В Україні маємо двоголову біду: війну із зовнішнім ворогом – московією, та, на жаль, неукраїнську окупаційну владу всередині країни.
Ніколи жоден господар під час будь-яких катаклізмів і тим більш війни не розпродає свої ресурси. Понад те, за екстремальних обставин ресурси мають найнижчу ціну
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Досі не відтерміновано продаж земель сільськогосподарського призначення юридичним особам., що має розпочатися з 1 січня 2024 року.
Тут є дві проблеми:
1. Український фермер, особливо дрібний і середній, уже два роки продає свою продукцію собі у збиток. І навіть той жирок, який накопичили у попередні роки, скінчився. Малій й середні українські фермери стають неконкурентними на ринку купівлі земель сільськогосподарського призначення. Особливо порівняно із закордонним бізнесом, який не потерпав і не потерпає через війну. Це величезна проблема.
Частина українських фермерів, які захищають Україну зі зброєю у руках, звернулися до влади з пропозицією не збільшувати ліміти продажу землі і залишити на нинішньому рівні – 100 га в одні руки. Водночас цивільні фермери констатували, що їх впритул не чують і запропонували владі сісти за стіл переговорів та знайти компроміс щодо ринку землі. Але результат – нульовий.
Схоже, все йде до того, що скуплять землю або іноземці, або чиновники, які за час правління Зеленського стали новою олігархією в Україні. І не для того, щоб господарювати. А для того , щоб купити за мізер і перепродати тим же закордонним юридичним особам за набагато вищою ціною.
Тому що нинішні чиновники не збираються залишатись в Україні і розвивати Україну. Вони сьогодні у владі – для грабунку.
2. Нищення українського села як колиски української ідентичності. У нас є Міністерство агропромислового комплексу. Натомість мало би бути Міністерство розвитку сільських територій, яке б впроваджувало і комплексні підходи до аграрного (і не тільки аграрного) бізнесу в селі, і системно переймалося збереженням та розвитком сільських територій. Все звели до дикого ринку, який, як показує історія, до добра не веде.
Ми чітко усвідомлюємо, що китайцю, арабу, московиту, ізраїльтянину тощо українська держава, як і українська ідентичність, – байдужі. Коли вони вкладатимуть гроші в купівлю земель сільськогосподарського призначення, то для них буде важливо, щоб села були знищені. А потім настане час розорення цвинтарів. Бо сільські будинки, цвинтарі й загалом села чужинцям не цікаві. Вони прийдуть для заробляння грошей. Все інше – ніщо.
Коли нищать українське село – тоді рубають корінь української ідентичності. Так робити можуть тільки українофоби й неукраїнці.
Думаю, що є ще час відтермінувати продаж юридичним особам земель сільськогосподарського призначення.
Чомусь парламентські фракції підписали акт- змову про відтермінування виборів на післявоєнний час. Тобто коли мова йде про те, аби залишатися при владі, – у нардепів є консенсус. А коли йдеться про українську націю та українську ідентичність, то їм це нецікаво.
Виникає питання: а чи є у Верховній Раді опозиція? Чи там є лише ті, хто вже біля корита, і ті, хто хочуть до корита?
На мою думку, нічого спільного з поняттями «влада-опозиція» в парламенті не існує.
Існує антиукраїнська змова. Якщо це не так – доведіть зворотнє: відтермінуйте продаж земель сільськогосподарського призначення юридичним особам на три роки після завершення війни. І тоді я вибачусь перед вами.
Павло Жебрівський
