Дивно, але ці дні “бабиного літа” чомусь раптом навіяли спогади про футбольні баталії з мого дитинства, з тих давніх часів, коли для мене й моїх ровесників, здається, інших турбот, окрім футболу, начеб і не було… А ще дивніше, що я й досі все це пам’ятаю до найменших дрібниць. І найперше чомусь те футбольне поле вздовж вулиці, між нашим садком і дорогою. Пізніше, коли я вже був студентом, а дорогу розширювали, його просто загорнули, але у мої шкільні роки воно починалося одразу за штахетами нашого саду і впиралося у невеликий насип соші́ , як у нас називали ще, либонь, за Польщі мощену бруківкою вулицю. І навіть три вишні й стовбур старезного ясена перед штахетами, що довгенько стояв тоді зі спиляною верхівкою, не були нам перешкодою, швидше навпаки, дозволялося за ті вишні триматися, поки обводив, чи вибивав з-під штахет м’яча. Шкода було лише самих штахет, що їх тато не встигав прибивати або й вставляти нові замість зламаних, бо ж наш пліт слугував ще й для відбивання пасів.
З ранньої весни і до пізньої осені ми грали там у футбол, але от саме осінній запам’ятався чомусь найбільше. Починали зазвичай ввечері, коли вже всю іншу роботу перероблено і наші штахети, і ще трохи сусідські, дядька Василя, то глухо відлунювали, то ляскали, залежно, яким вийде удар, нерідко аж до глибоких сутінків. А ворота із двох запханих в землю патиків або й просто із шматків цегли чи каміньців, одні аж коло нашої брами, інші – під невеликим насипом, де був уже дядьків Василів заїзд на подвір’я. І ті інші ворота вважалися кращими, бо м’яч від насипу відбивався і не треба було за ним далеко бігати.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
І я досі пам’ятаю склад тієї нашої маленької футбольної команди (майже за Ю. Щербаком): Іван Барва, Вітя Цигульський, Віталік Капітан, я, Гріша Головатий – перераховую від найстарших до наймолодших – і ще Богдан Гоменюк, Володя Вечоринський, і наймолодші – Тарас Вишневський і Саша Самойленко. Сашу, як наймолодшого, ставили на ворота, бо часто, розділившись на дві команди, грали на одні, ті, що під насипом. Деколи із низу вулиці з’являвся ще один Саша, чи не однокласник Самойленка, і, звичайно, також на ворота, от тільки прізвище його я точно не пам’ятаю, здається, Мороз? Ну, а ще з цетру приходив мій двоюрідний брат Валік Горошко, інколи, може, ще й Іван Магдич. І тоді нас уже вистачало на дві нехай і маленькі, але вже більші команди. Хоча в садок за м’ячем, коли перелітало, все одно найчастіше лазив я. А оскільки тато вечорами переважно був на роботі, бо ж ферма працювала допізна, то за понівечені штахети, як правило, мені діставалося вже аж наступного дня.
Але, на щастя, грали ми не тільки під нашим плотом, а деколи йшли вище у Глинки, як по-місцевому називається наша вулиця, і де також був підходящий пляц. Так само вздовж дороги, але там було значно ширше, і ще й хлопців додавалося, і бувало назбирувалося майже на дві повноцінні команди. Це коли на гру виходили брати Ковальчуки – Коля і Саша, брати Козлюки – Володька й Іван, а ще двоюрідні брати Сергійчуки – Володька й Саша, і ще один Володька – Дрозда, а також, здається, ще й менші – Мішка Хаблюк і Петя Коробейник. Може, ще хтось.
Окрім тих вуличних футбольних полів було ще й лісове, і навіть два, бо ж ліс починався одразу за нашими городами. Таким полем була, а, може, й досі є, велика галявина, яка називається Позіхайло. Якось навіть пробували там грати реґбі, але, либонь, тільки раз. Ми ставили з тичок саморобні ворота і часом вони стояли аж до зими. А ще деколи ми імпровізували футбольне поле на Бучині, між двохсот-трьохсотлітніми буками, що їх четверо людей, взявшись за руки не завжди могли обняти. Пізніше їх повалила буря, а ті з них, які встояли просто порізали, незважаючи на природний заказник. Але в часи нашого дитинства ті дерева ще міцно стояли і між їхніми огрядними стовбурами та під розлогими гігантськими кронами цілком вистачало місця для нашого футболу. На Бучині добре гралося саме восени, коли ми бігали по сухому буковому листі, що слугувало м’яким килимом, особливо під час падінь.
І вже зовсім рідко виходили грати на наш сільський центральний стадіон. Може, тому, що далеко було йти, чи там були інші команди? А коли й виходили, то чомусь малим складом. Одного разу, пригадую, змагалися два на два. Зараз це здається дивним і навіть важко уявити, але тоді це виглядало так, що обидва гравці в одній і в іншій командах, могли бути водночас і нападниками, і захисниками, і воротарями. Головне – обігнати м’яча, і хто перший добіжить, той і воротар. Звичайно, як не старалися, але вдавалося це не так вже й часто.
Ну, і вже зовсім для забавки – це була гра один на один. У цьому випадку рахунок взагалі не мав значення, важливим був сам процес. Пізніше, ми так грали із сином, ще коли він був малим, а тепер уже деколи із внуком. Бо я й досі більше люблю сам грати у футбол, ніж вболівати за когось, прошу пробачити мені цей мій гріх.
Хоча вболівальницький досвід у мене, звісно, також є, ще й чималий, до того із самого малку. Мабуть, я ще тоді й у футбол не грав, коли з мамою якось опинився на матчі, в якому брав участь тато, може, й на першість району. Як мама пізніше деколи згадувала, він тоді чомусь дуже соромився своїх худих волохатих ніг, хоча, здається, одного гола таки забив, бо чогось же його тоді всі вітали, і навіть підкидали на руках, я це добре пам’ятаю. Це було також на нашому сільському стадіоні, і, до речі, той момент мого вболівання, разом з мамою, шкода, що тато тоді в кандр не потрапив, сфотографував наш учитель і за сумісництвом сільський фотограф Яків Муляр. Як видно з фото, вболівальниці всуціль жінки, мабуть, чоловіки стояли десь окремо, і ті дві з них, які не в хустинах – це вчительки, тітка Мотря і моя мама. Рік 1967 чи 1968?..
