят. Вони багато працювали і творили. У обох завжди було чимало планів. Віра Іллівна планувала ще написати книгу про творчість Дмитра. На жаль, не встигла. Її не стало у вересні 2016-го. А тепер Тернопіль втратив і Дмитра Стецька. Поховали його поряд із дружиною на Микулинецькому кладовищі.
Так склалося, що за всю свою творчість, Дмитро Стецько у Тернополі тільки раз мав персональну виставку. Це було трохи більше ніж три роки тому – з нагоди 70-річчя художника – 22 листопада 2013 року. Для цього були, як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.
Перегляньте також:
- Чорна звістка для Тернополя: загинув боєць Віталій Бабій
- “На щиті” додому на Тернопільщину повертається захисник Дмитро Самосюк
Читайте також
– Зробити персональну виставку у Тернополі спонукало, те що комплекс «Бункермуз», де працюють мої друзі Макогін і Мамус, вони часто мені в житті за 20 років допомагали, створили галерею, – розповідав Дмитро Стецько. І на їх поклик я відгукнувся, а так, я, напевне, знову не виставився б. У мене багато робіт, і маленька виставка мене ніколи не влаштовувала. Оглянувши галерею, побачив, що полотна, які я маю можна тут достатньо розкрити. Друге – це те, що мені сповнилося 70 років. Дружина запропонувала таким чином відзначити ювілей. Інакше, я би не згодився, бо вважав, що мої твори у Тернополі можуть не так трактувати, у мене тут взагалі ніколи не було персональної виставки, а це зробив – хай пізнають, але з іншої сторони думаю: вони розчаруються, бо всі бачать мистецтво інше, а це нова течія, новий проект, який Україну дивує, є подією, а у Тернополі тим більше. Тішуся, що не розчарувався, що прийшло багато людей, і що комусь це потрібно.
Митець зазначав, що зрозуміти його твори під силу людям з певним рівнем знань. У своїх роботах він використовував різноманітні цифрові, текстові, графічні коди. Творив не для сьогодення, а для майбутнього, і критикував сучасне мистецтво.
– Світове мистецтво сьогодні дійшло до плінтуса, – казав Дмитро Стецько. – Тобто розчинилося надбання двох тисяч, а то й п’ять тисяч літ. Ми дійшли повністю до знищення. Тепер починається відродження, знову буде йти від рисунка інше пізнання. Зараз використовують технології лазерної, комп’ютерної техніки. Це попса, легко і скоро можна стягнути, скачати, перекачати різні композиції, особливо в Україні це розвинуто. Україна для мене найзацофаніша в мистецтві держава. Тут тільки плагіатом займаються, і їм не соромно, бо вони думають, що ніхто не знає звідки це йде, а критиків, як таких вже 20 років немає, бо їм не платять, а хто платить тому пишуть файні статті, у яких художник сам себе не може впізнати, такий геніальний. Для мене сучасне мистецтво – це наука, наука для еліти, його творять для еліти, а не для народу.
Найпершим критиком для Дмитра Стецька була його дружина. Адже вона найкраще його знала і розуміла. А ще надзвичайно цінувала його творчість, займалася організацією виставок.
– Він належить до тих художників, яких є дуже мало в Україні, – зазначала Віра Стецько. – Він залишається художником, який працює в історичній тематиці, новими художніми пластичними засобами, новою пластичною мовою, але тема національна присутня у більшості його робіт. Тому що його це болить, він любить Україну, він знає глибоко історію України. На пошук коду українськости спрямована вся його творча діяльність останні роки. Дмитро дуже багато працює. Дмитро є егоїстом у мистецтві, і так має бути. Він весь свій час віддає творчості. Я це розумію і завжди це підтримую. Зараз життя дуже складне. Кожна виставка крім матеріальних, організаційних моментів потребує затрат часу і коштів на етикетаж, експлікацію творів. Робимо проект – треба його назвати, втілити у життя. У нього це б забирало багато часу організаційного, і тому я це беру на себе, щоб вивільнити його від таких побутових моментів, щоб мав змогу працювати. Дмитро дуже цінує кожен день, працює зранку до вечора, крім неділі і свят, коли він просто оглядає роботи, аналізує, бо вважає що життя швидко мчить, біжить і шкода втрачати час. Підтримки держави немає, Тернопіль провінційне місто – у нас немає укладених традицій, щоб художнику допомогти. Горджуся тим, що він працює незважаючи на той гарний вік, кожного дня йде у майстерню і стає до мольберта.
Дмитра Стецька ще називали народженим у листопаді, або як він сам говорив – загублений у листопаді.
– Я народжений у листопаді або, як я кажу, загублений у листопаді, – розповідав митець. – Народився перед Дмитром, тому й назвали на його честь. У нас було багато власного лісу, землі і мати пішла у справах в ліс, і там мене народила. Батько приїхав забирати матір, а разом з нею і мене додому привіз. Коли прийшов час отримувати паспорт, то у паспортному столі попросив записати дату народження 8 листопада, а працівниця написала 28 листопада. Так день народження розтягнувся на цілий місяць.
Твори Дмитра Стецька зберігаються у різних галереях за кордоном, в тому числі і приватних. Є вони у багатьох українських музеях. У Тернополі, в центрі міста залишилась робітня митця. Під час поховання від одного із присутніх на церемонії прозвучала думка, що міській владі у ній варто зробити садибу-музей Дмитра Стецька.
Ольга Трач
